Європейський культурний регіон: Гуманізм і гуманістична спрямованість європейської культури

Поняття гуманізм (від лат. Нитапиз — людський, людяний) вживається у вузькому й широкому розумінні. У вузькому розумінні гуманізм — це, як уже зазначалося, ідеологія епохи Відродження, світське вільнодумство тієї доби. Започаткований у середині XIV століття прогресивними мислителями Італії, гуманізм швидко поширюється по всій Європі й стає головною течією в тогочасному духовному житті.

Гуманізм спирався на ідею антропоцентризму, розглядаючи людину як головний предмет і мету науки. Він проголошує людину найвищою цінністю, утверджує її здатність до пізнання й творчої діяльності. Отже, у широкому тлумаченні — гуманізм — це прогресивний напрям у суспільній думці, ознакою якого є захист гідності людини, її свободи й права на всебічний, гармонійний розвиток.

На противагу релігійно-аскетичному світосприйманню Середньовіччя з характерним для нього твердженням про гріховність життя, гуманісти проголошують право людини на задоволення звичайних земних потреб, на свободу, на справедливе суспільство. Насолода життям розглядається як спонукальна сила, що змушує людину бути дійовою, активною. Сприймання людини як частини природи відродило інтерес до філософсько-етичної концепції Епікура, а епікуризм як стиль повсякденного життя підтримується багатьма сучасниками доби Відродження.

У різній формі і з різними відтінками ці ідеї розвивали перші європейські гуманісти, зокрема Франческо Петрарка (1304—1374 рр.), який заклав підвалини нового світобачення, створив нову систему культурних цінностей, вершиною якої є людина. В наш час Ф. Петрарка більше відомий як великий поет, хоча він також є автором численних трактатів, у котрих вперше сформульовані ідеї та принципи гуманізму. Один з них — примирення християнства з античністю.

Гуманістичне світобачення, обґрунтоване Франческо Петраркою, започаткувало гуманістичний рух, пов'язаний з діяльністю видатних представників художньої культури Європи. В цьому русі брали участь і збагатили зміст поняття "гуманізм" митці, які репрезентували різні види мистецтва й художньо-естетичні національні засади культури. Проте всіх їх об'єднувала віра в людину, в її творчі можливості, її здатність збагнути власну внутрішню складність і зовнішню досконалість. Цими рисами позначена творчість італійця Джованні Боккаччо (1313—1375 рр.), француза Франсуа Рабле (1494—1553 рр.), німця Альбрехта Дюрера (1471—1528 рр.), англійця Вільяма Шекспіра (1564—1616 рр.), іспанця Міґеля Сервантеса (1547—1616 рр.).

Паралельно зі становленням гуманізму в межах художньої культури Європи він трансформувався й у сферу філософську, соціально-політичну. На жаль, в історії європейської культури ці два своєрідні рухи не перетнулися. Тому і в умовах кінця XX століття історія й теорія гуманізму залишаються об'єктом теоретичного інтересу гуманітарних наук.

Важливу роль у становленні гуманізму відіграв Леонардо Бруиі (1374—1444 рр.) — засновник "громадянського" напряму в італійському гуманізмі, який власні політичні й етичні концепції розробляв, спираючись на теоретичну спадщину Платона, Цицерона, на принципи громадянської етики Арістотеля, на його політичні теорії. Що ж стосується власної позиції Л. Бруні, то він відстоював республіканський устрій, боровся проти тиранії, засуджував релігійний фанатизм.

Слід підкреслити ще один важливий аспект діяльності Бруні, який відіграв принципову роль у подальшому розвитку європейської культури, а саме — перекладацька діяльність. Л. Бруні переклав латиною "Нікомахову етику" й "Політику" Арістотеля, діалоги "Федой", "Федр", "Горгія" Платона, книги Плутарха, промови Демосфена. Він також уперше прокоментував теоретичні погляди Теофраста, окремі богословські концепції.

Свій трактат "Про достовірний переклад" він був змушений написати у зв'язку з гострою полемікою, яка точилася навколо "Нікомахової етики" (1417 р.) Арістотеля. Відповідаючи своїм опонентам, Бруні писав, що його обов'язок — "лише перекласти з однієї мови на іншу" те, що писав автор, а не вводити в текст те, що автор "повинен був говорити".

Вражає широта інтересів Л. Бруні. В його доробку — дослідження "Історія Флоренції" (т. 1—12, 1439 р.), "Життя Данте", "Життя Петрарки", а "Вступ до науки про мораль" сприйматиметься сучасниками як "наука життя" — нова світська етика, що спирається на ідею права людини на земне щастя.

Навряд чи можна наприкінці XX століття об'єктивно оцінити процес становлення гуманістичного світосприймання поза творчою спадщиною Лоренцо Вами (1407— 1457рр.). Теолог, філософ, філолог "Валла першим у свій час застосував методи філологічної критики Біблії, що відкрило шляхи для історичного підходу до неї". Крім того, роботи Валли оцінюються фахівцями як підґрунтя "джерелознавчого аналізу", "історичної критики", за допомогою яких була доведена підробленість "Константинового дару" — грамоти, яка засвідчувала права пап на світську владу. Згідно з "Константиновим даром", у IV столітті римський імператор Константан І передав папі Сильвестру І верховну владу над західною частиною Римської імперії, у тому числі й над Італією.

