В цілому в Україні питання засобів масової інформації, в цілому, та мовного вибору в них, зокрема, координуються Конституцією України, Законом України "Про інформацію", Законом України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", Законом України "Про телебачення і радіомовлення", Законом України "Про рекламу", Законом України "Про мови в Українській РСР", іншими законодавчими актами про засоби інформації, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною. Згідно з цими законами друковані засоби масової інформації в Україні видаються державною мовою, а також іншими мовами; телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою або мовою національної меншини, що компактно проживає на території регіону трансляції, мовлення на зарубіжну аудиторію ведеться українською і відповідною іноземною мовою. З метою захищення інтересів національного телерадіовиробника 50 відсотків від загального обсягу мовлення кожної телерадіоорганізації мають становити передачі (фільми), виготовлені безпосередньо даною телерадіоорганізацією або іншими юридичними особами, які діють в Україні [16]. Як бачимо, на ряду з державною мовою засоби масової інформації можуть використовувати і інші мови національних меншин, зрозуміло, що за умов ситуації, що склалася на сьогодні в Україні, це російська мова.

На теренах України за сприяння Укрпошти розповсюджується понад 2 тисяч назв періодичних видань Росії, із 214 загальнонаціональних газет України державною мовою виходить 78, тобто 32%. 90% теле- і радіостанцій (в тому числі і недержавні) ведуть свої передачі російською мовою [17]. Крім того на території України проживають й інші національні меншини: євреї (бдизько 500 тис. осіб), білоруси (440 тис. осіб), молдавани (понад 325 тис. осіб), поляки (понад 210 тис. осіб), болгари (близько 240 тис. осіб), угорці (163 тис. осіб) та ін. [18]. Їхні проблеми час від часу висвітлюються засобами масової інформації України, чого не можна сказати про захист власне мовних інтересів. Адже, в Україні немає державної теле- чи радіомережі або друкованого видання угорською, польською чи іншими мовами зазначених національних меншин.

Часто ми плутаємо поняття співіснування української мови і мов національних меншин з таким поняттям, як суржик. Тому, мабуть, населення України дружно сміється з балачки Вєрки Сердючки, кроликів, довгоносиків. Ми й не помічаємо, що "голосніше за нас сміється наш північний сусід, який замовляє і купує цю "гумористичну" продукцію як засіб висміювання нормативної державної української мови, з метою фіксування в масовій свідомості старого колоніального стереотипу" [19].

Важливо усвідомити, що саме телебачення протягом всього життя формує у нас ставлення до навколишніх подій, а значить і до мови. Сім'я, школа, трудовий колектив, сусіди, друзі становлять свій вплив, своє виховання. Проте, цей вплив мінливий, сьогочасний. А засоби масової інформації, з одного боку, діють постійно і паралельно, а з іншого, людина ніби сама робить висновки, займаючись самоосвітою. Не даремно більшість педагогів відддає перевагу саме процесам самоосвіти.

Враховуючи цей фактор впливу засобів масової інформації на розвиток людини, тривалий час в Україні розглядаються суперечливі законопроекти щодо засобів масової інформації, інформаційного простору, напрямів мовної політики. Так, 30 червня 2000 року було затверджено Законопроект Кабінета Міністрів " Комплексних заходів щодо всебічного розвитку та функціонування української мови", який фактично став редакцією постанови 1997 року із внесенням певних змін щодо засобів масової інформації. Хоча планувався цей Законопроект діючим Урядом як " стратегія, спрямована на розширення сфер функціонування української мови в засобах масової інформації, книговидавництві, шкільній освіті за рахунок витіснення мови російської". В заявах голови Держкомінформу було проголошено намір "зробити ...інформаційну сферу настільки українською, наскільки це буде можливим", не зупиняючись навіть перед порушеннями принципів демократії ( "...ми змушені порушувати принципи демократії, щоб зберегти нашу незалежність"). Заперечуючи свою дерусифікаційну політику, урядовці наголошували на російськомовних засобах масової інформації в Україні як проблемі і навіть "агресії з боку Росії", підкреслювали важливість розширення сфер функціонування української мови. Така позиція зустріла опір з боку Міністерства зовнішніх справ Росії та багатьох українських партій (зокрема, Слов'янської партії України, Міжнаціонального Форуму України, Руського Руху України та ін.). Ця критика була прийнята до уваги і Законопроект в цілому не був прийнятий, а були лише внесені поправки до "Комплексних заходів щодо всебічного розвитку та функціонування української мови" [20].

Другим кроком в царині законодавчого регулювання мовних відносин був Проект Закону про мови, в якому українська мова визнавалась єдиним засобом державного діловодства, документації, інформації тощо. Проте, цей Проект порушував конституційні права найчисельнішої меншості мешканців України (росіян), а тому був оскаржений в Конституційному Суді. В нього було внесено ряд поправок, а розгляд було відкладено на квітень 2001 року. Проте і на сьогоднішній день цей законопроект не був розглянутий [21]. Тож інформаційне віщання обмежене рамками української мови лише на державних радіостанціях, та й лише на 50 відсотків.

Досить цікавим і корисним фактором сприяння зміцненню національної мови та мов національної інтеграції стала Постанова Верховної Ради України "Про рекомендації парламентських слухань "Про функціонування Української мови в Україні" від 22 травня 2003. Вона окреслила напрями та шляхи провадження мовної політики України. Вагома роль в цьому процесі надається телерадіоорганізаціям та друкованим засобам масової інформації,