Слов'янознавство як система культурологічних та історичних досліджень

Вивчення культури слов'ян, зокрема культури України як частини загального світу слов'янства, сягає глибокої давнини. Це справді одна із самобутніх ланок культурно-історичного процесу, що успадкувала еволюційні зміни та впливи світових цивілізацій. Може постати запитання: "Чому культура слов'янства, а не окремого його „племені", тобто етносу, нації, народу?" Адже кожен із слов'янських народів — Болгарії, Білорусі, Польщі, Росії, Сербії, Словаччини, Словенії, Македонії, України, Чехії, Чорногорії, Хорватії та інших (всього близько 15 слов'янських народів загальною чисельністю, за даними 1980 року, — понад 282 млн чоловік), окрім усеслов'янського виміру, мають притаманну лише їм культурно-історичну спільність доль, самоусвідомлення себе як етносу й власної національної ідентичності.

Крім об'єктивно-історичних чинників, які спонукають до пошуку прадавніх спільних коренів слов'янських на-родів-племен, що розселилися на теренах Східної, Центральної та Південної Європи, незмінно виникає відчуття особистісної причетності й пам'яті. Через те, можливо, непросто відмежуватися від пристрасних оцінок і хвилювань у суб'єктивному висвітленні драматичних сторінок історії, не лише творення генієм культури власного народу, а й нищення її. Хвилі воєн і руйнувань, що котилися на безкраїх просторах слов'янщини, залишили незрівнянно малу частку збережених і нашарованих сторінок давньої історії чи пам'яток культури. Те, що мало місце в суворо визначеному часовому континуумі й що стало свідченням і фактом неперервності й автохгонності слов'янських культур, набуває принципового характеру в побудові наукових концепцій і знань. І саме в цьому відношенні чим буде більший археографічний обшир, тим він стане достовірнішим у висновках. Звернення ж до подібності рис і культурних тенденцій слов'янських народів саме і є таким обширом.

Знаходження в різних історичних періодах спільних культурних витоків і зумовленостей слов'янщини не було чистим інтересом. Закладалася велика світоглядна передумова не лише реконструкції історичного минулого, а й утвердження шляхів майбутнього, а водночас і збереження себе як метаетносу в умовах асимілятивних натисків імперій стосовно слов'янської етногенези й культурогенези. Не випадково з'явився серед загальних суспільно-історичних наук і розділ самопізнання та самоусвідомлення себе як певної культурно-історичної спільноти етносів — слов'янознавство.

Оскільки в початковій частині розділу йтиметься про способи й набутий науковий досвід висвітлення культури слов'ян різними теоретично-пізнавальними методами й спрямуваннями, звернімося до вищеназваної дисципліни, специфічно спорідненої із самим об'єктом дослідження, — слов'янознавства.

Як застерігають спеціалісти, головною умовою визначення наукових орієнтирів має бути не просто вивчення якоїсь окремо взятої країни слов'янського світу, а виділення певних спільних характерних ознак. Тут є своя зумовленість в оцінці спільного й специфічного для культури окремої слов'янської нації (чи груп націй, як, скажімо, щодо поділу слов'ян Південно-Західної й Східної частин Європи), а також необхідність урахування рівнів зближення та взаємовпливу культур, зумовлених географічно, історично й політично, зокрема, відносин української культури з російською, білоруською, польською. Етногенеза й культурогенеза в їхній історичній давнині дають достатньо підстав в ідентифікації передусім раритетних культур слов'янства.

Отже слов'янознавство — не просто поєднання в конгломераті знань про окремі явища історії й культури, а система, в якій домінує пізнання спільних начал слов'янства, його історичних і культурних зв'язків у власному суспільному середовищі, а також взаємовідносин з іншими народами. Славістика та її найважливіша - культурологічна — частина має свій специфічний предмет пізнання. Акцентуючи увагу на філософському зрізі пояснень цього феномена, В. С. Горський узагальнює свій висновок таким чином: "Здається загальновизнаним усвідомлення того, що не будь-яка наукова розвідка присвячена, скажімо, творчості Т. Шевченка, Христо Ботева чи Адама Міцкевича, вже самим фактом звернення до спадщини видатних представників культури слов'янських народів являє собою зразок славістичного дослідження"1. Мабуть, крім суто зовнішньої мети, на думку того ж автора, що окреслює межі наукового інтересу до конкретних явищ слов'янської історії й культури, має бути ще "щось", іще якийсь об'єднуючий стрижень, який вирізняє з-поміж інших дослідників власне славістів.

