"Києво-Печерський Патерик" (збірка оповідей про будівництво монастиря, його засновників і перших ченців) став більше ніж пам'яткою духовної культури з досить важливими деталями, що характеризують епоху. Інтерес до цієї книги супроводжував її з моменту створення. Патріотизм і поетична чарівність простоти й вигадки оповідей Патерика зумовили його популярність серед читачів протягом тривалого часу. Цьому історичному й духовно-культурному документові в певному розумінні не було рівних. М. С. Гру-шевський стверджував, що "Патерик і Кобзар се були дві найпопулярніші українські книги". Складено Печерський Патерик трьома особами — єпископом Симоном, ченцем Полікарпом і Нестором Літописцем.

Серед тих, кого прославляв Патерик, був ікономаляр Алімпій: "Ікони писать був він великий майстер". Завдяки своєму талантові, працьовитості, чесності й некорисливості він здобув неабияке визнання на Русі. Дивувався великим хистом Алімпія, прочувши про все це, і князь Володимир. Одну з його ікон князь узяв для церкви, яка за його велінням будувалася в Ростові. За легендою, поданою в Патерику, коли ця церква обвалилася, ікона збереглася неушкодженою — таку чудотворну оберегову силу мав дар ікономаляра щодо свого творіння.

Ідеалом на Київській Русі стає страстотерпець, той, хто в чистоті своїй і невинності є жертвою сил зла і страждає за гріхи інших. Першими ідеальними образами були Борис і Гліб — молодші сини князя Володимира Святославовича. В міжусобній боротьбі, що почалася після смерті батька, вони були вбиті. Про згубу князів Бориса й Гліба розповідає Нестор Літописець. Названі винуватці й ті, хто безпосередньо звершував це зло. Головний із них — Святополк, прозваний народом Окаянним. У цій короткій розповіді чітко вирізняється релігійна спрямованість у висвітленні трагічної повчальної події. Історичний факт набуває християнсько-поетичної піднесеності. Нестор уславлює "страстотерпців Христових", заступників Руської землі, що зціляють тих, хто приходить до них, "вірою і любов'ю". У своєрідному апогеї Нестор бачить радість велику в перемозі добра над злом, світла над тьмою: "Радуйтеся, божественним світлом для всіх осіянні! Ви весь світ обійшли, бісів відганяючи, від хвороб ізціляючи, світильники предобрі і заступники теплі, біля Бога сущі, блаженним промінням вічно осяяні, мужні страстотерпці, просвітники душ вірним людям. Звеличила вас світлоносна небесна любов, через неї успадкували ви всю красу небесного життя, славу і райські яства, світ розуму і красну радість"1.

В такій витонченій стилістиці й умілому поєднанні земного і потойбічного можна пізнати як сам ідеал страстотерпця — захисника землі Руської, так і відчути найболючіші турботи, які поставали перед світлими умами. Протистояння добра і зла, світла і темряви, всеперемагаюча сила любові й віри в заступництво — усе набуває космічних, а в той же час пройнятих щирістю співчуття земному світові, величин.

Естетичні уявлення східних слов'ян

З літописних джерел, висловлювань мудреців Київської Русі, епічних оповідей постає своєрідний ідеал краси, причому в широкому, універсальному значенні.

Дослідники звертають увагу на те місце літопису, де розповідається про причини переваги православної релігії в прийнятті її східними слов'янами перед іншими запропонованими вірами. У переказі про хрещення Русі розповідається, що посли князя Володимира, котрим доручили відшукати істинну релігію, побувавши на богослужінні в соборі Святої

1. убивство князів Бориса і Гліба: Оповідання з національної історії. Київ, 1992. С. 50.

Софії в Константинополі, так висловили свої враження: "Ми не знали, де ми перебуваємо — на землі чи на небі". "Філософськи точніше, — писав С. Л. Франк, — потрібно було б виразити це враження так: „Перебуваючи на землі, ми маємо досвід прилученості до небесного буття". Цілком можна повірити переказові, що це враження було вирішальним під час навернення руського народу до християнства"1.

Естетична довершеність лежала в основі всього. Зокрема, Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий собор, Десятинна церква, Спаський собор у Чернігові, Новгородська Софія, Успенський собор Києво-Печерської лаври несли в собі концентрований досвід у вияві краси й духовності. Звичайно, естетичне тут підпорядковане іншому — впливу на свідомість і усвідомлення себе учасником величних духовних містерій і звершення дива. Урочистість, ошатні вбрання в довершених кольорових гамах і позолоті виділяли весь цей церковно-літургійний ритуал із повсякдення. Водночас дотримувалися саме тих канонічних вимог, які забороняли бурхливий вияв почуттів (чи то сміху), на зразок поганських традицій.

