Писав я спершу мовою, що нею Поєднаний із домом та ріднею. Але побачив: користь буде знову, Коли слов'янську чисту вивчу мову, Узявся я граматику читати. Господь мені знання поміг дістати. Я до речень слов'янських прилучився; І, скільки бог дав знати, научився. До світу по-слов'янськи промовляти1.

1. Слов'янська ліра: Збірник / Упоряд. та перекл. Р. Лубківського. Київ, 1983. С. 10.

Зазначимо, що слов'янська мова стала спільним знаменником до окремих її етнічних ознак, уможлививши поширення культурно-духовних здобутків і знань у цілому слов'янському світі. А прийняття християнства на Балканах, у Західній і Східній частинах Європи (IX—X ст.) суттєво вплинуло на розвиток старослов'янської літературної мови, що й було відображено в раніше згадуваному "Літописі руському".

При всьому тому, що набирали сили ідеї самосвідомості та єдності слов'ян, осмислення етнічної й культурної самобутності, як це мало місце в діяльності Києво-Могилян-ської колегії, зокрема у творах 3. Копистенського, П. Беринди, І. Гізеля, хорвата Ю. Крижанича, російського вченого М. В. Ломоносова (критика ним норманської теорії), слов'янознавство як система, в руслі якої ми можемо розглядати культурологію, зародилося наприкінці XVIII — в першій половині XIX століття. Термін "слов'янознавство" також з'явився саме тоді. Це був період піднесення національно-визвольної боротьби, звернення до історичних коренів етнокультури слов'янства.

Одним із засновників наукового слов'янознавства став чеський філолог та історик Й Добровський (1753—1829 рр.). Чехи 17. Шафарик і Я. Коллар не лише започаткували слов'янознавство як окрему цілісну дисципліну, а й пробудили великий інтерес до культури та історичних доль слов'янства. У Польщі слов'янознавчі дослідження пов'язані з Я. Потоцьким, С. Лінде, Й. Лелевичем, А. Міцкеви-чем, у Болгарії — з появою "Історії славено-болгарської" (1762 р.) Паїсія Хілендарського, у Сербії — з дослідженнями Й. Раїча і В. Караджича, у Словенії — з розвідками В. Ка-нітара. На початку XIX століття пробуджується великий інтерес до порівняльних характеристик культур і мов слов'янських народів. У Росії та Україні ці дослідження вели О. X. Востоков, М. Т. Каченовський, пізніше — І. М. До-бойко, І. І. Срезневський, декабристи. Утворилися й Товариства об'єднаних слов'ян та Кирило-Мефодіївське, відкрилися кафедри слов'янського профілю, передусім філологічного, в Московському, Петербурзькому, Казанському, Харківському університетах, у паризькому Парі де Франс (очолював Адам Міцкевич) та в інших університетах Європи (Відні, Будапешті, Берліні, Ляйпциґу). З'явилися слов'янознавчі видання. Світ відкривав для себе слов'янство та його культуру як невід'ємну частину революційно-визвольного й цивілізаційного процесу середини XIX століття.

Чому ж виник такий великий інтерес до всього слов'янського, включаючи культуру й у цілому весь спектр ідей далекого минулого (старожитностей), історичних і сучасних доль слов'янства? Потрібно зазначити: те, що відбувалось у ставленні до ідеї слов'янства, великою мірою було пов'язане з пробудженням інтересу до самоусвідомлення себе націями, в контексті революційних і культурних змін у Європі. Особливої ваги набували національно-визвольні рухи перед загрозою знищення цілих націй і культур окремих етносів. Досить нагадати, що саме на цей період припадає національно-визвольна боротьба болгар проти Османської імперії за підтримки інших народів.

Збереження себе як етносу й нації, мови, культури, історичних традицій, прагнення державного самовизначення потребували наукового обґрунтування й доказу перед усім світом прадавності походження, належності до власної землі, самобутності й багатобарвності всієї культури слов'ян. Особлива увага зверталася на спорідненість слов'янських племен, здатних не коритися, спільно вистояти перед будь-якими зовнішніми натисками. Т. Г. Шевченко в посвяті "Шафарикові" (поема "Єретик") звертався до чеського й словацького філолога-славіста з такими словами:

Слава тобі, любомудре, Чеху-слав'янине! Що не дав ти потонути В німецькій пучині Нашій правді. Твоє море Слав'янськеє, нове!

І далі йдеться про широчінь цього моря —* пливтиме човен на "вольнім морі". Згадувалося про те, що виростали в кайданах "слав'янськії діти", і що сім'я слов'ян роз'єди-нилася, було випущено "усобищ лютую змію".

Слава тобі, Шафарику, Во віки і віки! Що звів єси в одно море Слав'янськії ріки!1

Павел Йосеф Шафарик (1795—1861 рр.) народився в Словаччині (м. Кобелярове), освіту здобув в Ієнському університеті. Член-кореспондент Петербурзької академії наук. Став широковідомим у всьому слов'янському світі, особливо завдяки своїй діяльності в царині національного

1. Шевченко Т. Г. Єретик: Поема слов'янськими мовами. Київ, 1991. С. 40.

