Сприйняття краси соборів у сполученні архітектури, живопису і музики (дзвони, орган, спів) так само є давньою традицією у світовій та українській літературах. Зокрема, піднесеність, яку відчуває людина, чуючи церковний спів чи музику, зустрічаємо у «Повісті минулих літ» (XII ст.) [16, с. 354-355], у романі «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго [6, с. 134-136], у творах Олеся Гончара [1; 2; 3; 4] та Павла Загребельного [8; 9]. I якщо в середньовічному літописі краса співу передається захватом і нібито неземним станом слухачів, то у французького автора подано розгорнуту картину натхненної гри дзвонаря Квазимодо, коли зливається воєдино архітектура і музика: «Наконец начинался великий звон; вся башня дрожала; балка, водосточный жолоб, каменные плиты - всё, от свай фундамента и до увенчивающих башню трилистников, гудело одновременно. Квазимодо кипел, как в котле; он метался взад и вперёд; вместе с башней он дрожал с головы до пят» [5, с. 135]. Ь піднесенням записує Олесь Гончар свої враження від відвідин під час поїздки до Польщі у 1969 році Собору у Гданську (на Оливах): «Орган в соборі Оливському, і вітражі, і сонце, і музика. Нічого вищого в душі!» [2, с. 52]. Всі ці почуття письменник найяскравіше втілив у захисті соборів нашої духовності в романі «Собор», про значення якого Є. Сверстюк справедливо написав: «Олесь Гончар зробив, здається, першу в радянській літературі спробу осмислення їхньої вічної німої музики й народної символіки» [14, с. 39].

О. Гончар в романі серед пам'яток архітектури, які втрачені державою називає Десятинну церкву і Михайлівський золотоверхий собор, що були знищенні в тоталітарні часи. Козацький собор XVIII століття в романі, хоч і не діючий, але для духовності героїв твору важить дуже багато. Це - символ краси і свободи, свідок героїчної минувшини українців. I у змалюванні його краси втілено єдність зорових і слухових відчуттів, творення живопису словом, зодчества у музиці. Про нього - головного героя твору, О. Гончар говорить на першій сторінці роману: «...собор стоїть над селищами в задумі один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі, що більше навіть не на ніч схожа, а на якусь, сказати б, антиніч. Вона тут незвичайна, ця антиніч, вона мовби зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній... собор ще повен далекої музики, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, пісне- співами...» [4, с. 3-4]. Зауважимо, що дослідники, відзначаючи архітектурні пропорції і музичну гармонію цього опису [11, с. 49], оминули такий цікавий оксюморон, як «німа музика» його бань. Роман писався в часи, коли навіть питання збереження пам'яток старовини - соборів - було дражливим для влади, а постановка проблеми відновлення їх функціонування як діючих церков взагалі було немислиме. I, здається, Олесь Гончар цю думку відзвучив у зазначеному вживанні оксюморону, адже в його уяві собор дзвенить, співає - функціонує, збагачує духовність. Таким він постає і для студента Миколи Баглая, який «за звичкою, послухає собор, його мовчання, послухає оту, не кожному доступну «музику сфер... I ніколи не набридає студентові на нього дивитися» [4, с. 4], адже розбуджує у нього різні естетичні почуття, викликає низку асоціацій із знаним і омріяним.

Сучасник і однодумець Олеся Гончара у галузі захисту архітектурних пам'яток Павло Загребельний так само зображує дивосвіт народної умілості, зодческої довершеності у славнозвісному романі «Диво». У будівництві Софійського собору Павло Загребельний прагнув, за його словами, «показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденно, впливає на смаки наші і почування, формує у нас відчуття краси і величі...» [7, с. 22]. Розглядаючи історичні події в Україні з часів Київської Русі до середини ХХ століття, письменник вже з перших сторінок для роману «Диво» створює світове тло. Зокрема, звертаючись до читача цитуванням Б. Брехта щодо будівельників міст, відомих в історії, і до наголосу думки про трудящий народ - творця історії: «Хто звів семибрамні Фіви?..» [8, с. 5]. А епіграфом до розділу «1965 рік. Провесінь Надмор'я» бере цитату ще від однієї європейської знаменитості - художника П. Пікассо [8, с. 7]. І в цьому контексті образ мистецької майстерності вихідця з глибин народної культури - Сивоока передає важливу ідею невмирущої традиції українського народу творити нове, продовжуючи розвиток споконвічного. Краса, творена Сивооком у будівництві християнського храму, зродилася на спогляданні краси язичницького світу у Родогозькій Пущі. Даючи характеристику київському собору Софії, письменник наголошує різнобічне сприйняття храму та участь зорових і слухових почуттів людини-творця: «...собор стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрої київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою» [8, с. 324]. Зазначимо, що не один український поет звертався до дзвонів і архітектурної величі Софії Київської. Наприклад, ще у 1917 році П. Тичина, надиханий народною революцією, вірячи у свободу, виспівав:

«Ой що в Софійському заграли дзвони, затремтіли -

Не білі голуби - янголи у небі пролетіли» [15, с. 74].

Згадка про