Першим кам'яним храмом на Русі була Десятинна церква Святої Богородиці з 25 банями, збудована в 989—996 роках князем Володимиром Великим у центрі дитинця. Біля неї були княжі палати, а на площі — античні скульптури, привезені з Херсонеса як воєнні трофеї. Вирізнялася ця церква великою кількістю мармурових прикрас, а про пишність її внутрішнього оздоблення можна судити лише з переказів і знайдених під час археологічних розкопів решток мозаїк, фрескових розписів.

Спорудження собору стало великою подією в духовному житті християн. Адже вирішувалась одночасно ціла низка загальнодержавного змісту питань. Очевидно, найпоказовішим у цьому сенсі було зведення собору Святої Софії в Києві (1037 р.). Збудований він як митрополичий центр "міста Ярослава" на честь перемоги над одним із найзапекліших ворогів Русі — печенігами. Цей собор мав звеличити художньою довершеністю східнослов'янську державу.

Софія Київська суперничала з найвишуканішими зразками середньовічної цивілізації, але першочерговим її завданням стало утвердження християнської православної віри. Одночасно виконувалося багато завдань просвітниць-

1. Франк С. Л. Духовные основы общества. Москва, 1992. С. 236.

кого характеру, адже при соборі діяла школа для дітей знаті й духовенства, інтенсивно велася перекладацька справа й переписування цінних книг, передусім богословських, вивчалися мови, засвоювалася премудрість художнього ремесла; існувала бібліотека, великим прихильником і збирачем якої був Ярослав Мудрий. У цьому ж соборі приймалися найважливіші державні рішення, до цієї святині запрошували високоповажних зарубіжних гостей.

В архітектурно-художньому задумі собору надзвичайну роль відіграє синтез мистецтв. Мозаїка й фрески прикрашають стіни, склепіння, арки й куполи собору. Яскраві в центральній частині храму, вони вдало поєднуються з легкими тонами фрескового розпису, що оздоблює стіни центральної частини, бічні нефи, галерії, приміщення другого поверху, вежі собору. Художній ефект підсилюють барвисті килими мозаїчних підлог, різьблені мармурові прикраси вівтарної перегородки, мармурові пороги та одвірки отворів, різьблені шиферні плити, які прикрашають парапети другого поверху. В усьому мав утілюватися символ божественної мудрості, краси, піднесеності та історичної пам'яті.

* * *

Отже, культура Київської Русі змогла ввібрати впливи Візантії та інших сусідніх держав Сходу й Заходу, перетворивши їх на власний здобуток, з елементами слов'янських етнічних уявлень і самосвідомості. Це свідчить про досить ґрунтовні культурно-історичні підвалини, закладені впродовж попередніх тисячоліть, серед яких не останнє місце належало енергії життєствердження, моральним та естетичним цінностям.

Відомо, що культура Київської Русі мала мобільний характер. Так, це дійсно була культура саме Київської Русі (східного слов'янства) з усією атрибуцією середньовічних світоглядних, ідеологічних і політичних уявлень, єдністю у ставленні до вищих цінностей і святинь. Цьому сприяли не лише церква й християнізація, а й прагнення східних слов'ян оновити свій світогляд, звільнитися від старої багатобожної (поганської) віри, прилучитися до загальносвітових культурно-просвітницьких досягнень.

Культурі Київської Русі притаманне поєднання двох

рівновеликих у своїй безмежності полюсів — мікро- і макрокосму людської душі, світ її безмірно великої печалі і радості, всеосяжності прагнень і краси; а інший — то світ космосу, де уподібнюється земне і неземне буття, божественне творіння вічності.

В усіх виявах культура Київської Русі (дружинному епосі та звичаях княжої церемоніальності, архітектурі й мистецтві, ікономалярстві, мініатюрах для прикрас, словесній творчості й перекладах) велично несла високий рівень естетизму, почуття гармонії й смаку. Міста, храми й вироби Русі дивували своєю красою й талантом майстрів, більшість яких залишалася невідомою. Тут не тільки стихійний сплеск обдарувань пробудженого до творчості східного слов'янства, як і слов'янства в інших країнах. У цій досконалості того, чого торкалася майстерна рука києворусича, відчутний виклик самоствердження слов'янина, стосовно якого римські й грецькі історики вживали слово "варвар". Важливо було протиставити старим уявленням велич, мудрість, красу й самобутність культури як найшанованішого здобутку Київської Русі.

Рекомендована література:

1. Баран В. Д. Давні слов'яни. Київ, 1998.

2. Барокко в славянских культурах. Москва, 1992.

3. Голубенко Петро. Україна і Росія: У світі