"Примари Роду" — вроджені, це те, що є в самій людині. Позбутися їх практично неможливо. "Примари Печери" пов'язані з умовами формування, виховання людини, примушують враховувати особливості її індивідуальної психіки. Особливо тривожать теоретика "примари Ринку, або Площі", які через спілкування людей проникають у розум разом зі словами й іменами. Неправильне використання слів, незбіжність слова й предмета або явища, яке воно повинне визначити чи пояснити, перешкоджає опанувати істинне. "Примари Театру" не є вродженими й не проникають у людський розум таємно. Бони є наслідком засвоєння хибних теорій, упереджених гіпотез, помилкових філософських ідей. Театр, сцена, декорації, гра акторів -це, як відомо, певна умовність. На думку Ф. Бекона, ті чи інші філософські системи нагадують театральні вистави, тобто теж є певною умовністю, яка не допомагає осягнути реальну дійсність. Ф. Бекон назвав три хибні філософські системи, де причинами помилки є софістика (Арістотель), емпірика (необґрунтовані природничі теорії) та забобони (Піфагор, Платон).

Як справедливо зауважують дослідники, вчення Ф. Бекона про "примари" людського розуму не втратило свого значення й по нинішній день, адже провідна теза англійського гуманіста — це заклик до вивчення природи, виходячи з неї самої. "Звільняючи розум дослідників від хибного впливу всіляких авторитетів, філософських та релігійних передумов, антиципацій, він наголошує, що джерелом істинного знання є сама природа, а формою безпосереднього зв'язку з нею — чуттєвий досвід"1.

Гуманізм досягає певної вершини свого розвитку в умовах філософії XVIII століття передусім у концепціях просвітителів, які проголошують ідеї свободи, рівності, братерства, захищають право людини на утвердження й розквіт її "природної" сутності. Найпослідовніше гуманістична тенденція у філософії цього періоду викладена в працях "Про розум" (17.58 р.), "Про людину, її розумові здібності та її виховання" (1773 р.), які належать видатному французькому матеріалістові Клоду-Адріану Гельвецію (1715— 1771рр.).

XVIII століття продемонструвало як досягнення, так і недоліки гуманістичного світогляду. Адже навіть у найкращих своїх зразках гуманізм не зміг подолати суперечності між гаслами людинотворчого характеру й реальним втіленням прав людини в життя суспільства. Суперечливими залишилися ідеї свободи людини в умовах жорсткої соціальної структури, співвідношення індивідуальних інтересів і вимог певного колективу, свобода морального вибору й проблема обов'язку.

У XIX столітті в межах філософії марксизму формується "соціалістичний гуманізм", що стає ідеологією пролетаріату — класу, який має на меті знищення приватної власності, експлуатації людини людиною, утвердження справді гуманістичних цінностей — рівності, братерства, взаємодопомоги між людьми. В умовах кризи світової соціалістичної системи в 90-х роках XX століття розгляд соціалістичного гуманізму передбачає передусім відокремлення, так би мовити, "чистої" теорії від практики її втілення в тій чи іншій моделі ("радянській", "китайській" чи "кубинській").

Соціалістичний гуманізм як теорія XIX століття формувався в той час, коли розвиток капіталізму, з одного боку, вимагав звільнення від феодальних кайданів, прояву людської активності, ініціативності, творчих задатків людини,

1. Гусєв В. І. Історія західноєвропейської філософії XV—XVII ст. С. 95-96.

а з іншого - викликав поляризацію "приватного" й "суспільного" життя людини, загострював її конфлікт із суспільством.

Протиріччя капіталістичного ладу виявилися в економічних кризах, зубожінні трудового люду, в класовій боротьбі. Тому закономірно, що проблеми людини й гуманізму опинилися в центрі уваги засновників марксизму. Теорія соціалістичного гуманізму формувалася в умовах, коли в європейській філософії відбувався активний процес теоретичного осмислення проблеми людини, який завершився в 30-ті — 40-ві роки XIX століття зверненням С. К. К'єркегора, Л. Фейєрбаха та інших мислителів до "конкретного" існування людини й формування антропологічного принципу у філософії.

