Знавець писемної мови й книжної мудрості дуже високо підносився на Русі. Клим Смолятин, котрий певний час був митрополитом (П47—1154рр.), шанований серед сучасників "своєю освіченістю й розумом", як зазначає С. Єфре-мов. "Бысть книжникь и философ таїсь, якоже в Рускои земли, не бяшеть" — ці слова з літопису часто наводяться в дослідженнях творчої спадщини Клима Смолятича, яка, на жаль, збереглася в малому обсязі. Послання його до Фоми має полемічний характер, і саме це викликає великий інтерес до літературної пам'ятки. Фома дорікає своєму опонентові за гордовитість і за те, що той пишається вченістю, вдаючи з себе філософа й не на святих отців, а на Гомера, Арістотеля й Платона посилаючись. Клим Смолятич же відповідає на те, що він не несеться високо й слави людської не шукає, і не од чужих письменників бере думки, а тільки символічно святе письмо витлумачує. "Пастиреві мало праведного життя, — передає суть цієї полеміки С. Єфремов, — треба йому ще бути й добре освіченою людиною"1.

Самоусвідомлення себе східними слов'янами як етносу зі славними історичними й давніми культурними традиціями, з прагненням до незалежності переосмислювалося в контексті однієї з найупорядкованіших у своїй ідеологічній і моральній системі релігій — християнстві. Ідеал, який проповідувався в найголовніших християнських настановах — Святому Письмі, повчаннях — перебував між двома світами повсякденного життя й високої духовності.

Основні орієнтири морально-духовного вдосконалення, що покладалися на християнина, особливо чітко проглядаються в найзначніших літературних творах Київської Русі, серед яких "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона. Привертає увагу своєрідна програмність цієї пам'ятки, де йдеться про необхідність оновлення у вірі, що шириться серед народів. "Гоже благодаті, — говориться в „Слові" Іларіона, — й істині на нових людей засяяти... новому вченню — нові міхи, нові народи"2.

З образною емоційністю говорить Іларіон про те, що "віра благодатна по всій землі розповсюдилася і до нашого

1. Єфремов Сергій. Історія українського письменства. Київ, 1995. С. 84.

2. Іларіон Київський. Слово про закон і благодать // Історія філософії
України: Хрестоматія. Київ, 1993. С. 15.

народу руського дійшла... Ось бо вже і ми з усіма християнами славим Святу Трійцю"1. За кожним словом автора глибокий контекст. У поняття "нових людей", "нових народів" вкладається дієвий сенс, який спрямовував у відповідне ідеологічно-світоглядне русло енергію оновлення культури як і в цілому світовідношення Русі. Самоусвідомлення себе у світовому християнському єднанні спонукало до переосмислення духовно-перетворювальних основ усього укладу життя Київської Русі. Ідеальною моделлю осмислення таких перетворень і став знаменитий твір митрополита Київського Іларіона "Слово про закон і благодать", де "благодать" мусить бути імперативом вищих християнських переконань. Це була середина XI століття, за яким іде пік розквіту могутності й багатобарвності культури (в слові, архітектурі, образотворчому, прикрашальному та ужитковому мистецтвах), де панувало схиляння перед мудрістю думки, філософським, світським і релігійним пізнанням.

Для нас саме в культурологічному контексті (розуміння всієї середньовічної києворуської культури як чинника самосвідомості слов'ян) становить інтерес своєрідний заповіт — "Поучення дітям" Володимира Мономаха (1053—1125 рр.). Авторитет великого князя, особистий приклад добродійності, широкі династично-родинні зв'язки з країнами світу, глибокі традиції з побожністю ставитися до мов і знань (Мономах пишався тим, що його батько Всеволод знав п'ять мов) автор висловив на схилі своїх літ, маючи великий життєвий досвід, ідеї, які можемо віднести до того особливого роду ідеальних уявлень, які виходять за межі просто настанов і повчань.

Про вихід "Поучення" (так назвав автор цей заповіт) за межі вузькоособистого пишуть дослідники: "Почавши з релігійних обов'язків князя, Володимир переходить до його громадських повинностей"2. Далі С. Єфремов дає цікавий нарис того, як розуміли ці повинності найкращі люди того часу, які практичні вимоги ставили вони перед княжою владою.

