Історія слов'ян у світовому контексті

План

1. Історія слов’ян у світовому контексті

2. Археологічні культури правітчизни слов’ян

3. Література

Німецький філософ, просвітитель, основоположник історичного підходу в дослідженні культури Йоганн Готфрід Гердер (1744—1803 рр.) з великою прихильністю осмислював долю слов'янських народів та їхнє майбутнє. Нещастя слов'ян, на його думку, в тому, що, відповідно до положення серед народів землі, вони виявилися, з одного боку, в такій тісній близькості з німцями, а з іншого боку, тили їхні були відкритими для набігів східних татар, від яких, так само як і від монголів, багато зазнали страждань. Гердер з притаманним йому романтичним піднесенням бачить велике майбутнє слов'янських націй, що населяють прекрасні землі Європи. На його переконання, "законодавство й політика Європи з часом будуть дедалі більше підтримувати спокійне працелюбство й мирні відносини між народами", отож і "слов'янські народи... колись такі праце-1 Костомаров М. Слов'янська міфологія. С. 232.

любні й щасливі, пробудяться, нарешті, від свого довгого тяжкого сну, скинуть із себе ланцюги рабства, стануть обробляти належні їм прекрасні області землі — від Адрі-атичного моря до Карпат і від Дону до Мульди — і відсвяткують на них свої стародавні урочистості спокійного працелюбства й торгівлі"1.

Ідеєю пробудження самосвідомості слов'ян як носіїв спадковості давньої й самобутньої цивілізації, культурної традиції були пройняті намагання якомога детальніше поставитися до збирання з народних уст і збереження для нащадків старовини. Звернення завдяки спільним зусиллям подвижників слов'янських націй до фольклорних джерел, легенд, переказів, пройнятих духом міфологізму та естетизму, набуло більшого значення, ніж просто поява етнографії серед інших народознавчих дисциплін. В умовах суворої цензури імперських служб кожний елемент старожитностей, що проростав у побуті й світоглядності слов'янства, набував особливої художньої семантики й символізму. Здавалось би, звичайний вірш Якова Головацького "Річка", надрукований у поетичному збірнику "Вінок на спомин про обжинки", сприймався з особливим підтекстом. Письменник і фольклорист Яків Головацький з великою старанністю збирав давні легенди й міфи Галичини, Карпат, записуючи їх із уст жителів тих країв. Будучи добре обізнаним із тогочасною літературою про слов'янську міфологію, Я. Головацький у той же час самостійно дійшов висновку, що головні риси та ознаки, як він писав, язичницького богослужіння в усіх слов'ян були однаковими. Слов'янські міфи та язичницькі обряди випливали з одного джерела стародавніх переказів Сходу, колиски роду людського. Через це уявлення про божества та служіння їм, за прадавніми слов'янськими віруваннями, мають близьку спорідненість із казковими переказами інших народів індоєвропейської галузки2.

Міфологія слов'ян разом з іншими духовними цінностями допомагає пізнати не лише уявний, ілюзорний світ давнини, а й реальність ідеалів і прагнень, складної поетичної системи світосприймання, огорненого таємничістю далекого минулого етносу.

1. Гердер Иоганн Готфрид. Идеи к философии истории человечества.
Москва, 1971. С. 471.

2. Виклади давньослов'янських легенд, або міфологія, укладена
Я. Ф. Головацьким. Київ, 1991. С. 91.

Археологічні культури правітчизни слов'ян

Без бодай хоч часткової згадки про вихідні джерела й пам'ятки не лише слов'янських, а й праслов'янських, так званих археологічних культур, вивчення слов'янської культурної спадщини втратить свою історичну основу. Важко навіть уявити собі, що лише наприкінці минулого й уже впродовж усього наступного століття з допомогою археологічних розкопок та обстежень місцевостей у численних регіонах були відкриті Трипільська, Зарубинецька, Черняхівська культури, а такі знахідки, як золота Скіфська пектораль із Товстої могили (поблизу Дніпродзержинська), стали сенсаційними відкриттями щодо рівня й збереженості пам'яток стародавніх культур у курганах і під іншими шарами землі.

