Наступним — четвертим — періодом у культурно-історичному розвитку Європи було Просвітництво. Слід зазначити, що культура епохи європейського Просвітництва вивчається досить ґрунтовно, спираючись на загальнотеоретичні розробки специфіки життя Європи другої половини XVII—XVIII століть. Адже цей період пов'язаний з могутніми духовними шуканнями, які були революційними за своєю внутрішньою сутністю, антифеодальними за соціальною спрямованістю й антиабсолютистськими за політичною програмою.

У другій половині XVII століття виникають надзвичайно складні явища в усіх сферах існування європейського суспільства: буржуазія починає займати панівне становище в економіці, проте політична влада, як і раніше, перебуває в руках феодалів, панує абсолютистська монархія. Водночас капіталістичні виробничі відносини, які складаються ще в надрах феодального устрою, породжують свою надбудову, котра найповніший вияв знаходить у культурі, "в буденній свідомості мас, чиє життя вже багато в чому визначається капіталістичними виробничими відносинами, у психології й ідеології буржуазії, в деяких зрушеннях у типі мислення

1. Философия ранних буржуазних революций. Москва, 1983. С. 58.

частини панівного класу. Так народжується фунт для виникнення принципово нових течій у суспільній думці, у філософії, у наукових пошуках, у різних сферах художньої культури"1.

Просвітництво як ідейна течія епохи переходу від феодалізму до капіталізму пов'язане з боротьбою буржуазії, що народжується, з виступами народних мас проти феодалізму, і стає ідеологічним підґрунтям буржуазних революцій. Провідною ідеєю Просвітництва виступає розум, який опановує природу, адже вона "побудована розумно" й може бути пізнана раціональним шляхом. Особливої ваги в цей період набуває поняття гармонії, котре розглядається (разом з розумом) як основа Всесвіту. Характерною ознакою ідеології Просвітництва стає віра в людину, в можливість удосконалення людини й суспільства через виховання та самовиховання. Діячі Просвітництва боролися за утвердження "царства розуму", яке ґрунтуватиметься на "природній рівності" людей. Шляхом морально-політичного та етнічного виховання вони мріяли пом'якшити вроджений егоїзм людей, зробити людину громадянином.

Можна погодитися з думкою, що "всі створювані на той час теорії релігії, природи, суспільства, державного устрою, які перебували в опозиції до колишніх авторитетів, вбачали сенс життя в боротьбі за вічні істину та справедливість, рівність, дану природою, за незаперечні права людини. Змістовим центром моралі, філософії, мистецтва, навіть релігії у її модифікованому варіанті стала проблема людської особистості І не дивно — увесь комплекс соціальних умов сприяв формуванню більш діяльної, самостійної та ініціативної особи"2.

Епоха європейського Просвітництва пов'язана з діяльністю таких видатних філософів, як Джон Локк (1632— 1704 рр.) в Англії, Вольтер (1694-1778 рр.), Дені Дідро(1713-1784 рр.) та Жан~Жак Руссо (1712-1778 рр.) у Франції. Щодо надбань художньої культури, то епоха Просвітництва дала світові твори Шефстбері й Хатчесона, Мольєра и ьаха, Фрагонара й Фальконе, Генделя й Гайдна, Глюка и Мо-царта. Перелік можна продовжити, та справа полягає не так У кількості названих імен, як у розумінні, що просвітницькі ідеї не лише вплинули на мистецтво в цілому, а й самі ідеологи Просвітництва активно втручалися в його розвиток. Можна стверджувати, що надзвичайно високий творчий рівень розвитку європейського мистецтва цього періоду багато в чому завдячує тісним контактам з філософією, представники якої у свою чергу виступають і як теоретики, і як практики мистецтва.

Так, Д. Дідро можна назвати фахівцем у царині образотворчого мистецтва. Він уважно стежив за розвитком мистецтва, його "Салони" є блискучими оглядами паризьких виставок з 1759 до 1781 року. Саме в цих оглядах — есе - формувалися шляхи подальшого розвитку мистецтва, обґрунтовувалася хибність класицистичних міфологічних сюжетів, штучна, так би мовити, театральність композицій. Д. Дідро намагався максимально використати можливості художньої критики для утвердження прогресивніших, на його думку, художньо-творчих орієнтацій, зокрема Шардена й Ґрьоза.

Смілива модернізація жанрових обмежень трагедії властива творчості Вольтера. Він, як відомо, продовжує використовувати форму класицистичної трагедії, однак уже сміливо насичує свої твори антидворянськими, антиклерикальними ідеями, закликаючи до моральної рівності людей.

Для європейського Просвітництва характерний інтерес до різних видів мистецтва, намагання повнокровно розвинути кожний із них. Вражає й працездатність видатних митців цього періоду. Сприймаючи свою епоху як своєрідний "ковток свободи", вони цілком віддають себе творчості. Драматична єдність протилежних емоційних сил: земного і небесного, добра і зла, вічності і миттєвості — властива, по суті, усім творам Йоганна Себастьяиа Баха (1685—1750рр.) — "Месі сі-мінор", "Страстям за Матфеєм", "Сграстям за Іоанном", 200 кантатам, які вийшли з-під пера композитора. Не менш вражає творча спадщина Франца Йозефа Гайдиа (1732—1809 рр.) — 104 симфонії, більш як 80 квартетів, 14 мес і 24 опери. Відомо, що всіх своїх великих попередників перевершує Вольфганг Амадей Моцарт (1756—1791 рр.), якого ще в 14 років славетна Музична академія в Болоны визнала академіком.