Наведемо деякі з цих настанов і міркувань, у яких вловлюються осуд не лише згубного для держави розбрату князів, а й відходу від тих ідеалів християнської моралі, які впливають на "благодать" і становище багатої чи бідної

1. Іларіон Київський. Слово про закон і благодать // Історія філософії України: Хрестоматія. Київ, 1993. С. 15.

2. Єфремов Сергій. Історія українського письменства. С. 89.

людини. Автор "Поучення" веде своєрідний діалог як із тими джерелами божественного слова (виписки з творів Василія Великого, Псалмів, Євангелії), до яких він звертається, так і з тими, на чиє розуміння він сподівається, — своїх потомків.

У цей своєрідний дидактичний трактат Володимир Мономах записує повчання Василія Великого зі "Слова про подвижництво" та "Слова про доброчинність", роблячи їх власним переконанням і власним монологом. "О владичице богородице, забери із убогого серця мойого гордість і зухвалість, щоб не возносився я суєтою світу свого", — слова одного з "молінь". "У нікчемному сьому житті научися, віруючий чоловіче, діяти благочестиво, научися за євангельським словом "очима управляти", язик здержувати, ум смиряти, тіло упокорювати, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла господа ради..."1.

Словами отців церкви Мономах повчає юних, щоб вони мали "душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово господнє". Повинні "долу очі мати, а душу вгору". Не лінуватися, радить князь, у дотриманні трьох справ — покаяння, сліз і милостині. "Тож, бога ради, не лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не є важкі вони. [Се] ні самотина, ні чернецтво, ні голод, як іншії добрії [люди] терплять, а малим ділом [сим] досягти [можна] милості Божої"2.

"Усього ж паче, — наголошує на важливості перестороги Мономах, — убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської". "Паче всього — гордості не майте в серці і в умі". "Старих шануй, як отця, а молодих — як братів". "У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться". "Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло"3.

Далі багато цікавих та поважних порад, які, власне,
обіймають собою весь уклад життя, вносять упорядкованість у розуміння моральної доброчесності з яскраво
вираженими елементами правових норм, в усякому разі —

1. Літопис руський. С. 456.

2. Там само.

3. Там само. С. 457.

правових застережень, як, скажімо, ось у цьому: "А куди ви ходите в путь [за даниною] по своїх землях, — не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм [людям], ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а не то клясти вас начнуть. А куди підете і де станете, — напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас [не] прийде, — чи простий, чи знатний, чи посол, — якщо не можете дарунком, [то] їжею і питвом". "І чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте"1.

Автор просить не забувати цих істин, перечитувати їх. Ні до чого доброго не слід лінуватися, насамперед, відвідувати церкву. Вчитуючися в усі щирі поради, бачимо, що в них зібрана вікова мудрість і мораль, яку ми можемо сприймати як певний ідеал, котрого завжди важко було досягти повною мірою, але це ті загальнолюдські цінності, які необхідно було прийняти в душу свою.

Особливе місце і специфічний вияв у становленні самосвідомості Київської Русі належить церковному обрядові, який, як відомо, об'єднує засоби виразності та впливу, він є дією й візуальною присутністю. Людина, потрапляючи в атмосферу літургійної піднесеності, звучання божественного слова та співу, звернених до неї праведних очей із зображень святих, Христа, його апостолів, Богородиці, переживає складні почуття й помисли, прагнучи позбутися земних гріхів, очистити душу, підноситься над буденним. Страх і трепетність, благоговіння, зречення суєтності буття, сповненість любов'ю і всепрощенням та багато інших непересічних почувань, безперечно, мали свій вплив, проникали до найглибинніших основ самоусвідомлення себе й світу.

Поступово, з моменту прийняття християнства, в Київській Русі почали узвичаюватися такі релігійні норми, які мали піднести з буденності до високості авторитет церков і монастирів, чудотворність ікон і тих, хто їх дарує людові. Утверджувався ореол святості — особливо у зреченні земних спокус, утіх і благ. Крайній вираз такого усамітнення від світської суєтності мало затвірництво, пустинництво, самообмеження в будь-яких удоволеннях плоті, поступове вгасання її. Таких людей вважали блаженними, найближчими до Бога, а самі вони могли володіти обдаруванням зцілення інших, пророцтвом. Поширення монастирів і чернечого затворництва, самопожертва в ім'я спасіння від гріха не в цьому, сповненому зла і спокус, а в тому, горньому

1. Літопис руський. С. 457-458.

світі, —