Оскільки засобом об' єктивації духовності людини, нації, людства є культура, то до культурних засобів об' єктивації духовності належать звичаї і традиції, національна свідомість, знання родоводу, наука, освіта, мистецтво, мова, релігія.

Таким чином, культура виконує важливу роль стабілізуючого фактора в суспільстві. Культура людей об'єднує. В театрі чужих немає. Танець, пісню, гарне слово люблять усі: ліві, праві, центристи. В стабільності зацікавлена, насамперед, людина середнього класу, дрібний власник. Вона повинна стати опорою держави.

Варто зазначити, що демократія - це теж не лише метод здійснення влади з допомогою парламентських закладів, а й певний тип культури, який охоплює суспільні установки, систему, цінності, звичаї і закони. Тож необхідно створити такий тип державності, якому б відповідав необхідний відповідний тип культури як система духовних і моральних орієнтацій індивіда і суспільства, як своєрідний інструмент для самовизначення, для самокритичного виходу зі стану абсолютної істини, переконань, для повсякчасного відмирання старого й народження нового [1, с. 233].

За визначенням В.П. Андрущенко, людська духовність - багатогранне і суперечливе явище суспільного життя, що формується як здатність переживати дійсне, минуле і майбутнє як сучасне.

Демократизм української духовності крився в умовах життя, котрі сприяли розвитку особистості, а звідси - і здорового індивідуалізму. Конкретні прояви даної характеристики української духовності в різних сферах суспільного життя вивчено і зафіксовано вже давно, і ми лише зашлемось на імена Геродота, Біплана, дослідження Пантелеймона Куліша, Чижевського, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка та багатьох інших [4, с. 9].

Отже, погодимося із загальновідомим - на духовній культурі народу позначаються всі історичні колізії, всі соціально-економічні умови його життя. Адже навряд чи хто зараз причислить до національних рис німців непрактичність чи романтизм, а націю англійців назве революційною. Проте духовність є інерційним утворенням - це одна із найважливіших функцій. Вона консервативна і досить довго протистоїть соціально- економічним перетворенням, не лише повільно пристосовуючись до них, але й їх пристосовуючи до себе, і таким чином забезпечує історичну цілісність суспільних цінностей. Ця властивість духовності пояснює неспроможність марксистського економічного детермінізму. Окрім економіки, є ще й психологія людей, етнічна національна психологія, яка часто ігнорувалась та й ігнорується тепер, але вона активно протистоїть космополітизму, хочемо ми цього чи ні. Прагматики, які ставлять лише на економіку, власне не прагматики, а утопісти, оскільки воліють не помічати, що саме ті нації досягли економічного прогресу, які в основу всього поставили національну ідею, духовність народу [4, с. 13].

Водночас важливо зазначити, що культура не буває абсолютно замкненою. В одній своїй функції вона виступає як національна, в іншій - як вселюдська. Це вселюдське яскравіше виступає там, де культура творить своє, національно специфічне. Але не можна зупинятись просто на відтворенні традицій минулого. Важливим тут є встановлення їх зв'язків із сучасною культурою. Це дасть можливість більше засвоїти кращі досягнення світової культури [6, с. 167-168].

Проаналізувавши необхідність осмислення людиною своєї ролі в світі, її ставлення до оточуючої дійсності і до самої себе, зростання інтересу до проблем духовності, та у зв'язку з завданням нашого дослідження, варто спробувати хоча б стисло розглянути саме поняття "духовність" з позиції діалектичного матеріалізму.

З часів "перебудови" це поняття перетворилось на досить модне, загальновживане. До відродження та розвитку духовності закликають журналісти, діячі мистецтва, освіти, релігії. До нього апелюють навіть політики. Поняття "духовність" все частіше стає предметом філософських, теоретичних міркувань, зустрічається в назвах наукових статей, монографій, конференцій.

За таких умов може скластися уявлення, що проблематика духовності вже набула достатньої наукової та практичної розробленості, а поняття "духовність" зайняло відповідне місце у системі філософських категорій та філософських міркувань про людину, її буття. Але, на жаль, навряд чи це уявлення буде дійсно відповідати наявному стану проблеми.

Свій підхід до вирішення проблем духовності України пропонує О. Кульчицький, він вважає, що важливим етапом подолання відповідних криз були, є і завжди будуть відродження та подальший розвиток національних та духовно-культурних традицій взагалі, філософської культури, зокрема, як духовного підґрунтя для побудови демократичної держави - "універсальної свідомості та совісті українського народу" [4, с. 17].

Отож, насамперед слід звернути увагу на те, що існуюча багатоманітність підходів до визначення поняття "духовність" відображає ємність, складність, багатогранність даного феномена. У цих підходах акцентується той чи інший його аспект або група аспектів.

Серед аспектів аналізу можна виділити філософсько-світоглядний, психологічний, морально-етичний, функціональний, комплексний та ін. Матеріалістична діалектика розглядає духовність, насамперед, як спосіб проявлення внутрішньої сутності суб'єкта, яка виражається у його активному ставленні до самого себе й оточуючої дійсності [6, с. 69].

Як відомо, під духовністю в українській родинній педагогіці розуміють сукупність психічних явищ, що характеризують внутрішній, суб'єктивний світ людини, основні риси культурної спрямованості особистості - її життєві інтереси, переконання, погляди, ідеали, світогляд, ставлення до життя, до інших людей, до своїх обов' язків і до самої себе, її мислення, бажання, воля, естетичні і моральні почуття.

Поняття духовності та моралі органічно переплітаються між собою. В українській родинній педагогіці часто вживають термін "духовно-моральне виховання". Тут поєднуються три основні характерні особливості, які зумовлюють мислення, почуття, вчинки та поведінку людини [6, с. 150].

Отож, на думку вчених, дане трактування відкриває можливість розглядати духовність як інструмент пізнання