Почався будівничий і відновний період. А сама реставрація потребувала суттєвих добудов, а не просто декорування чи повторення старого. В увесь цей процес укладався глибокий сенс безперервності історії, саме культурної історії. Під протекторатом князя Костянтина Острозького почалося обновлення Кирилівської церкви (зведена у XII ст.), через певний час, у 1613 році, італійський архітектор Себастьян Браччі почав перебудовувати Успенський собор на Подолі в Києві. Відновлювалися й піднімалися з руїн Софія Київська, численні церкви — Десятинна в Києві, Спаса на Берестові, Успенська в Переяславі, Іллінська в Троїцькому монастирі в Чернігові. Викликали захоплення барокковою ошатністю й довершеністю оздоблення споруд, дзвіниць, іконостасів, церковних брам, гравюр.

Змінювалося саме обличчя архітектурного світу, усміхнене своєю позолотою, внесенням яскравих народних мотивів, синтезом нового архітектурного та образотворчого мислення. Виконані в барокковому стилі іконостаси XVII— XVIII століть своєю величністю й монументальністю ставали центральною окрасою Єлецького собору, Троїцького собору в Чернігові, Преображенської церкви у Великих Соро-чинцях. Остання збудована 1732 року гетьманом Данилом Апостолом.

Паралельно відбуваються зміни в літературі. Риси оароккового стилю з'явилися в українській поезії й полемічній літературі на початку XVII століття. Борючися зі шляхетсько-католицькою експансією, українські письменники водночас запозичували у своїх противників-єзуїтів художньо-стильові засоби, бароккові за характером. Крім польських і західноєвропейських впливів, українське барокко мало й власні джерела — національні, регіональні. Це, по-перше, давньоруські літературні витоки. По-друге, фольклорні елементи, особливо помітні у творах "низового", або "народного барокко", вертепна драма, жартівливо-пародій ні різдвяні й великодні вірші, бурлескні твори.

Першим письменником в Україні, творам якого притаманні риси бароккового стилю, вважається Іван Вишенський, котрий більшу частину свого життя провів затвірником на Афоні (Греція), обстоюючи православ'я в гострій полеміці з уніатськими й католицькими авторами. Свідченням того, що це була неабияка постать в українській і слов'янській культурі, є, зокрема, той факт, що саме про нього Іван Франко написав поему, кілька статей, монографію ("Іван Вишенський і його твори"). Підставою для того, щоб віднести гострополемічні твори І. Вишенського до бароккового стилю, слугує особлива поетика писання, сповнена величезної емоційності промовця чи навіть пророка. Завдяки ускладненій словесній архітектоніці, паралелізмам, сміливим антитезам його жива проза, звернена до конкретних особистостей, і в той же час до загальних болючих проблем віри, справедливості, захисту знедолених, набувала експресії й художньої виразності.

Із середини XVII й останньої чверті XVIII століття барокко визначало художній стиль більшості українських письменників, проявляючись у різних літературних жанрах. Барокковий стиль притаманний поезії Лазаря Барановича, Іоанна Максимовича, Івана Величковського, Стефана Явор-ського, Григорія Сковороди. Серед прозових жанрів барокко досягло найбільшого розвитку в ораторській прозі, про що свідчать збірники проповідей "Меч духовний" і "Труб словес проповідних" Лазаря Барановича, "Ключ Розуміння" Іоаникія Галятовського, "Огородок Марії Богородиці" і "Вінець Христов" Антонія Радивиловського. Проступило воно й у полемічній літературі, в агіографії "Четы Мінеї" Дмитра Туптала. Риси бароккової історіографії властиві літописам Григорія Граб'янки, Самійла Величка.

В українському барокко багато прикрас, які могли б здаватися надмірностями. Але, крім того, що тут мають місце певні декоративно-орнаментальні впливи східних гідності, патріотизму й сили духу допоміг Болгарії вибороти право на державне, культурно-етнічне й мовне самовизначення.

Крім тієї царини культури, якої ми торкнулися і яка пов'язана із синтезом духовного відображення і творенням матеріальної культури, що дає змогу на рівні археологічних та історико-культових пам'яток вивчати минуле Болгарії, варто звернутися до слова — літературної пам'яті. Звичайно, за часів Золотого періоду для розвитку всіх найважливіших напрямів культури (маємо на увазі період князювання Симеона) можна говорити про рівнозначущість виникнення літературної творчості й писемності. Але все ж статус слова чи то в усній (фольклорній) формі, чи в історико-літописній і художній, має відмінний характер. Бо навіть за умов вимушеного майже повного припинення монументальних архітектурно-культових споруджень та розвою інших видів мистецтва слово визріває у глибинних надрах свідомості як незнищенна й могутня сила.

