Саме тут варто у своєму дослідженні поставити питання: "Що ж таке культура, духовність? Що становить їх сутність та які їх функції з погляду формування типу державності?" А що можна сказати щодо духовності та бездуховності в людському житті та дослідженні української духовності, зокрема?"

За твердженням ряду науковців, культура - це обробка, вирощування, плекання з метою отримати кращу якість, це безперервний стан олюднення, піднесення людини до все нових висот свого буття. Принагідно відзначимо, що культура не є суто духовною субстанцією, а субстанцією особливого виду об'єктивної дійсності, що має суб'єктивне джерело походження. Звідси і поділ культури на матеріальну і духовну. Чи не найголовнішим у визначенні поняття "культура" є спосіб її існування як результату діяльності суб' єкта. Тільки в діяльності виявляються сутнісні риси людини, колективу, народу. Народ є не тільки споживачем, але й творцем культури. У цьому зв'язку пригадаємо, як Ольга Кобилянська заповідала нам любити свій народ. За її переконанням, коли буде народ - буде й нація, і культура, і держава, а коли не буде його - то не буде й сліду всього цього. Вона заповідала "добувати нові знання ", творити "нові цінності, нові вартості", "ушляхетнювати свої почуття", "різьбити свої характери", моделювати "новий тип людини", не гублячи при цьому "золотої нитки своєї історії". Однак цей заповіт, на жаль, далеко не всі наші політики виконують. Підкреслимо також, що принцип культури дає людині можливість не тільки творчо, високопродуктивно працювати, але й боротись, чинити опір несприятливим для її діяльності і розвитку зовнішнім умовам, обставинам, міняти політичний клімат у бажаному для себе напрямку. Культура відіграє при цьому роль регулятора стосунків між людьми у політичному житті [2, с. 201-202].

Без сумніву, сфера культури - та, де діють нестандартні підходи, це - спосіб індивідуалізації, внаслідок чого постають самобутні, неповторні витвори людської діяльності. Культура - це те, що, за Г. Сковородою, дух животворить, що дає людині відчуття повноти свого буття [2, с. 157].

У своїх дослідженнях М.Н. Корнєв та А.Б. Коваленко під культурою також виокреслили розуміння процесу самоорганізації ноосфери [5]. У результаті проведених наукових пошуків поняття самоорганізації розуміємо, як прийнято в синергетиці, як явище, яке може відбуватися у відкритих системах найрізноманітнішої природи і яке пролягає у зламі симетрії, властивої даній системі, і появі в ній нової структури та зміні поведінки, внаслідок чого система ефективніше реагує на зовнішні впливи. Ноосфера, за Е. Леруа, Тейяром де Шарденом, В. Вернад-ським, - найвищий поки що шар світового буття, виникнення якого пов'язане з появою на Землі людини розумної та її творчої діяльності. Самоорганізація в антропосфері є етногенезом, самоорганізація в ноосфері - культурою. Обидва процеси пов'язані один з одним. Вони ведуть до структуризації антропосфери. Структурними одиницями є етноси (на вищій стадії розвитку - нації), які породжують етнічні культури і - за законом зворотного зв'язку - породжуються ними.

З огляду на викладені науковцями матеріали варто зазначити також, що концепція культури робить наголос не лише на артефактах культури, а головним чином - на актуальному процесі їх творення, на формуванні типів ментальності, властивих тим чи іншим етносам, на проявах менталітету у нормах поведінки, традиціях, прийнятих індивідами. Культура, як і всякий процес, може проходити різні етапи розвитку, зокрема, зазнавати злетів і спадів, що визначається складною взаємодією зовнішніх і внутрішніх чинників.

Говорячи про культуру з функціональної точки зору, слід пам'ятати, що вона відіграє дуже важливу соціальну роль: консолідацію етносу, забезпечення ефективного функціонування усіх його інституцій як цілісності на основі певної системи цінностей.

Якщо з цих позицій підійти до оцінки української культури, то прийдеться, попри всю любов до неї та визнання високих цінностей, створених як в народній, так і в елітарній культурі, дійти висновку, що в цілому наша культура знаходиться в стані глибокого занепаду, в кінцевому рахунку вона не виконала призначення стабілізатора нації, не надала їй сили протистояти негативним зовнішнім впливам, не змогла нейтралізувати спонтанні процеси внутрішнього розпаду.

Разом з тим немає підстав також вважати, що творчі зусилля нинішнього покоління, і особливо тих, що йдуть йому на зміну, не здатні переламати негативних чинників. Спираючись на культурний потенціал минулого, ці покоління мають принципову можливість забезпечити повноцінний культурний розвиток української нації, бо майбутнє не детерміноване однозначно минулим. Поряд з безсумнівним впливом попередньої історії майбутнє визначається передусім волею людей, їх енергією, спроможністю до творення нових форм життя

[4, с. 44-45].

Отже, культура в широкому розумінні - це не лише література і мистецтво, філософія і освіта, релігія і фольклор, наука і культова архітектура, а і форма самоорганізації нації, її спосіб і характер самовираження і самоозначення серед інших культурних систем. Формуючи новий тип державності, ми повинні думати про формування відповідного типу культури як системи духовних і моральних орієнтацій індивіда та суспільства, як своєрідного інструменту для самовизначення й утвердження у світі. Тільки за цих умов держава буде культурною системою і пріоритетом державної політики стане гуманітарний розвиток - вона дбатиме про культуру не з обов' язку, а з внутрішньої потреби духовного самовираження. Бо, як зазначав Гельвецій, "мистецтва й