відродження, започаткування багатьох галузей слов'янознавства в наукових працях, таких як "Історія слов'янської мови та літератури всіма наріччями" (1826 р.), "Про походження слов'ян" (1828 р.), "Слов'янські старожитності" (т. 1—2, 1836—1837 рр.). Вже із самих назв можна зробити висновок, наскільки новими починаннями були на той час праці вченого. Звертався він і до української культури, літературної мови та фольклору.

Переконливий, пристрасний стиль досліджень Шафарика ніс у собі гуманістичний загальнослов'янський підтекст. Його всебічне знання слов'янської філології, старожитностей, психології й звичаїв етносу були далекими від суто академічних студій. З них випромінювалося світло надії. І, як писав Т. Шевченко в уже згадуваній посвяті про прозріння з ледве тліючої "іскри": "Прозрів єси // В попелі глибоко // Огонь добрий смілим серцем". Шафарик засвітив "світоч правди, волі... // І слав'ян сім'ю велику // Во тьмі і неволі // Перелічив до одного"1.

Лише декілька штрихів із праці П. Шафарика "Слов'янські старожитності" (у перекладі російським та українським славістом Осипом Бодянським щойно після її видання в оригіналі). Одним із завдань ставив перед собою вчений довести достовірність і логічну безперечність таких фактів, що слов'яни як одне з давніх племен, нарівні з іншими прадавніми, котрі заселили простір Європи, є автохтонами, хліборобами, людьми досить миролюбними й працьовитими, хоч і відважними, прихильними до культури й мови інших народів-сусідів. Полемічність доказів і певна ідеалізація тих, кого так пристрасно захищав автор від викривленого висвітлення в історії, надають праці особливої мовної виразності й емоційності тону. П. Шафарик був переконаний, що плем'я слов'янське таке ж стародавнє в Європі, як і споріднені з ним литовське, німецьке й фракійське, що оселі його розташовані від моря Адріатичного до Балтійського, від узбережжя Одеру до витоків Дніпра й Дону, і що воно своєю чисельністю дорівнювалося найбагатолюднішим європейським племенам, якщо не перевищувало їх2.

На підставі вищесказаного робиться висновок про те, що, всупереч аргументам деяких авторів, слов'янство такою своєю чисельністю не могло прибути під час "великого

1. Шевченко Т. Г. Єретик: Поема слов'янськими мовами. С. 40.

2. Словянскія древности: Сочинение П. И. Шафарика. Москва, 1838., Т. 1, кн. 3. С. 268.

переселення Уральських народів". Може мігрувати певна частина населення, "одиничні гілки" племені, але воно головними пластами залишається "недоторканим там, де впродовж тисячоліть глибоко вкорінилося в землю"1.

Своєрідно змальовуючи далі психологічний, моральний, духовно-культурний портрет слов'янства, П. Шафарик не погоджується з тим, нібито (як це випливає з опису стародавніх грецьких та римських істориків) народ цей позбавлений героїчних рис. Так, істориків нерідко приваблювали більш руйнівні, грабіжницькі війни, та рідко — поважання одного народу іншим. "Вникнувши добре в історію стародавніх слов'ян, бачимо, — не без великої прихильності саме до таких рис пише П. Шафарик, — що вони були людьми лагідними, спокійними, любили землеробство, ремесла й торгові промисли, завжди охочіше захищали свій побут, ніж турбувалися про підкорення". Тому, іронічно зауважується, "менше прославилися в іноземних істориків, особливо грецьких та римських, які більше вистежували громи битв і менше поважали тиху велич народів"2. "В той же час це були люди відважні в захисті свободи й... не підставляли кожному насильнику безборонно шию свою в неволю і ярмо"3.

Важливою є також думка автора про те, що, люблячи свою землю й працю на ній, слов'янський народ, на відміну від інших кочівних племен-завойовників, зумів зберегти себе й свою культуру, виробити традиції й звичаї. І тут наводяться свідчення Прокопія, Маврикія та інших істориків про доброзичливість слов'ян до інших, їхню відкритість і доброту. "Цим духом, — пише П. Шафарик, — були пройняті скрізь їхня релігія.., звичаї й сам спосіб життя. Є докази, що слов'яни поклонялись одному найвищому богові, творцеві неба й землі, а за ним іншим, меншим богам"4. Посилається автор на істориків минулих часів, виявляючи "сліди" підтверджень того, що з II по VII століття після Різдва Христового, вже тоді слов'янський народ вважався "народом освіченим, знайомим з науками й письмом"5. І далі досить суттєва конкретизація про те, що жерці й мудреці слов'ян записували на дерев'яних дошках головний зміст народних звичаїв, робили вони це

1. Словянскія древности. С. 268.

2. Там само. С. 269.

3. Там само. С. 271.

4. Там само. С. 282. 5.

5. Там само. С. 286.

з допомогою власних рунічних письмен, пророцтва та ворожіння й, очевидно, найкращі з них учили інших саме релігії, зцілюванню, складанню віршів, часовому численню й т. п.1

Візантійський автор Феофілакт Сімокатта (VI — початок VII ст.) у своїй "Історії" чимало уваги приділяє слов'янам у зв'язку з