Дослідження прабатьківщини — це водночас і дослідження праісторії та етнокультури слов'ян. І в цих зусиллях, яких докладається чимало з минулих часів по сьогодення, все окресленішим стає слов'янознавство у синтезі історичних пам'яток і нових досліджень, новітніх археологічних даних, міфології, лінгвістики, культуро- та мистецтвознавства, етнографії. Причому, кожне з відкриттів у сфері славістики становить ту чи іншу грань суцільного образу народу.

Численні історико-генетичні, археологічні розвідки в основному підтверджують, а також додають нові свідчення прадавнини культурогенези й походження назв слов'янських племен, згадуваних у літописах. Цілком імовірним був тісний зв'язок племен праслов'янського етносу. Як і те, що, за свідченням історичних даних, розселення слов'ян уже в середині першого тисячоліття на просторах Східної

1. Літопис руський. С. 2—3.

2. Там само. С. 3.

та Центральної Європи й на Балканах приводило до спілкування з іншими етносами, їхньою культурою. Мова, економічна та етнокультурна спільність під впливом нових контактів були порушені. Ослаблювалися традиційні кровні зв'язки, готуючи ґрунт для міжплемінних союзів на чолі з сильнішими. Позначився й більш визначений поділ на південних, західних і східних слов'ян. В останніх такими племінними союзами були дуліби, деревляни, поляни, сіверяни, уличі, тіверці, волиняни, дреговичі, радимичі, кривичі, в'ятичі та інші. Найранішими державними утвореннями стали в південних слов'ян Перше Болгарське царство (VII ст.), у західних слов'ян Само, пізніше Великоморавська держава. В X столітті виникла Польща. Східнослов'янські племена в IX — першій половині X століття утворили державу Русь з осередком у Києві.

До найважливіших подій, що вплинули на культури й долі слов'янських народів, належить прийняття ними християнства, і особливо значними (нерідко трагічно забарвленими) були сильні, агресивні впливи ззовні (маються на увазі татаро-монгольські навали, золотоординське панування на слов'янських землях, залежність від Австро-Угорської імперії). Докорінним чином на долях культур позначилися на міждержавному й міжетнічному та конфесійному рівнях стосунки серед слов'янського люду. Літописи й хроніки також у цьому відношенні стали не лише джерелом "очевидця", а й значним культурно-літературним здобутком самопізнання себе народом, великої любові до землі своїх ближніх і прадавніх предків (Літопис Самійла Величка, "Історія Русів" невідомого автора).

Серед інших знаменних фактів, відзначених Нестором Літописцем, є розповідь про братів-просвітителів із Солуні Кирила й Мефодія (IX ст.), з іменами яких пов'язується слов'янознавча традиція, передусім літературно-лінгвістична. Тут справді є та спільність і взаєморозуміння православного слов'янства, завдяки яким упродовж віків відбувалося культуротворення (писемності, мови й літератури). Це найважливіші чинники ствердження духовності, поширення філософії пізнання світу, мудрості й книжних знань, художньо-поетичного генія слов'ян.

У літописі з промовистим контекстом, навіть урочисто, ведеться розповідь під 862 роком: "Був же один народ слов'янський: слов'яни, що сиділи по Дунаю і яких захопили угри, і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть русь. Сим же моравам найперше було створено письмена, які й дістали назву — азбука слов'янська; ця азбука є в Русі і в Болгарах дунайських"1. Далі йде пояснення __ чому ж саме від цих племен бере початок їхня писемність. Слов'янські князі послали до цесаря Михайла (Візантія) послів після охрещення землі слов'ян з проханням прислати "учителів, які можуть нам розказати (про) книжні слова і їх суть"2. Це почувши, розповідається далі в літописі, цесар Михайло скликав філософів і переказав їм усі речі слов'янських князів. І мовили ті: "Єсть муж у Солуні, на ім'я Лев, і є в нього сини, що розуміють мову слов'янську, — і вчені два сини в нього, і філософи". Все було так і зроблено. Прийшли обидва посланці до цесаря, і сказав той: "Осе прислала до мене Слов'янська земля, просячи учителя собі, який би міг витолкувати їм святії книги". І послані були Кирило та Мефодій у Слов'янську землю створювати письмена "на азбуковні слов'янські і переклали Апостол і Євангелію. І раді були слов'яни, що почули [слова] про велич Божу своєю мовою. А після цього переклали вони Псалтир, і Октаїх, і інші книги"3.

Як бачимо, розповідається про ці події в літописі з елементами піднесеності й навіть билинності стилю. Факти ж відповідають історичній достеменності. За переказами істориків, у Солуні на той час проживало чимало слов'ян, і мова їхня там була добре знана. Справа не лише в писемності як такій. Ще й до того робилися, певно, писемною мовою торгові угоди слов'ян з Візантією та іншими державами, "четы мінеї", написи й назви на бересті, графіті тощо. Але писемна книжна — то церковнослов'янська мова, з допомогою якої могла здійснюватися просвітницька духовна місія Кирила й Мефодія.

