Єувропейський культурний регіон: Динаміка культурно-історичних процесів у Європі

У структурі сучасної світової культури особливе місце посідає європейський регіон. Європейська культура — одна з найвагоміших складових всесвітнього культурного процесу — має п'ять періодів свого розвитку: Середньовіччя, Відродження, Реформація, Просвітництво та XIX—XX століття. Динаміка історичних процесів у Європі дає змогу в умовах кінця XX століття пов'язувати європейський культурний регіон, з географічної точки зору, з Європою — частиною світу, яка займає площу близько 10 млн км2 і створює разом із Азією материк Євразія. В демографічному плані Європа — це приблизно 700 млн жителів. Щодо державних структур, то на території Європи розташовані більш як сорок країн.

Спираючись на римсько-еллінську традицію, європейська культура сформувалась як самобутнє явище, яке до останнього часу визначає обличчя сучасної цивілізації. Аналіз європейського культурного регіону потребує передусім з'ясування того підґрунтя, базуючись на якому склалася культура Європи. Цим підґрунтям виступає досить тривалий і строкатий історичний період (від кінця V — до початку XVI ст., а на півночі Європи — до середини XVII ст.), який в історичній науці має назву "середні віки". Традиційно наука оперує й детальнішою хронологією, виділяючи поняття "раннє Середньовіччя" *— V—XI століття, "зріле Середньовіччя" — XI—XIII століття та "пізнє Середньовіччя" — XIV—XVI століття.

Середньовіччя фіксує й певний незбіг у принципах періодизації, якими керується сучасна культурологія, пов'язуючи середні віки із землеробною (аграрною), а Відродження — з промисловою культурою.

Щоб чіткіше уявити основні суперечності культури Середньовіччя, її місце й роль у становленні європейської культури, слід врахувати особливості цієї епохи. Адже виробничі відносини в умовах середніх віків спиралися на власність феодала на землю й часткову власність на селянина. Кріпацька залежність селянина від феодала-земле-власника не дуже відрізнялася від рабства, проте феодалізм створив деякі можливості розвитку економіки, прогресу культури. Поряд із власністю феодала існувала особиста власність селян і ремісників, передусім власність на знаряддя праці, можливість використати їх задля власної вигоди. Природно, що й селянин, й ремісник були зацікавлені в технічному прогресі.

Безперечно, аналізуючи Середньовіччя як підґрунтя європейської культури, не можна оперувати цим загальним поняттям, яке охоплює значний часовий відтинок. Тому, формулюючи загальні тенденції, слід враховувати специфіку конкретного періоду. Так, найважливішим явищем раннього Середньовіччя виступає аграризація населення, його професіоналізація й жорстке соціальне розмежування. Оцінюючи тенденцію до професіоналізації, Жан Ле Ґофф — представник школи "Анналів" — яскраво висвічує її соціальну суть. Адже гасло "Який батько, такий син" — призвело пізніше фактично до заборони змінювати соціальний стан людини1.

Певною складністю й суперечністю позначені політична структура середньовічного суспільства та його культура. Феодал не лише володів своїми землями, а й правив ними як государ. А звідси — складна ієрархія всередині панівного класу та яскраво виражена тенденція до сепаратизму, боротьба феодалів з королівською владою. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що вони боролися проти централізованої королівської влади, яка існувала задля інтересів тих же феодалів, об'єднуючи зусилля, наприклад, для захисту зовнішніх кордонів країни, для вирішення загальнодержавних проблем.

Важливу роль в умовах Середньовіччя починає відігравати церква, яка не лише поширювала й зміцнювала релігійну ідеологію, а й виступала могутньою політичною та економічною силою. Зазначимо, що становленню Середньовіччя передував розкол римського світу після заснування імператором Константаном у 324 році Константинополя — так званого Нового Рима. А в 330 році Константи-

1. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. Москва, 1992.

нополь стає резиденцією імператора, й відтоді Захід і Схід (Візантія) пішли у своєму розвитку різними шляхами. Приблизно в цей же час починається характерне для середніх віків змішання народів, яке, на думку дослідників, надало культурі Середньовіччя особливого колориту.

Саме в цей складний період формується уявлення про творчий потенціал нової релігії — християнства, про консолідуючу силу нового бога — Христа. Поступово християнська доктрина стає основним елементом світогляду середньовічної Європи.

З часів раннього Середньовіччя й у подальші періоди велася безперервна боротьба між церковними і світськими феодалами. В цій боротьбі нерідко перемагали перші й унаслідок цієї перемоги об'єднували у своїх руках усю повноту світської і духовної влади. Досить згадати папу Римського чи багдадського халіфа.

Середньовічна культура була історично закономірним і в багатьох своїх проявах прогресивним етапом у розвитку людства. В надрах середньовічної схоластики, в дискусіях номіналістів* і реалістів**у у боротьбі філософських і релігійних течій розкривалися нові, принципово важливі грані сприймання навколишньої дійсності, поглиблювалося, хоча іноді й у спотвореній формі, пізнання закономірностей розвитку природи й суспільного життя. Можна погодитися з авторами, які вважали, що притаманна середньовічним мислителям тенденція до поєднання культурного багатства античного світу з християнським світовідчуттям, творча інтерпретація греко-римської культурної спадщини дали "можливість створити нову, здатну до саморозвитку, модель духовного життя, головними елементами якої стануть освіченість, філософський раціоналізм і поетична творчість"1.

