їхній опонент.

Особливе місце в його доробку належить роботам з педагогіки й етики. X. Вівес розглядав педагогіку як науку про всебічне виховання людини, що ґрунтується на поступовому розвитку її природних здібностей. Виховання та освіта мають, на думку філософа, йти від простого до складнішого, ставити зрозумілу кінцеву мету. Освіта, виховання в теорії X. Вівеса органічно пов'язані з етичними проблемами. Смисл людського життя, вважав він, у щасті, а його можна досягти в суспільстві, яке базується на принципах справедливості. Іспанський філософ був прихильником монархії на чолі з освіченим монархом, котрий виконує волю "людської маси". X. Вівес намагається вирішити протиріччя між матеріальною нерівністю людей, їхньою обдарованістю та їхніми реальними потребами. Зрозуміло, що зняти протиріччя між цими трьома аспектами Вівес не зміг. Проте, чи не вперше в європейській культурі була продемонстрована складність функціонування певних моральних понять (рівність, справедливість, насильство, влада) у конкретних соціальних умовах.

Розвиток утопічного соціалізму триватиме до середини XIX століття, збагативши європейську культуру досвідом зацікавленого, небайдужого ставлення теоретиків до практичного вдосконалення суспільних структур. Важливе місце серед них займає творчість видатного італійського вченого Томмазо Кампанелли (1568—1639 рр.). Перебуваючи у в'язниці за спробу підняти повстання з метою визволення Італії від іспанського панування, Т. Кампанелла пише книгу "Місто Сонця" (1602 р.)у розвиваючи концепцію про ідеальне комуністичне суспільство.

Подальший розвиток утопічних ідей пов'язаний передусім з діяльністю французьких філософів Франсуа Буасселя (1728-1807 рр.), Клода-Анрі Сен-Сімона (1760-1825 рр.), Шарля Фур'є (1772—1837 рр.) та англійця Роберта Оуена (1771—1858 рр.). Гостра критика капіталізму, активна теоретична діяльність цих видатних гуманістів звернені в майбутнє, та, на жаль, позбавлені реальних, дійових зв'язків з конкретно-політичною ситуацією, скажімо, у тодішній Франції.

В історії французького утопічного соціалізму особливе місце належить Франсуа Буасселю, який відкриває плеяду французьких гуманістів, котрі брали активну участь у політичному житті своєї країни, намагалися втілити в повсякденне існування людей почуття гідності, високої моральності.

Сприйнявши ідеї Руссо, Мореллі та інших видатних просвітителів Франції, Ф. Буассель розробив шляхи формування нового суспільства, побудованого на моральній досконалості людини. Морально недосконала людина, на думку Буасселя, не може побудувати досконале суспільство, французький гуманіст був переконаний, що "золотий вік" людства ще попереду і прийти до нього можна через трудове виховання, прогресивні податки, організацію суспільних майстерень, активну трудову діяльність усіх здорових, працездатних членів суспільства.

Клод-Анрі Сен-Сімон походить з аристократичної паризької родини. У 19-річному віці брав участь у боротьбі за незалежність північноамериканських колоній проти Англії, він — учасник Великої Французької революції 1789—1794 років. У таких теоретичних працях, як "Записки про загальне тяжіння" (1813 р.), "Про промислову систему" (1822 р.), "Нове християнство" (1825 р.), Сен-Сімон розвиває думки про новий промисловий лад, провідною ознакою якого є праця всіх членів суспільства, а соціальне походження конкретного індивіда відповідає його праці. При цьому Сен-Сімон виступав за збереження приватної власності й за те, що саме великі власники повинні бути при владі. Діючи в інтересах усіх громадян, вони створюють рівновагу в суспільстві. Висловивши чимало плідних суджень щодо класової будови суспільства, можливостей планової економіки, створення всесвітнього об'єднання людей, він був думками спрямований у майбутнє. Саме там, у майбутньому, а не в минулому, вбачався йому "золотий вік" людства. "Всі люди — брати" — це переконання пронизує всю теоретичну спадщину Сен-Сімона.

Шарль Фур 'є — автор праць "Теорія чотирьох рухів і спільних доль" (1808р.), "Теорія всесвітньої єдності" (1822р.)"
"Новий господарський соцієтарний світ" (1829 р.) — поділяв історію суспільства на п'ять періодів: едемізм (земний рай), дикість, патріархат, варварство й цивілізація. Теоретично,
вважав Ш. Фур'є, людство вже досягло рівня цивілізації, тобто епохи гармонії, щастя. Та на практиці життя людей не поліпшилося, а, навпаки, стало біднішим і драматичнішим. Причини цього Ш. Фур'є вбачав саме в природі капіталізму, в поділі суспільства на багатих і бідних, у використанні праці бідняків.

Вивчення капіталістичного суспільства привело ш. Фур'є до відкриття суперечностей у самих основах цього суспільства. Він розвиває думки про необхідність запровадження такого соціального порядку, за якого суперечливість, алогічність розвитку цивілізації буде знята. Справедливість суспільства зумовлена, на думку Фур'є, законом, яким має керуватися людство.