Мистецтво значно змінюється в першій половині XVIII століття. Передусім розширюється коло замовників мистецьких творів. Якщо раніше, скажімо, митці Франції мали одного офіційного замовника — короля, то XVIII століття — це період появи приватних колекцій, салонів, які збирають образотворчі роботи, значно зростає кількість театральних колективів, стає традицією їхнє гастролювання в провінції. Слід звернути увагу й на таке важливе явище, як поступова заміна релігійного мистецтва світським.

Традиційно доба Просвітництва асоціюється з розквітом філософії й мистецтва. Проте вона не буде цілком визначена поза аналізом науково-технічних досягнень XVII—XVIII століть. Поряд з видатними науковими здобутками Галілея, Кеплера, Ньютона, варто згадати про вагомий внесок цілої плеяди відомих природодослідників: Еванджеліста Торічеллі (1608—1647 рр.), Едма Маріотта (1620—1684 рр.), Блеза Паскаля (1623—1662 рр.), Роберта Бойля (1627—1691 рр.), Роберта Гука (1635—1703 рр.) та інших.

Європейська наука XVIII століття своїми успіхами завдячує передусім Леопардові Ейлеру (1707—1783 рр.), чиї здобутки нерідко порівнюють із досягненнями Ньютона. Адже ввесь апарат класичної механіки разом із формулюванням Ньютонових законів руху людство вивчає, користуючись ейлерівською інтерпретацією. Ученим написано більш як 800 праць з математики, механіки, фізики, астрономії й техніки.

Вагомими у XVIII столітті були досягнення біології та хімії, визначені діяльністю Карпа Ліннея (1707—1778 рр.), Жана-Батіста Лам арка (1744—1829 рр.) та Антуана-Лорана Лавуазьє (1743— 1794 рр.).

Останній — п'ятий — період у розвитку європейської культури пов 'язаний з XIX—XX століттями. її аналіз, передусім першої половини XIX століття, вимагає враховувати численні фактори, які зумовили специфіку матеріального і духовного розвитку в цей період і які, з одного боку, вплинули на становлення певної спільноти, а з іншого — утверджували територіальну, національну самобутність країн Європи. Для першої половини XIX століття характерна розбіжність між різними сферами суспільного життя. Особливо чітко це видно на прикладі Франції, де кожна сфера — політична, науково-технічна, філософська, мистецька — демонструвала складні духовні та інтелектуальні пошуки, накопичувала як позитивний, так і негативний досвід, проте не змогла виявити себе як цілісність. Це позначалося й на світовідчутті тогочасних соціальних верств.

Соціально-політичний розвиток Європи XIX століття відбувався під знаком французьких революцій, зокрема 1848 року. Революційна хвиля з Франції прокотилася Німеччиною, Угорщиною, Італією.

Аналіз соціально-політичної та економічної ситуації в Європі у першій половині XIX століття переконливо показує: якщо в ранніх революціях буржуазія боролася проти феодального ладу разом із народом, виступала як революційний клас, то в 1848—1849 роках вона вже не є прогресивною й революційною силою. Досвід цих революцій, через який пройшла більшість країн Європи, був трагічним, але водночас він мав велике значення для формування національної самосвідомості, прискорення темпів соціального й економічного розвитку Європи.

Культурний і соціально-політичний розвиток Європи в другій половині XIX століття вкрай строкатий і суперечливий. Ознаками цього періоду може бути й національно-визвольна боротьба в Італії, народ якої піднявся проти австрійського гноблення; і франко-прусська війна, внаслідок якої у Франції зазнала краху Друга імперія, а після поразки піц Седаном (1—2 вересня 1870 р.) у Франції було проголошено Третю республіку, що проіснувала до 1940 року; і проголошення 18 березня 1871 року Паризької Комуни, яка зламала буржуазний державний апарат і створила державу нового типу — першу в історії форму диктатури пролетаріату.

Європейська культура другої половини XIX століття інтегрується завдяки процесові зближення та взаємодії світоглядних наук і художньої практики. Ця тенденція чітко простежується, наприклад, у взаємозв'язку філософських шкіл (позитивізм, психоаналіз, інтуїтивізм) зі становленням і розвитком художніх напрямів (натуралізм, експресіонізм, сюрреалізм, "новий" роман тощо).

Інтегративність європейської культури своєрідно виявилася наприкінці XIX століття у зв'язку з появою кінематографа (1895—1896 рр.) — специфічної форми інтеграції науки й техніки, внаслідок якої була вироблена система фотографічної фіксації реальності в русі й подальша її проекція на великий екран. Уже XX століття інтегрувало науково-технічний винахід із просторово-часовими можливостями художнього образу й започаткувало появу кіномистецтва. Кінець XIX — початок XX століття позначені широким теоретичним