Другим періодом у розвитку європейської культури було Відродження (від франц. Кепаіззапсе — відродження). Залежно від історичних умов конкретної європейської країни

*Номіналізм (від лат. потеп — ім'я) - напрям у середньовічній філософії, представники якого (Росцеллін, Дуне Скот) вважали загальні поняття лише "ім'ям" одиничного предмета. Номіналісти стверджували, Що реально існують лише окремі речі з властивими їм індивідуальними

якостями.

**Реалізм — напрям у середньовічній схоластиці, представники
якого (Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський) вважали, що
загальні поняття (універсали) реально існують і передують існуванню
поодиноких предметів.

відбувалися певні відмінності у виявленні ренесансних процесів. Тому загальний період датується від останньої третини XIII століття до кінця XVI століття. В окремих країнах Відродження триває до початку XVII століття (Англія).

Найпослідовніше еволюція Відродження відбувалася в Італії де чітко вирізняються чотири її етапи: 1) Проторенесанс (остання третина ХНІ — початок XIV ст.); 2) Раннє Відродження (XIV — 90-ті роки XV ст.); 3) Високе Відродження (90-ті роки XV — початок XVI ст.); 4) Пізнє Відродження (40-ві роки XVI — початок XVII ст.).

З Відродження починається епоха становлення сучасної науки, передусім розвиток природничого знання. Своєрідними джерелами наукового процесу епохи Відродження були, по-перше, антична культура, філософія, ідеї античних матеріалістів — натурфілософів, а по-друге, східна, зокрема арабська, філософія, наука, яка у XII—XVIII століттях збагатила Західну Європу знаннями в природничій сфері.

Наукова думка XII—XIV століть концентрується навколо двох університетських центрів — Парижа та Оксфорда, вченим яких належить головна роль у розвитку природничих наук доби Середньовіччя. Важливі наукові відкриття пов'язані з діяльністю Іордана Неморарія, котрий заклав основи науки про вагу, розвинув античне вчення про рівновагу простих механічних предметів, про рівновагу тіла на похилій площині.

У XIV столітті в гострій полеміці з античними авторами народжувались ідеї, які підготували становлення нової фізики. В цей період уперше широко використовувалися математичні методи, що сприяли появі сучасного природознавства, а також науки про закони руху. Найяскравіша постать у науці XIV століття — це англієць Томас Брадвар-дін (1290—1349 рр.), автор трактату "Про пропорції" (1328 р.). Він вважав, що лише математика відкриває шлях до істини, допомагає "схопити найтонший смисл". Т. Брадвардін увів поняття миттєвої швидкості й зробив спробу застосувати загальну міру для кругового та прямолінійного руху.

Середньовічна Європа в царині природничих наук дала світові таких видатних математиків, астрологів, оптиків, як Школа Орема, Леонардо Фібоначчі (Пізанський), Леві бен Герсон, Джеффрі Чосер, Роберт Гроссетест, творча спадщина яких — то яскрава сторінка в історії світової науки.

XV—XVI століття позначені розвитком нових галузей промисловості. А на цій основі, впливаючи водночас і на динаміку промисловості, розвивалися астрономія, механіка, географія та інші науки. Досить згадати про наукові розробки в царині механіки, оптики, хімії, пов'язані з ім'ям Леонардо да Вінчі (1452—1519 рр.) — італійського митця, інженера, архітектора, філософа й теоретика мистецтва, природодослідника, який утілив у собі універсальний геній епохи Відродження; про винахід друкарського верстата, компаса та артилерії; про геліоцентричну концепцію Миколи Коперника; про географічні відкриття Христофора Колумба, Васко да Ґами та Фернана Маґеллана; про досвідний метод наукового пізнання Френсіса Бекона; про морально-етичну безкомпромісність Джордано Бруно, щоб усвідомити велич Відродження, його особливе місце в * історії людської цивілізації.

Культура Відродження — це культура ранньобуржуазного суспільства, на формування якої значний вплив справила практика послідовного розвитку економіки середньовічних міст-держав, завдяки чому вже у XII—XV століттях відбувся перехід від середньовічних форм торгівлі й ремесел до ранньокапіталістичних форм організації життя.

Особливе значення Відродження мало для розвитку мистецтва, утвердження принципів реалізму. Видатні досягнення культури епохи Відродження стимулювалися зверненням до античної спадщини, не остаточно втраченої в середньовічній Європі. Як уже зазначалося, культура Відродження найповніше втілилася в Італії, багатій на пам'ятки античної архітектури, скульптури, декоративно-прикладного мистецтва. Це мало, так би мовити, символічне значення. Водночас, було б помилковим тлумачити Відродження лише як повернення до Античності. На думку одного з дослідників цієї епохи,