Г. Сковорода прийшов до висновку про вічність і безкінечність матерії, про панування в природі закономірних зв'язків, до визнання природи причиною самої себе ("Дружеский разговор о душевном мире"). Філософ створив теорію "трьох світів", які охоплюють собою все суще: "макрокосм" (природа), "мікрокосм" (людина), і "світ символів" (Біблія). Г.Сковорода вважав, що кожний з цих світів складається з двох чинників: матеріального — не вартого уваги, і вищого—духовного. Метою життя є щастя від свідомості, що людина виконує волю Божу. Самопізнання — це пізнання Бога, життя у відповідності з заповідями Божими.

Праці Г. Сковороди не видавались друком за його життя, але були дуже популярними і широко розповсюджувались в рукописах.

Г. Сковорода зумів уникнути спокус життя, не мав майна, не прагнув посад. Він суворо критикував церкву через занадто земний спосіб життя її служителів. А коли церковники спробували його приборкати, запропонувавши висвятити в єпископи, то Г. Сковорода навідріз відмовився. Глибина його думок, аскетичне життя, прагнення свободи сформульовані в епітафії, яку Г. Сковорода заповідав викарбувати на своїй могильній плиті: "Світ ловив мене, але так і не спіймав".

Друкарство і література. У XVIII ст. відбувається занепад українського книгодрукування. Петро І закрив останню книгодрукарню в Україні, яка існувала при Києво-Печерській Лаврі. Дозволялось, правда, видавати друком невелику кількість церковної, богослужебної літератури. Більшість творів світської літератури знову почала розповсюджуватись в рукописах. Ціле століття в Україні робились спроби відновити своє книгодрукування. За непослух в Москву було забрано всю Чернігівську друкарню.

Книги українських авторів в Москві палили, — щоб та "єресь і смута в світі не були". Кілька разів видавались розпорядження про заборону росіянам "книг литовській пенати" купувати і тримати вдома, хоча книги були в основному церковні, далекі від політики. Перед початком XVIII ст. на церковному соборі в Москві в 1690 р. на книги з України С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, Л.Барановича та ін. — було накладено "проклятство і анафему" за "прелести латинскія єще киевскія новие книги утверждают". Самих православних українців в православній Москві довго ще називають єретиками і перехрещують.

Важливе місце в цей час в літературному житті України займала поезія. Як в навчальних закладах, так і поза їх межами культивувалась піїтика і найрізноманітніші віршові форми: оди, панегірики, гімни, канти, рецеї, посвяти, ляменти, включно до "карміна куріоза" — "акростихів", "раків" тощо. Широке визнання отримав рукописний збірник поезій Климентія Зіновьєва, до якого увійшло 370 віршів. Поет виступав проти жадоби збагачення, картав багатіїв за те, що що "вони визискували людей вбогих". Одночасно він прославляв чесну працю хлібороба, ремісника. Варто зазначити, що в поезіях Климентія Зіновьєва багато запозичень з народної побутової української мови.

Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались недоліки і суспільна мораль того часу. Автор "Сатиричної коляди" ставав на захист простої людини, беззахисної перед несправедливим судом, проти хабарництва чиновників, знущання панів над народом. Сатирично-гумористичні вірші Івана Некрашевича "Ярмарок" і "Сповідь" відтворювали колоритні побутові сцени, розкривали антагонізм між селянством і панством

Видатним явищем літературного життя України другої половини XVIII ст. була літературна творчість Г. Сковороди (1722-1794 pp.). За десять років він написав 30 байок, об'єднаних у збірку "Басни харьковскія". В них висловлювався протест проти соціального гніту. Разом з тим поет високо оцінював моральні якості українських селян: чесність, доброту, працьовитість, скромність, природний розум. У цих байках знайшли свій дальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури. Кращі віршовані твори Г.Сковороди об'єднані у збірці "Сад божественных песней". В них поет виступає співцем свободи, прославляє "отця вольності" Богдана Хмельницького, висловлює свої антимонархічні настрої.

Вартий уваги один з найпопулярніших творів Г.Сковороди вірш "Всякому городу нрав і права", в якому влучно охарактеризовані тогочасні прошарки українського суспільства:

Всякому городу нрав і права; Всяка имеет свой ум голова... Петр для чинов углы панскіи трет, Федька-купец при аршине все лжет... Тот непрестанно стягает грунта, Сей иностранны заводит скота... Строит на свой тон юриста права. С диспут студенту трещит голова...

Творчість Г.Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський (1769-1838 pp.). В 1798 p. в Санкт-Петербурзі коштом полтавського поміщика М.Парпури вийшли друком три частини його знаменитої поеми "Енеїда", створеної за мотивами твору давньоримського поета Вергілія. В "Енеїді" широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, в ній реалістично змальовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, панів, старшин, чиновників тощо.