Говорячи про різноманітність явищ громадського й духовного життя як витвору певної єдності, що ґрунтується на слов'янській взаємодії, учений зупиняється на писемних першоджерелах самоусвідомлення слов'янством себе як певної спільноти. Писемне слово слов'ян у широкому сенсі є одним з найдієвіших елементів самопізнаваної культури. Адже саме ідея слов'янської спільноти, — підтверджує цю думку В. С. Горський, — як вияв самосвідомості слов'ян, котра генетично бере початок від традиції, закладеної Кирилом і Мефодієм, що віддзеркалилася в "Повісті минулих літ" Нестора, "Літописі" попа Дуклянина, хроніках Галла Аноніма й Козьми Празького, яка згодом розвивалася 3. Копистенським, П. Бериндою, Ю. Крижаничем, Мавро Орбіні, М. Стрийковським та багатьма іншими й привела зрештою до утворення славістики як відносно самостійної галузі наукового знання2.

У зв'язку з вищенаведеними словами зауважимо два моменти й докладніше спинимося на них. Це закладена Кирилом і Мефодієм традиція спільності писемної старослов'янської мови, а також місце "Повісті минулих літ" Нестора Літописця (ченця Києво-Печерської лаври, письменника й упорядника літопису). Саме в цій пам'ятці літератури й історії з повною силою прозвучала ідея спільності й автохтонності слов'янських племен у всесвітньому і все-культурному аспекті, якщо зважити на те, що в ньому йдеться про заселення слов'янством певної частини Євро-

1. Горський В. С. Філософія в системі славістики // Історія і культура
слов'ян. Київ, 1993. С. 38.

2. Там само. С. 39.

пи, досягнення єдності старослов'янської мови на основі введення незалежного від наявних мовних знаків абетки слов'янського правопису, перекладу на цю загальнодоступну мову всіх слов'ян християнської літератури.

"Повість минулих літ" входить до більш загального джерела, на яке ми будемо посилатися, — "Літопису руського" в перекладі українською мовою Л. Є. Махновця. Ця велетенська й унікальна у світовому літописанні книга створювалася багатьма поколіннями протягом трьохсот літ. Вона охоплює події від пралегендарного "сотворіння світу" до 1292 року завдяки об'єднанню у своєрідну трилогію-хроніку — "Повісті минулих літ", "Київського літопису" та "Галицько-Волинського літопису". Є в тому виданні додаток творів Володимира Мономаха. Відтак маємо епопею, де, за спостереженнями дослідників, діють понад дві тисячі відомих осіб і безліч безіменних. Це першоджерело про епохальні й менш значні деталізовані події. В ньому вагоме кожне слово, що постало невичерпною семантикою розуміння плину історії й культури, передусім слов'янства.

На першій же сторінці "Літопису руського" читаємо, за біблійною легендою, про походження та розселення слов'ян відповідно до належного їм гідного місця серед усіх інших народів, бо — "від цих ста сімдесяти і двох народів, од племені таки Яфетового, постав народ слов'янський — так звані норики, які с слов'янами"1.

У тому ж джерелі далі розповідається: "По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми, — [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хоругани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів (пішли одні, що) прозвалися полянами, другі ляхи (прозвалися) лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами"2. Так само й ті ж слов'яни, за подальшим свідченням літописця, "прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо і осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю

1. Літопис руський / Перекл. з давньорус. Л. Є. Махновця. Київ, 1989. С. 2.

і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні й назвалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі й назвалися сіверянами"1. Після такого досить правдивого й конкретного у своїй топоніміці опису робиться в тому ж літописі висновок: "І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов'янські письмена"2.

Як бачимо, вже тисяча й більше літ як виник інтерес до того, що об'єднувало слов'янські народи в спільному етносі і які витоки цієї спорідненості. Широка обізнаність літописців з історичними, культурно-мовними, духовними зв'язками слов'ян свідчить про відображення прадавньої пам'яті, про спільність у звичаях, рівень розвитку, територіальні та етнокровні близькості.

Якщо торкатись етно- й культурогенези у свідченнях ранніх істориків, то вони передусім матимуть місце у згадках про слов'ян античних авторів І—II століть нашої ери: Плінія Старшого, Таціта і Птолемея. Ширше розповідь про слов'ян представлена у творах візантійських істориків V—VII століть: