Культура й самосвідомість східних слов'ян: Київська Русь (ІХ-ХІІІ ст.)

План

1. Питання самобутності й зовнішніх впливів на культуру Київської Русі

2. Естетичні уявлення східних слов’ян

3. Література

У вивченні багатоосяжної, а в певному розумінні основоположної для характеристики в цілому культури слов'ян, і української зокрема, ми можемо торкнутися лише окремих граней злету культури східного слов'янства - Київської Русі. Питання, що поставало перед дослідниками культури Київської Русі — необхідність пояснень походження й складників цієї культури.

Безперечно, що, як і кожна культурна епоха, та, що пов'язана була з виникненням і розквітом на Сході Європи держави Русь, не може розглядатись ізольовано, поза будь-якими впливами. Проте ці впливи могли досягти свого ефекту тільки за тієї умови, що вони мали достатньо розвинену місцеву базу. Автохтонність слов'ян і творення ними власних культурних традицій набуває принципової ваги в розумінні етнокультурних основ.

У певному розумінні Київська Русь — спадкоємиця інтенсивних змін і зв'язків праслов'янських, слов'янських, включаючи розвиток культур раннього Середньовіччя. В усякому разі немає ніяких підстав не враховувати той помітний слід корінних етносів, який залишили прадавні культури — Зарубинецька (II ст. до н. є. — II ст. н. є.), Пшеворська (II ст. до н. є. — IV ст. н. є.), Черняхівська (II— VІІ(V) ст. н. є.), Київська (друга чверть першого тисячоліття). Формувалися в цей час східнослов'янські культурні традиції.

Звичайно, необхідно також враховувати міграційні процеси, що впливали як на етнічний склад, так і на культурно-мовне збагачення, завдаючи водночас втрат і змін. Досить назвати лише кілька окремих племінних об'єднань — кіммерійці, сармати, скіфи, хазари, готи, гуни, печеніги, половці, монголо-татари. Культурно-археологічний слід зберігся в курганах, місцях поховань, засобах війни та праці, скульптурних пам'ятках, топоніміці, кінській збруї й звичаях. Все це ті нашарування елементів різних за часом і етнічним походженням культур, які не могли не впливати на своєрідність характеру й рівня культури східного слов'янства в наступні часи.

Очевидно, правильно буде говорити про прямі або ж опосередковані зовнішні впливи, які важче піддаються спостереженню. Культура Київської Русі, при всій її неповторності духовно-матеріального творення, — це плід загальнолюдської цивілізації періоду становлення класово-феодальних суспільств. Серед складників, що послужили в різний час джерелом впливу на формування культури Русі-України, були індоєвропейські, праслов'янські, іранські, китайські, античні, германські, візантійські, західноєвропейські. Незважаючи на широкий спектр представництва різних культур, які так чи інакше позначилися на становленні культури Русі, не слід забувати, що це був лише вплив а не вирішальний чинник. Навіть якщо йдеться про тісні контакти з Візантією, Хозарією, країнами Центральної та Західної Європи. Адже для того, щоб зерна передових цивілізацій могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений ґрунт. Саме таким і постав культурний ґрунт східних слов'ян, який увібрав у себе вікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливом сусідів.

Потрібно зважати й на те, що відбувалися складні внутрішньоетнічні процеси у зв'язку з творенням єдиної державної цілісності Русі й усвідомленням нею власного культурно-історичного місця у світі. Чутлива душа русича шукала в чужому того, що було близьким її вдачі, її переживанням, її давнім традиціям.

Торгово-економічні відносини з Арабським Сходом, раннє сусідство античних причорноморських колоній-міст Греції, зв'язки з Візантією, Болгарією, Скандинавією — все це не могло не позначитися на духовно-культурному становленні Русі, яка потребувала нових шляхів свого зростання в суперництві з розвиненими країнами тодішнього світу, водночас терплячи від навал кочовиків.

Якщо брати глобальний характер впливу (чи наслідування), то він торкатиметься передусім приєднання Русі у світоглядно-ідеологічному плані до однієї з найвпливовіших уже на той час світових релігій. З прийняттям християнства зазнала докорінних змін культура, а відтак і її вплив на всі сфери життя, тогочасного суспільства Русі.

Звичайно, для тих, хто приймав рішення про різкий поворот у всьому укладові й способові життя, підкореного новим щеалам, морально-християнським вимірам, необхідна була не лише політична рішучість у зламі старих язичницьких традицій, а й внутрішня віра в могутність, даровану надприродною таємничістю Бога. Без такої віри, що не приходила якось ураз навіть після офіційного прийняття християнства на Русі, не могло за порівняно короткий час відбутися стільки змін як у самій свідомості, так і в усьому зовнішньому образі: будівництво церков, соборів і монастирів, потік із Візантії та Болгарії (остання прийняла на 120 років раніше християнство) богословської літератури, всі засоби мистецтва й культури в цілому спрямовані були на зміцнення держави, її консолідацію і зміни морального стану в ній за допомогою нової релігії, зміцнення авторитету в міждержавних відносинах, а з іншого боку, саме християнство в усіх його відношеннях з державою потребувало підтримки.

