У 1837 році упоряджено першу хорватську друкарню, в 1842 році - видавничий фонд "Матиця Іллірійська" при читальні в Загребі. В тих же 40-х роках у Загребському університеті відкрито кафедру хорватської літературної мови.

Найвидатнішим хорватським поетом доби ілліризму був Станко Враз (1810—1851 рр.) — автор поетичних збірок "Червоні яблука", "Голоси з Жеравинської діброви", "Гусла і тамбури". Про останню український і російський учений І. І. Срезневський писав, що її твори могли б бути "перлинами" в найвишуканішій літературі світу.

* * *

Один з "білих віршів" Лесі Українки, датований 1904 роком, — на зламі епох, у революційне передгроззя, написаний пророче, з відчуттям болісності й сподіванням на хоч якесь прозріння тих, котрі прийдуть. Це діалог із майбутнім, якщо згадати, якими вражаючими були для Є. Маланюка слова поетеси "своєю могутньою візійністю й просто пророчественністю, які вповні сприйняти може лише сучасний читач"1. Йдеться про втрату історичної пам'яті, протилежну тій могутності культури, яка здатна зберегти в собі ланцюг безперервності й дати можливість піднятися народові до свого відродження.

Щемлючий і трагічний відчай звучить з уст поетеси з приводу втрати здатності цінувати свою культуру, власний голос правди (адже це Шевченків мотив!), ту обітовану землю на власній же землі.

Чи довго ще, о Господи, чи довго Ми будемо блукати і шукати Рідного краю на своїй землі? Який ми гріх вчинили проти Духа, Що він зламав свій заповіт великий, Той взятий з бою волі заповіт?2

Українська ідея здатна зібрати в єдиний, справді соборний чинник усі прояви культури, серед яких неодмінно поставало питання відродження й навіть відродження віри в неодмінність своїх природних прав бути вільними. Мотиви пророцтва, утопічних (вибудуваних) уявлень про незалежність не є безпідставними, якщо в них ставиться висока мета: зберегти землю своєї правітчизни вільною й неоскверненою насиллям над святинями. Культура набирає снаги оборонності проти агресії, у випадку України, як і

інших слов'янських народів, — агресії імперій або ж кочових орд. Добре відомо, який історичний факт покладено в основу повісті Івана Франка "Захар Беркут" — звитяжна боротьба Карпатської Русі проти татаро-монголів 1241 року. В останніх епізодах, на краю свого життя ("перед відходом"), старий Захар звертається до своїх одноплемінників: "Батьки і браття! Нинішня наша побіда — велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се!.. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб'ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу"1. Далі старий мудрець продовжує з епічним спокоєм свої віщування, знаючи про неминучість бід, як і їх зникнення. "Відчужиться брат від брата, — так бачиться Захарові, — син від батька, почнуться великі свари по Руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде народ у неволю чужим і своїм наїзникам і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола"2.

Іван Франко устами одного з найдовіреніших своїх героїв висловлює те, що, власне, й відбувалося з українським народом і його культурою — на противагу історичній знедоленості, віра, оптимізм, відродницькі стремління. "Але серед тих злиднів, — мовить Захар, — знов нагадає собі народ своє давнє громадство і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крові, цілі століття неволі"3. Ми звернулися до цих слів, що не позбавлені палких громадянських інтонацій. Але в даному випадку йдеться про те, яку силу має пам'ять етносу про своє історичне минуле і що сила його в повсякденні й повсякчассі.

Близькою до тривог буття минулого, висловлених Іваном Франком, Лесею Українкою, є також повість Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків". Усе ж у ній ідеться не про забуття як таке, а про те, наскільки реальним стає духовний спомин і духовне повернення минулого, завдяки якому утверджував себе народ у своїх кращих

морально-культурних громадянських рисках — погляд з правічності в сьогодення. Якщо є пам'ять про минулу силу, справу, можливість духовного поріднення й порозуміння, то є перспектива на майбутнє. Але це не просто зовнішня атрибуція, це проростання зсередини, з власного єства й повсякдення. Те, що було, — вже вічне, тому що факт його існування не можна знищити.

Рекомендована література:

1. Баран В. Д. Давні слов'яни. Київ, 1998.

2. Барокко в славянских культурах. Москва, 1992.

3. Голубенко Петро. Україна і Росія: У світі культурних взаємин. Київ, 1993.

4. Грушевський М. С. Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віці // Духовна Україна: Збірка творів. Київ, 1994.

5. Данилевский Н. Я. Россия и Европа. Санкт-Петербург, 1995.

6. Драгоманов М. П. Вибране. Київ, 1991.

7. Енциклопедія українознавства: Репринтне відтворення

8. видання 1949 р. Київ, 1995.

9. Культура и обшественная мысль славянских и балканских народов в XVIII веке // История Європы в 8 т. Москва, 1994. Т. 4.

10. Культура українського народу. Київ, 1994.

11. Литература и культура Древней Руси. Москва, 1994.

12. Леонтьев К. Н. Восток, Россия и славянство. Москва, 1996.

13. Мыльников А. С. Картина славянского мира: вигляд из Восточной Европы. Санкт-Петербург, 1999.

14. Огієнко І.І. Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народу. Київ, 1991.

15. Огієнко І. І. Історія української літературної мови. Київ, 1995.

16. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. Київ, 1993.

17. Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. Москва, 1971.

18. Січинський В. Ю. Чужинці про Україну. Київ, 1992.

19. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Київ, 1993.

20. Топоров В. Н. Предистория литературы у славян. Москва, 1998.

21. Українська культура: історія і сучасність. Львів, 1994.

22. Уханова Е. В. У истоков славянской письменности. Москва, 1998.