Широта теоретичних інтересів Лоренцо Валли зумовила появу таких різнопланових робіт, як "Про насолоду", "Про свободу волі", "Захист філософських тез", "Протиотрута проти Фаціо", "Перекування діалектики" та інших.

У 1431 — 1433 роках Валла викладав риторику в Павійсь-кому університеті й саме в цей період він почав розробляти філологічний метод аналізу, вважаючи слово "могутнім знаряддям допомоги наукам віднайти їхню справжню цінність", та поступово формуються його анти-схоластичні переконання. Будучи прихильником Епікура, Лоренцо Валла різко критикує схоластику Арістотеля. Адже в добу Відродження, завдяки працям Фоми Аквінського, спадщина Арістотеля трактувалася саме як взірець схоластичного мислення.

Досить драматичним був неапольський період життя і творчості Валли. Праця "Зіставлення Нового Заповіту" (1442 р.), яка торкалася проблем канонічного права, ортодоксальних проблем теології, викликала протести діячів церкви й проти теоретика був розпочатий інквізиційний процес. Валлу звинуватили в єресі й у нетрадиційній інтерпретації арістотелівської діалектики. Тільки втручання Альфонса — короля Неаполя — врятувало Лоренцо Валлу. Після обрання на римський престол нового папи Миколая V, який вважався знавцем античної культури і прихильником італійських гуманістів, Валла зміг працювати в Римі, продовжуючи теоретичні дослідження й багато уваги приділяючи перекладам і коментарям до класичних робіт.

Теоретична спадщина Лоренцо Валли високо оцінювалася в наступні періоди, зокрема Еразмом Ротгердамським та Готфрідом Вільгельмом Лейбніцом.

Прогресивні традиції перших італійських гуманістів Франческо Петрарки, Леонардо Бруні, Поджо Браччоліні, Джаноццо Манетті, Леона Батіста Альберті знайшли своє плідне продовження в інших країнах Європи. Спадковість гуманістичного світобачення яскраво виявляється в діяльності Еразма Роттердамського (1469 —1536 рр.) — видатного голландського мислителя. У християнській Європі його знали передусім як богослова, перекладача Нового Заповіту. Проте серед освічених кіл він був популярним як письменник-сатирик, автор іронічних книг "Похвала глупоті" (1509 р.) та "Скарга миру" (1518 р.).

Розглядаючи становлення гуманізму, його роль у європейській культурі, слід особливу увагу приділити поступовому формуванню ідей утопічного соціалізму, які відіграють провідну роль у світоглядній культурі європейців. Виникнення утопічного соціалізму пов'язане з ім'ям Томаса Мора (1478—1535 рр.) — видатного англійського письменника й політичного діяча. Гуманістичний світогляд знайшов своє втілення у його основній праці "Про найкращий устрій держави та новий острів Утопія" *

Герой "Утопії" Гітлодей проголошує рівність одним із наріжних каменів ідеальної держави. Думка Гітлодея є, по суті, думкою Т. Мора, який дав розгорнуту критику державного ладу, побудованого на приватній власності. На противагу такій будові держави, видатний гуманіст відстоює ідею суспільної власності, суспільного виробництва. Своєрідним ґрунт ом, на якому будується ідеальна держава Утопія, є

* Утопія — неіснуюче місце.

родина. Утопійці живуть в умовах повної рівності, вони подолали розбіжність між містом і селом, розумовою і фізичною працею. Людина в державі Утопія працює лише 6 годин а ввесь вільний час зайнята науковою та художньою діяльністю. Т. Мор надавав великого значення всебічному розвиткові людини, поєднанню теоретичної освіти з практичною діяльністю. Високої оцінки Т. Мор удостоює доброчесних людей, які повинні посідати привілейоване становище.

Слід зазначити, що як концепція ідеальної держави, так і трагічна доля самого Томаса Мора завжди були об'єктом теоретичної уваги, дискусій, досить суперечливих оцінок. Так, окремими дослідниками переоцінювався вплив концепцій Платона на позицію Мора, існували спроби залічити його до "християнських гуманістів" і перетворити на католицького святого, спрощено інтерпретовано ідею рівності й доброчесності. Об'єктивна оцінка спадщини Томаса Мора — "ворога нівелювання, посередності, людини, яка думає про те, аби в державі загального процвітання, побудованій на принципі справедливості, талановиті, морально досконалі люди займали б належне місце" — тим важливіша, що започатковане англійським гуманістом обґрунтування ідей утопічного соціалізму мало подальший розвиток, вплинувши на трансформацію гуманістичного світогляду у сферу соціально-політичної перебудови суспільства, удосконалення його морально-психологічного клімату. У цьому аспекті заслуговує на увагу теоретична спадщина видатного іспанського філософа й просвітителя Хуана Луїса Вівеса (1492—1540 рр.).

X. Вівес був автором більш як 50 праць, підтримував тісні зв'язки з Томасом Мором, намагався поєднати іспанську, англійську й французьку гуманістичні тенденції. Коло теоретичних проблем, котрі цікавили X. Вівеса, досить широке. Критикуючи середньовічну схоластику, він намагався створити філософську концепцію, в якій поєднувалися б релігійний і людський аспекти.

Розробляючи питання специфіки пізнавальної діяльності людини, X. Вівес наголошує на значенні досвіду, логічної аргументації, доказів для