Входження православ'я у свідомість і повсякдення східних слов'ян відбувалося не просто й не водночас, а цілою низкою перехідних моментів, до яких належить збереження найпривабливіших і найпоширеніших атрибутів старої (поганської) віри. Справа тут не лише в силі інерції, психології звички, а й у тому, що на час утвердження християнства на Русі її давня культура вже глибоко вкорінилася у свідомість, особливо віддалених від центру й суспільної верхівки народних мас. Виділимо два моменти, які не є тотожними між собою: досить високий рівень культури в її язичницькій привабливості, з іншого ж боку — той консерватизм, який узагалі може бути властивий глибокому переконанню й відданості своїм богам.

Ще до прийняття християнства, особливо перед утворенням держави Київська Русь, відбувалося інтенсивне економічне й культурне зростання племінних князівств на Придніпров'ї. Так, у VII—VIII століттях існували широкі торговельні зв'язки з Іраном, Візантією, арабами. У VII столітті на Придніпров'ї місцеві майстри виробляли речі високої цінності (посуд, зброю, прикраси), в яких засвоювалися чужоземні впливи й творилася своя культура. Отже, за всієї рішучості заходів щодо зміцнення християнства на Русі не повинно залишатися поза увагою й те, що її попередня культура вже ввібрала в себе традиції і впливи як східної, так і західної цивілізацій, але при тому не втратила власних культурно-етнічних особливостей.

Вже ніяка сила не могла зруйнувати те, що було зрощене з давніми звичаями, які мали для русича привабливі риси. З цього приводу Л. Нідерле, характеризуючи місце музики й пісні в житті слов'янина й маючи на увазі християнізацію культури та опір їй, писав: "Церква безуспішно намагалася викорінити ці „бісівські" чи „сатанинські" пісні й танці. Все було даремно. Народ прагнув до цих розваг, музика, яка їх супроводжувала, була йому в сто разів милішою, ніж монотонні пісні в церквах. У 1068 році Київський літописець гірко скаржиться на те, що на розважальних святощах повно народу, тоді як церква зія порожнечею"

Язичництво у слов'ян тривало довго навіть після офіційнного прийняття християнства, з'явилося "двовір'я". Хоч цей термін досить умовний, оскільки людина не може належати до двох вір одночасно, але те, що християнська церква змушена була змиритися з визнанням, а точніше з використанням усталеної раніше атрибуції, дає привід для такого розуміння. Необхідно зважати й на іншу обставину — католицька церква на відміну від православної була непоступливою у своєму запереченні язичницьких ідей та явищ, православна ж часто намагалася пристосувати старі вірування до церковних обрядів, у результаті чого вони збереглися більшою мірою.

Одною із царин культури й форм самосвідомості Русі стало набуття історичних знань. Історична самосвідомість, багату поживу для якої давали перекази, що збереглися в пам'яті народній, літописаннях і хроніках, засвідчує один із найвищих рівнів як самої культури, так і усвідомлення русичем своєї належності до Руської землі.

В цьому ряду джерел, безперечно, особливе місце посідає "Повість минулих літ" Нестора Літописця. Писався твір у Печерському монастирі. І з'явитися міг тільки як результат величезної попередньої роботи. За самим його змістом можна судити, скільки джерел було зібрано й осмислено завдяки зусиллям не одного покоління. Б. Д. Греков, спиняючись на обставинах появи "Повісті минулих літ", зазначає, що сам її автор (Нестор) — "це вчений свого часу, якому вдавалося піднятися до свідомості зв'язку світових явищ"1. Для написання цього твору була проведена довга й наполеглива робота. Вже існували писання попередників, які необхідно було освоїти. Вивчалися грецькі хроніки, особливо "Хроніка" Амартола і його продовжувача — Симеона Лагофета. Знає літописець Нестор "Хронографу "Летописец вскоре" Никифора, "Житіє Васипія Нового", "Одкровення Мефодія Патарського", слов'янські перекази про здобуття грамоти слов'янської, джерела про апостола Андрія, договори з греками; відомі йому народні перекази, історичні пісні. Обізнаний він із княжими архівами, а також численними свідченнями.

Книги, що надходили в основному з Візантії та південнослов'янських країв, задовольняли зростаючі запити з найрізноманітніших галузей знань, хоч і в певній релігійній оболонці. Найдавнішими збірниками, що збереглися до наших часів, вважаються "Ізборники Святослава"