Марксизм критично переосмислив гуманістичні теорії минулого, успадкувавши їхні найкращі надбання. В "Економічно-філософських рукописах 1844 року", а також у працях "Святе сімейство" й "Німецька ідеологія" К. Маркс і Ф. Енгельс формулюють загальні положення діяльнісного матеріалізму, обґрунтовуючи практику як одну з фундаментальних категорій нового діалектичного матеріалізму, розробляють основи реального гуманізму, концепцію самореалізації й соціалізації людини, ліквідації відчуження, персоналізації відносин між людьми.

Марксистська концепція людини виходила з визнання єдності людини й природи, спиралася на визнання людини як природної істоти. Людина — не породження якоїсь надприродної сили, а частина предметного, матеріального світу. Проте не слід спрощувати ідею зв'язку людини й природи, адже людина в марксистській концепції — вищий етап розвитку природи, це істота особливого роду. Такий підхід відкрив можливість аналізу людини в контексті не лише її природних, а й суспільних зв'язків, інтерпретації людини як носія біологічної форми руху матерії й соціальної. Людина — водночас "продукт" навколишнього середовища і її творець.

Слід зазначити, що теорія соціалістичного гуманізму була об'єктом критики, гострих дискусій, по суті, протягом усієї історії свого існування. Критики соціалістичного гуманізму вважали, що ця ідея змішує наголоси й переоцінює значення соціального параметру в житті людини. На думку опонентів К. Маркса, його теорії не вистачає людяності, моральності. Так, усупереч соціалістичному гуманізмові були висунуті концепції "етичного соціалізму", "живого соціалізму", які мали значний розголос у 50—60-ті роки XX століття в таких європейських країнах, як Югославія (Гайо Петрович, Дранко Грлич, Светозар Стоянович), Франція (Анрі Лефевр, Жюль Мок, Роже Ґароді), Чехо-Словаччина (Іван Світак, Мілан Прух). Прихильники цих трансформацій Марксової ідеї соціалістичного гуманізму вважали необхідним повернення до "антропологічного гуманізму", до побудови справедливої соціалістичної структури на основі морально-етичних принципів, на основі свободи людини. Зазначимо, що такі поняття, як "мораль", "етика", "свобода", представниками "етичного" й "живого" соціалізму тлумачилися вкрай абстрактно, поза обґрунтуванням реальних шляхів їх утвердження.

Гуманізм відіграв видатну роль у розвитку європейської культури, залишаючись водночас остаточно не осмисленою, не "вибудуваною" в певну світоглядну цілісність філософською ідеєю. Історична строкатість гуманізму, відсутність "пластичного мосту" між соціально-політичним і художньо-естетичним аспектами, певна розпорошеність дослідження гуманістичної традиції різними науками — філософією, історією, етикою, естетикою, мистецтвознавством — залишили гуманізм, так би мовити, "відкритою" проблемою.

Новий інтерес до нього пов'язаний з другою половиною XX століття. Гуманізм як філософія, ідеологія, специфічне світовідношення продовжує бути об'єктом теоретичного інтересу вже у нових, нетрадиційних для історичного досвіду, аспектах, а саме, у гуманістичних вимірах культури, гуманістичних цінностях і проблемах самототожності суспільства, гуманізмі та істині, гуманістичному потенціалі наукового пізнання тощо.

Рекомендована література:

1. Античное наследие в культуре Возрождения.

2. Гриценко В. С Культура епохи Просвітництва // Історія світової культури: 2-ге вид. Київ, 1999.

3. В. І. Історія західноєвропейської філософії XV-XVIII ст. Київ, 1994.

4. Єфименко В. В. Культура середньовіччя: Культупа
Відродження // Історія світової культури- 2-ге вид. Київ, 1999.

5. Карен Зудженио. Проблеми итальянского Возпож. дения. Москва, 1986.

6. Кертман Л Е. История культури стран Европы и Америки. Москва, 1987.

7. Лозинский С. Г. История папства. Москва, 1986.
Сочинения итальянских гуманистов зпохи Возрождения (XV в.). Москва, 1985.

8. Философия ранних буржуазных революций. Москва, 1983.