Використовуючи досягнення лінгвістики, історії, етнографії, етнокультури, включаючи найдавніші дані археології, вчені доходять висновку, що слов'янам були притаманні всі риси етносу. Це має сенс для визначення часового відтинку у вивченні давньої культури слов'ян, а також розуміння етапів і етнодинамічних змін її розвитку. До одної з неодмінних рис етносу належить сам простір розселення слов'ян. Як відомо, в період формування слов'янства його етнос мав свій ареал, його кордони змінювалися в ході розселення чи переселення тих або інших племен. Друга важлива риса — культура слов'ян, але культуру етносу не слід ототожнювати з етнічною культурою. Відмінність полягає в тому, що окремі елементи останньої виступають як символи етносу. В той же час для культури етносу характерні не лише традиційні елементи, а й новації. В ній завжди спостерігається кілька різночасових шарів і, крім етнічних компонентів, ще й міжетнічні. Археологічні культури слов'ян у своєму етнічному багатовіковому нашаруванні незмінно спиралися на певний фундамент зв'язків. Саме цей момент важливо відзначити, тому що, звертаючись до того чи іншого періоду, ми неодмінно натрапляємо на необхідність осмислення цієї "вертикалі". Слов'янство на ранніх стадіях формування як етносу, а пізніше й самоусвідомлення себе як етноніму, що знімав у своєму загальному імені попередні його складові (анти, венеди, склавини), тоді ж запозичувало не лише мовні ознаки й перетворювало їх на власні культурні риси, а й у цілому зазнавало впливу складного культуротворчого синтезу спільного (загальнолюдського) та окремого. Цю своєрідну закономірність культурно-історичної спадковості етносів, включаючи слов'ян, академік Б. О. Рибаков характеризує таким чином. Кожна з археологічних культур "мовби виростає з попередньої, входить своїми коренями в більш ранню культуру цієї ж області; хоча й створює нові види поселень, матеріальної культури, обрядовості, що й дає змогу виділяти цей новий етап як осібну (але не відособлену!) археологічну культуру"1. Учений звертає увагу на те, що Черняхівська, Зарубинецька, "Скіфська", Милоградська, Чорноліська культури "хронологічно щільно зімкнені одна з одною"2.

Ще сто років тому було мало що відомо про період Трипільської культури —- однієї з найрозвиненіших і в той же час найдавніших праслов'янських цивілізацій. Тепер уже досліджено не менше двадцяти поселень, що належать до цієї культури. Завдяки відкритим поселенням трипільського типу, серед яких були вражаючі своїм гігантським розміром (площею 200—400 гектарів), а також багатством археологічних пам'яток, учені з досить імовірною точністю реконструювали спосіб життя, рівень землеробської, матеріальної й духовної культури, вірувань, світогляд і навіть естетичні уподобання, культові звичаї прадалеких предків. Ось саме тут і виникає питання: як сприймати всі ці матеріально-культурні свідчення з точки зору належності їх до передоснов найдавніших предтеч слов'янської культури. І саме в царині цих досліджень археологічних культур наприкінці XIX — на початку XX століття (В. В. Хвойка, М. Ф. Біляницький, М. О. Макаренко, Т. С. Пассек та інші) постало питання, яка з концепцій може бути прийнятною — "автохтонна" чи "міграційна". Один із послідовників і прихильників теорії автохтонності слов'ян та їхньої культури, автор історичних досліджень етногенези слов'ян В. П. Петров обрав досить чітку позицію на підтримку самого ж відкривача "Трипілля". "В НІ тисячолітті перед Різдвом Христовим, — констатує В. П. Петров, — на території Правобережної України, на теренових просторах від Дніпра до Дунаю, була поширена пишна й квітуча культура, яка вперше була відкрита наприкінці 19 ст. археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі в районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської. Це є

1. Рибаков Б. А. Язычество древней Руси. Москва, 1988. С. 13.

2. Там само.

високорозвинена культура ефектних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих хат, розписами печей, фарбами розмальованого посуду. ...Трипільську культуру звуть також культурою мальованої кераміки"1.

Високий, багатогалузевий — у розумінні розвитку землеробства, ремесел (ткацтво, випалювання кераміки, виготовлення литва), будівництва жител, прихильності до гармонії форм і кольорів у кераміці, оздобленнях речей і культових статуеток жінок як символу роду й багатства — розвиток культури своєю речовою очевидністю не викликав жодних сумнівів. Навпаки, була захопленість красою відкритої прадавнини. Але яке це може мати відношення до праслов'янства в суворій різкій зміні й міграційності етносів на степових рівнинах і примор'ях передслов'янської історії? Тут справді мусить бути присутньою історична коректність. Наведена раніше думка Б. О. Рибакова про спадковість і зумовленість у своїй послідовності археологічних культур є такою ж справедливою й щодо Трипілля у творенні етнокультурної бази, на терені якої, нехай і опосередковано, зароджувалась одна з прадавніх гілок слов'янської культури.

Звернімося ще до одного спостереження в цьому зв'язку В. П. Петрова: "Отже, коли ми кажемо, що ми є автохтонами на нашій землі, що ми живемо на ній не від VI ст. по Різдві, а ще від неоліту, від III тисячоліття перед Різдвом, ми повинні, кажучи це, зважити, що між нами й людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій, ступнів розвитку, оформлюваного в проявах різних, часто протилежних тенденцій розвитку і одночасно пережитих криз"2. Зупинімося конкретніше на деяких особливостях Трипільської культури. Трипільці жили осіло в спорудах чотирикутної форми. Будуючи хату, забивали в землю дубові палі, між якими закладали стіни