Внесено було до літопису й інший, досить помітний факт, за яким прочитується неодноразово виявлена тенденція упередженого ставлення до слов'янської культури й мови деяких осіб — "почали хулити слов'янські письмена, кажучи: „Не належить бо нікотрому народові мати свою азбуку, окрім євреїв, і греків, і латин, — згідно з Пілатовим написом, що його він на хресті господньому написав". Папа Римський осудив тих, хто ропче на слов'янські письмена, кажучи: „Нехай сповниться слово Писання, що „вос-

1. Літопис руський. С. 14—15. 1 Там само. С. 15. 3 Там само.

хвалять бога всі. народи" і друге: „Возглаголять усі мовами різними [про] велич Божу, оскільки бо дав їм святий дух говорити". А якщо хто хулить слов'янську грамоту — хай будуть вони відлучені од церкви, допоки виправляться"1. З наведених літописцем слів можна судити про те, якого великого значення надавалося в християнській Європі прилученню слов'ян до нової віри і якого великого впливу може набути близьке й зрозуміле для християнина-слов'янина слово Писання його рідною мовою. Подвижницька хвиля на ниві просвітництва творців слов'янської азбуки й церковнослов'янського письменства дала свої неоціненні духовні плоди. Вже за свого життя вони здобули в слов'янському світі високий авторитет як мужні, благословенні Богом посланці. Про це розповідається в "житіях" Кирила та Мефодія — "Похвальне слово Костянтину — Кирилу Філософу" болгарина Климента Охридського (6л. 840—916 рр.), "Про письмена" ("Про букви") Чорноризця Храбра (кінець IX— початок Хет.). В "Похвальному слові" з яскравим образно-естетичним обрамленням Климент називає Кирила "новим апостолом і вчителем усіх земель", його пам'ять "возсіяла благочестям і красою, мов сонце". "Божа премудрість воздвигнула в серці його храм, а дух святий установився на мові його... невпинно роздаючи свої дари"2. Таке ж захоплення викликає в Чорноризця Храбра й "ся багатоголосна мова, що возсіяла для мого народу зорею"3. В нову епоху і в новому часі митрополит Іларіон (І. Огієнко), віддаючи належне творцям слов'янської азбуки, писав також про те, що "Кирило започаткував ідею одної всеслов'янської літературної мови для всіх слов'янських народів"4.

Відмічаючи надзвичайну важливість ідеї всеслов'янства в літературі й мові, ми повинні також констатувати, що в переважній своїй частині слово просвітницьке прийшло в богословському змістові й осяянні. Безперечно, з того часу встановилася глибока межа, що набувала чимдалі більшої оформленості, між традицією, близькою до язичницьких прадавніх джерел за звичаями етносу, і витонченою у своїй церковнокнижній риториці мовою. Цю обставину не можна обминати стороною хоча б тому, що творення живої народної мови слов'ян не лише йшло в руслі церковно-

1. Літопис руський. С. 15.

2. Болгарская литература: Хрестоматия. Москва, 1987. г.

3. Там само. С. 7.

4. Іларіон. Кирило і Мефодій: Апостоли всеслов'янські. Вінніпег,
1963. С. 13.

слов'янських книжних джерел і уставів, а й набирало сили з більш прадавніх витоків і впливів індоєвропейського мовного ареалу. Ще в минулому столітті німецьким лінгвістом-санскритологом Францем Бонном (1791—1867 рр.) була доведена належність слов'янської мови до індоєвропейської мовної сім'ї. Процес формування слов'янської мови в ЇЇ етнічній самовизначеності мав кілька періодів. За твердженням відомого чеського археолога, етнографа, історика-славіста, автора кількатомної праці "Слов'янські старожитності" Любора Нідерле (1865—1944 рр.) в певному перехідному часі поряд з іншими індоєвропейськими мовами (II тис. до н. є.) існувала балтослов'янська мова, внаслідок членування якої в І тисячолітті до нашої ери (можливо, дещо раніше) утворилася слов'янська мова. Членування слов'янських мов за певними діалектними місцевими ознаками, в результаті міграційних процесів і впливів інших народів, має свою історію. Виникнення книжного світу (книжного слова) як способу формування свідомості й нового, християнського світосприйняття в слов'янському середовищі розділило мовну народну стихію словотворення й словобуття.

Загальнослов'янська книжна мова ввійшла у свідомість не лише своїм релігійним, а й світським контекстом, із чого постала певна двоякість місцево-етнічного й загальнослов'янського змісту, яка спостерігається не тільки на початку поширення нововведеного слов'янського алфавіту й загальноприйнятого літературного правопису для слов'ян, а й значно пізніше. Симеон Полоцький (1629—1680 рр.), духовна діяльність якого пов'язана з Білоруссю, Росією, Україною, навчанням у Києво-Могилянській академії, виробленням проекту Слов'яно-греко-латинської академії, може бути прикладом саме такої роздвоєності між