Як відомо, утворення слов'янського алфавіту, а відповідно і слов'янської писемності належить солунським братам Кирилу й Мефодію, запрошеним Моравським князем. Але це був лише початок, причому не позбавлений драматизму і протистоянь тих, хто піддавав сумніву правомірність перекладів з мови оригіналів церковної літератури на слов'янську. Вигнані з Великої Моравії учні Кирила і Мефодія у 886 році знайшли притулок у Болгарії, куди принесли створену солунськими братами глаголицьку писемність. Тут, однак, до їхнього прибуття вже набула значного поширення практика запису слов'янських текстів грецькими буквами.

Суперечки, що виникли в цьому зв'язку між прихильниками грецького письма і глаголиці, відображені у творі Храбра Чорноризця "Про письмена", написаному наприкінці IX століття (можливо на початку X ст.). Його автор — прибічник глаголицького письма — доводив непридатність грецької азбуки для запису слов'янської мови й намагався спростувати упередження щодо особливого слов'янського письма як чогось нового й нечуваного. Внаслідок цих конфліктів постала необхідність створення нової слов'янської азбуки в основу якої покладений грецький алфавіт, доповнений новими буквами, створеними для передавання характерних для слов'янської мови звуків за зразком відповідних літер глаголицької азбуки. Отож ці два алфавіти розрізнялися між собою не системою передавання звуків

слов'янської мови (у своїй основі вона залишалася тією ж, що й за Костянтина-Кирила), а передусім написанням букв і характером їх розташування. Місцем виникнення нового алфавіту була Східна Болгарія (зі столицею держави Преславом). Саме тут знайдені найбільш ранні (зокрема 921 р.) нині відомі написи за допомогою цього алфавіту. В наступному історичному розвиткові новий алфавіт поступово витіснив стару глаголицьку азбуку й на обширних територіях, які не знали ніякого письма, став поступово сприйматись як єдиний слов'янський алфавіт. Очевидно, тому в пізнішій історичній традиції він дістав назву "кирилиця", тобто письмо створене Кирилом-Костянтином.

Наприкінці IX — у першій половині X століття Перше Болгарське царство стало головним осередком розвитку слов'янської писемності. Звідси тексти слов'янською мовою, виконані з використанням обох слов'янських алфавітів, проникали в сербські і хорватські землі й на територію Східної Європи.

Досить помітним явищем літератури і, очевидно, одним з перших у полемічній царині був твір високого церковного ієрарха, видатного болгарського письменника X століття Козьми Пресвітера "Бесіда проти новоявленої богомільської єресі". Праця стала широковідомою в південнослов'янських землях (знали її й на Русі) завдяки гостроті полеміки і, очевидно, далеко не простій ситуації в дотриманні канонічних церковних застережень, особливо неприпустимі були порушення монахами святої обітниці. Автор радить не втрачати надії на справедливість: "Якщо злиденність чи людські порядки, чи щось інше заважає тобі молитися Богові, не звинувачуй їх, але ще краще виконуй те, що доручено тобі, сподіваючись дістати винагороду від Бога за свою працю". Багато ж тих, хто йде "в монастир, втікають, не в змозі терпіти тамтешні моління і труди, інші ж, впавши у відчай, грішать ще більш тяжко". З цих та інших слів Козьми Пресвітера, сповнених обурення і тривоги, можна дізнатися про інший бік справи, а саме — яким суворим і драматичним способом входило чернецтво у монастирське життя. Це був чи не перший твір, де відверто йшлося про утиски й тяжку працю "на земних володарів", "насилля від старійшин", голод, поневіряння незахищеної людини.

"Закон судний людям" виник у Болгарії наприкінці IX століття. Ряд учених вказує на його великоморавське походження і пов'язує з приходом до Болгарії після вигнання учнів Кирила і Мефодія. Безсумнівною залишається належність "Закону" до творів ранньої кирило-мефодіївської традиції. До нього входять як статті, що відображають слов'янське звичаєве право, так і широкі запозичення з візантійського законодавчого збірника "Еклога" (VIII ст.). Покликаний допомагати у витісненні язичницької ідеології і звичаїв, а також у зміцненні ранньофеодальної держави, "Закон" набув чинності в Першому Болгарському царстві, а згодом поширився в інших південнослов'янських землях, а також на Русі, увійшовши до так званих Кормчих книг — збірників канонічного права. Значення писемної мови в житті слов'ян важко переоцінити. Новостворена літературна мова виявила свої переваги передусім як засіб широкого залучення слов'ян до християнської віри, тобто як певний інструмент "оглашення" — катехізації. Вона сприяла успішному процесові етнічного самоствердження, розвиткові національної самосвідомості, розширенню знань про світ, відомий спосіб проникнення в утаємничені речі й побудові мислительних форм людського інтелекту й переживань. Слов'янські