Відповідно до закону треба створювати трудові асоціації — фаланги. Маючи до 1500 членів, фаланги підрозділяються на серії й групи. На чолі фаланг стоять ареопаги — спеціальні ради, які спрямовують життя й діяльність людей. Кожний член серії або групи має повну "свободу задоволення пристрастей", змагається за краще виконання дорученої колективом справи. "Трудові армії" вдосконалять планету, її рослинний і тваринний світ. Ш. Фур'є мріяв про "планету Земля" з єдиною мовою, спільною територією, загальнолюдською культурою.

Англійський соціаліст-утопіст Роберт Оуен намагався поєднати у своїй діяльності теоретичні й практичні аспекти. Як теоретик Р. Оуен різко критикував "нерозсудливість" буржуазного суспільства, виступав за відміну приватної власності, висував і обґрунтовував ідею "розумного суспільства" — соціалізму. Найважливішими ознаками нового суспільства мають бути спільне володіння засобами виробництва, рівність прав і колективна праця.

Як практик Роберт Оуен намагався здійснити певні соціальні перетворення на прядильній фабриці в Нью-Ленарку (Шотландія), якою керував з 1791 року. Його нововведення передбачали скорочення робочого дня, відкриття дитячого садка, школи для робітників. Пізніше у США він заснував колонію-общину "Нова Гармонія", в життя якої мріяв утілити соціалістичні принципи. Проте досягти гармонії в общині не вдалося. І досвід Р. Оуена, й експерименти його послідовників (після смерті Р. Оуена в США було організовано близько 40 общин) не досягали мети з багатьох причин. Серед них можна виділити штучний характер побудови досконалого суспільства: теоретики моделювали це суспільство, не враховуючи реальних історичних умов, рівня політичної, морально-психологічної культури конкретних народів, до яких зверталися. Розрив між мрією і реальністю й призводив до непопулярності ідей соціалістів-утопістів.

Виявом гуманістичної спрямованості європейської культури можна вважати загальну тенденцію розвитку філософії, етики, естетики, мистецтвознавства, які стимулювали потребу в обміні набутим досвідом, знанням, почуттями, активізували практично-духовну діяльність людини. Гуманізм невід'ємний від здатності співпереживати, необхідності утверджувати в людському суспільстві колективізм, взаємодопомогу, духовну спільність.

Надзвичайно важливим для європейської культури було
XVII століття — початок класичної філософії Нового часу.
Цей період пов'язаний з добою ранніх буржуазних революцій, започаткованих Нідерландською революцією 1566-1609 років. її реальний результат — незалежність Нідерландів від Іспанії і вивільнення промислового виробництва, торгівлі з пуг старого феодального ладу.

Позитивну роль в історичній долі Англії відіграє буржуазна революція 1688—1689 років, завдяки якій ця країна перетворюється на країну класичного капіталізму. Північноєвропейські держави — Нідерланди, Англія, частково Франція — завдяки активним соціально-політичним процесам динамізують розвиток мануфактурного виробництва, торгівлі, науки, техніки, мистецтва. Ці країни значно випереджають Італію та Іспанію, які переживають духовну й культурну кризу.

Культура XVII століття набувала гуманістичної орієнтації передусім завдяки яскраво вираженій антифеодальній спрямованості. Філософія Нового часу, розглядаючи себе як спадкоємицю епохи Відродження, протиставляє ідеї Бога ідею розуму, орієнтується на науку, на пізнавальні можливості людини: XVI—XVII століття можна вважати періодом становлення науки в сучасному розумінні цього слова. Формування нової науки супроводжувалося суттєвими змінами світоглядних принципів, які виробляє саме філософія. У цьому контексті особливого значення в європейській культурі набувають постаті англійця Френсіса Бекона (1561— 1626 рр.) та голландця Бенедикта Спінози (1632—1677рр.), котрі спрямували загальнофілософський (Бекон) і морально-етичний (Спіноза) рух європейської культури XVII століття.

Життєвий і творчий шлях Ф. Бекона дає підстави сприймати його як політичного діяча, філософа, письменника, а його праці — "Новий Орґанон", "Про гідність та примноження наук", "Нова Атлантида" — визначним надбанням у духовому становленні Європи. Наукова концепція Ф. Бекона ґрунт ується на переконанні, що знання — сила. Цей загальновідомий афоризм філософа відображає його захоплення наукою, віру в дієвість наукового пізнання. Ф. Бекон критикує попередню науку, філософію за споглядальний характер і формує новий погляд на призначення наукового пізнання — допомагати людині опановувати навколишній світ і вирішувати проблеми, які постають перед суспільством і кожною конкретною людиною.

Тему зв'язку теоретичного і практичного аспектів наукового пізнання розкриває думка Ф. Бекона про існування "плодоносних" та "світлоносних" дослідів. Перші мають практично-корисне призначення, а другі — розкривають фундаментальні закони природи, забезпечують науковий і технічний прогрес. Ф. Бекон розуміє, що концепція нової науки може реалізуватися лише завдяки новому методові, який би докорінно відрізнявся від старого, схоластичного, побудованого на хибних засадах. Перетворення та оновлення науки здійснюватиметься, на думку філософа, завдяки новій логіці, протилежній, передусім, логіці Арістотеля.

Нова логіка, вважає Ф. Бекон, навряд чи буде відразу зрозумілою й прийнятою. Вона може наштовхнутися на чимало перешкод — "примар" людського розуму (забобони, хибні уявлення, суб'єктивні судження, недосконалі смаки тощо). Ф. Бекон формулює чотири види "примар": "примари Роду", "примари Печери", "примари Ринку,