М.Костомаров зазначив, що "Енеїда" як пародія втратила для нас свою ціну, але як вірна картина малоросійського побуту, як перший твір на малоросійській мові, в очах наших — дорогоцінне творіння. В "Енеїді" відбився автономістський ідеал малоросійського дворянства. В творі І. Котляревського відображено політичне позасвідоме кінця XVIII — початку XIX ст., коли українське дворянство, інтегруючись в Російську імперію, прагнуло зберегти свої привілеї. І.П. Котляревський став першим класиком нової української літератури періоду її становлення. "Енеїда" І. Котляревського — це початок нової української літератури і літературної мови.

Між українською і російською літературами лежала прірва, яку важко було подолати, тому що заважала політика російського уряду. Парадоксальним було те, що заповнити цю прірву, перекинути місток з суходолу європейського на азіатський, духовно цивілізувати Московське царство прийшлось саме випускникам Київо-Могилянської академії. Кадри ці не зуміли здавна ще поєднати в собі і в народі ідей релігійних і національних. І в козацькій державі вони не побачили свій власний політичний центр, а в гетьмані — свого лідера. Зате в

Російській імперії вони зайнялися місіонерською культурно-релігійною діяльністю.

Київські церковні діячі зайняли в російській ієрархії високе суспільне становище. Так, С. Полоцький став учителем царя Федора, останнього нащадка Рюриковичів, Ф. Прокопович був довіреною особою царя Петра І в питаннях ідеології, а також внутрішньої і зовнішньої політики. Він був найближчим помічником царя в проведенні церковної реформи, в результаті якої церквою почав керувати державний орган — Синод. Після Полтавської битви саме Ф. Прокопович запропонував цареві щорічно проголошувати в церквах Російської імперії анафему на адресу І. Мазепи. Що й робилось до початку XX ст. Стефан Яворський був намісником патріаршого престолу, а Дмитро Тупталенко, митрополит Тобольський і Ростовський, московським Синодом навіть був проголошений святим.

Всі вони не тільки не скористались своїм високим становищем на користь Україні, але опосередковано, як носії освіти і культури на землях свого політичного ворога, стають причиною закріпачення батьківщини. Тобто ця українська інтелектуальна еліта будувала міцні стіни Російської імперії. Межі Європи замикала на Сході Русь-Україна. Вже землі за Доном вважались азіатською територією. Московським царством тоді в очах Європи позначалась азіатська безвість, "tartaria magna". Анексувавши Україну, переманивши до себе провідних спеціалістів, перебравши на себе споконвічну назву України — Русь, Московське царство поступово входило в коло європейських держав.

Драма, театр. В навчальних закладах України розвивались також драма і театр, які не можуть існувати одне без одного. Та коли саме тут вони мали характер дещо абстрактний, то поза шкільними мурами українська драма набуває характеру національного. Шкільна драма, як така, виникла з середньовічних релігійних драм, зв'язаних рігорозними нормами єзуїтського театру (правила Ф. Прокоповича). Вона була схована за мурами академії від небезпек політичного життя. І хоч з її лона виходять твори такої духовної потужності, як "Милость Божія" Т. Трофимовича, чи твори, насичені мотивами народного вертепу, як "Комедія на Різдво Христове" Д. Тупталенка, вона не могла стати драмою національною.

В інтермедійній частині вертепної (лялькової) драми, носіями якої здебільшого були школярі, виступають в живому контакті з дійсністю побутові постаті тодішнього життя України: козак, лях, литвин, циган, єврей. Інтермедії складались до кінця століття такі автори, як В. Лащевський, М. Довгалевський та інші.

Найдоступнішим для народу продовжував залишатись ляльковий театр — вертеп. Проте в кінці століття він почав поступатися перед сценічним драматичним і музичним театром. Увагу глядача все більше завойовували здійснювані у театральних приміщеннях постановки трагедій, драм, музичні концерти, які давали трупи Київської академії та інших навчальних закладів. У Харкові в 1791 р. було засновано перший в Україні постійний театр.

На їх основі повстає потім нова українська комедія І. Котляревського, Гр. Квітки-Основ'яненка і одного з найбільших майстрів світової сцени — Миколи Гоголя.

Музичне мистецтво. У XVIII ст. в Україні поряд з народною самодіяльною почала розвиватися і професійна музика. Перших музикантів-професіоналів випускали Київська академія та засноване в 1737 р. музичне училище в Глухові. Саме виходець із Глухова, пізніше студент Київо-Могилянської академії, М.С. Березовський став видатним українським