Друга частина публікації - спроба вийти на рівень узагальнень відносно ролі культурного туризму у «винайденні» націй. Безумовно, даний тип культурних практик становить ефективний засіб конструювання і поширення національної ідентичності. Він працює як високотехнологічна модель, побудована за принципом замкненого ланцюга. Проте культурний туризм зазнає чимало критики як інструмент примітивізації, ідеологізації, політизації та «оречевлення» національної ідентичності й перетворення її на товар. «Туризм, - стверджує С. Холгін, - є ідеальним засобом державної легітимації і політизації минулого шляхом ідеологізації» [7, с. 1401]. Інші теоретики також вказують на негативні наслідки туризму для справжнього розуміння національної культури. Туризм може діяти негативно, позбавляючи місцеві фестивалі їхніх первинних місій і перетворюючи їх на товар для широкого вжитку [9]. Він може стрімко змінити саму основу місцевого життя, забезпечивши переорієнтацію громади з сільськогосподарського виробництва на індустрію послуг [10].

Д. Сенабре Лопес взагалі ставить запитання стосовно того, чи є культурою культурний туризм. На думку дослідника, туризм має тенденцію до перетворення на антикультуру, оскільки завдання пізнання, яким переймається культура, є несумісним із онтологічним статусом культурного туризму. Д. Сенабре Лопес доходить такого висновку, оскільки туризм прагне забезпечити споживача почуттям щастя, спричиненого тим, що турист використовує свої подорожі та екскурсії для того, щоб забути про проблеми, на які людина наштовхується у повсякденному житті. Відбуваючи у мандри, туристи потрапляють у ситуацію, коли вони бажають, щоб «інші для них визначали, конструювали або пропонували їм який-небудь формат щастя, який був для них прийнятним або з яким вони могли ідентифікувати себе, щоб перетворитися на щасливих істот або на таких істот, що прагнуть щастя» [11, c. 72]. За умов такої установки туристи є пасивними споживачами заздалегідь підготовленої для них інформації і стають зручними об'єктом ідеологічного, політичного й культурного маніпулювання, спрямованого на нав' язування тих чи інших проектів національної ідентичності.

Культурний туризм якісно відрізняється від інших форм мандрів, що здійснюються з метою «винайдення» націй, насамперед, від відомої «педагогіки подорожей», започаткованої ще у ХІХ ст. іспанськими національно свідомими інтелектуалами, які групувалися навколо Вільного інституту освіти, заснованого 1876 р. (про історію цього питання, а також значення «педагогіки подорожей» для винайдення іспанського пейзажу див. докладніше статтю Н. Ортегі Кантеро «La Institution Libre de Ensenanza y el entendimiento del paisaje madrileno» [12]). Вони розробили цілу низку позитивістсько- натуралістських стратегій пізнання Іспанії і, водночас, поширення «кастеляноцентристського міфу» з метою витворення централістської моделі іспанської національної ідентичності. Серед цих стратегій чільне місце посідають подорожі-екскурсії іспанських інтелектуалів та їхніх учнів різними куточками Іспанії з метою вивчення її географічної, історичної та культурної реальності. Це був не туризм у сучасному розумінні цього слова, а система польових досліджень, цілеспрямована наукова діяльність, несумісна з ідеєю щастя. Це був патріотично-науковий проект відродження країни. «Педагогіка подорожей» Вільного інституту освіти поєднується з пошуком іспанської національної ідентичності через жанр пейзажу в іспанському живописі, а також у жанрі «ідеологічного пейзажу» в іспанській літературі ХІХ і ХХ століть.

Проте, не будучи туризмом, «педагогіка подорожей» Вільного інституту освіти визначає стратегії туризму як форми національного відродження Іспанії вже у ХХ столітті. Дослідник історії іспанської фотографії Х. Латорре Іск'єрда характеризує ідеологію подорожей Вільного інституту освіти, іспанських художників ХІХ ст., письменників так званого «покоління 1898 року» як «передтуристичну ментальність» [13, c. 94], яка характеризує велику кількість іспанських інтелектуалів, що прагнули «пізнати і розповісти про Іспанію, для того щоб «Іспанія повернулася сама до себе» [13, c. 94]. Далі шляхами науковців, живописців і письменників ішли фотографи, як, наприклад, Санта Маріа дель Вільяр і Наварра, про якого пише Х. Латорре Іск'єрда, або кінематографісти, зокрема, Л. Бунюель, чий скандально відомий документальний фільм «Las Hurdes» є по суті кінематографічною провокацією, створеною в активному діалозі-боротьбі з «передтуристичною ментальністю» і практиками подорожування іспанських націоналістично налаштованих інтелектуалів кінця ХІХ - початку ХХ ст. У добу механічного відтворювання мистецьких образів відкриті пам'ятки іспанської природи, історії та культури швидко втягуються в процеси конструювання національної ідентичності і, зокрема, стають дороговказами для організаторів туристичного бізнесу. Викладачі Вільного інституту освіти, художники, письменники, майстри візуальних мистецтв не тільки відкривають культурні об'єкти, а також закладають основи їхньої інтерпретації як сакральних національних просторів, накреслюючи таким чином майбутні маршрути, якими кілька десятиліть пізніше мандруватимуть туристи.ЛІТЕРАТУРА

Fox I. La invenciфn de Espana : (Nacionalismo Liberal e identidad nacional) / Inman Fox. - Madrid : Catedra, 1997. - 245 p.

Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму / Бенедикт Андерсон ; [пер. з англ. В. Морозов]. - К. : Критика, 2001. - 272 с.

Шнирельман В. А. Войны памяти. Мифы, идентичность и политика в Закавказье / Виктор Александрович Шнирельман. - М. : Академкнига, 2003. - 591 с.

Шнирельман В. А. Национальные символы, этноисторические мифы и этнополитика [Електронний ресурс] / В.