Найвищого успіху сюрреалісти досягли у 40-ві—50-ті рр. У 60-х вони поступилися популярністю новій хвилі абстракціонізму — поп-арту. Цей термін (мистецтво для широкого вжитку, популярне, масове) виник для позначення різного роду колажів, комбінацій з побутових речей на полотні. Дослідники вважають, що це реакція на безпредметне мистецтво, один із проявів вже постмодерністської культури. Складовими твору поп-арту можуть виступати манекени, частини машин, опудала, афіші, недокурки та ін. Дещо з цього робили ще дадаїсти, але, щоправда, з гумором.

У середині 60-х рр. виник оп-арт. У роботах оп-художників основна увага приділялась оптичним ефектам, що ґрунтуються на химерних, часом дивовижних композиціях абстрактних геометричних форм. На повну силу це авангардистське крило продемонструвало себе в Нью-Йорку, на виставці "Пильне око", в якій брало участь 75 художників з десяти країн. Оп-арт певним чином вплинув на художню промисловість, прикладне мистецтво, рекламу.

У ті самі роки виникло і кінетичне мистецтво, в якому головним принципом було те, що твір "рухався, вібрував, набирав енергії, вмирав і знову відроджу ва вся".

Новинками постмодернізму стали також світлове мистецтво (здебільшого це спроектовані на екран рухливі, часом досить ефектні комбінації кольорових променів); хепенінг (це дії самих учасників — своєрідні живі картини, але картини, не пов'язані логічно, хаотичні); гіперреалізм, а точніше фотореалізм (використовує кольорову фотографію або муляж для відтворення дійсності).

У мистецтві XX ст. живуть і реалістичні традиції. Новий реалізм, якому ще не знайдено точної назви і який найчастіше йменується реалізмом XX ст., почав складатися з перших років минулого століття в експресивній німецькій художній графіці Кете Кольвіц (серії офортів "Повстання ткачів", "Селянська війна"), у гравюрах бельгійця Франца Мазереля (серії "Хресний шлях людини", "Мій часослов", "Місто"), швейцарця Теофіля Стейнлейна, ліричних пейзажах французів Моріса Утрілло та Альбера Марке.

У роки фашизму малюють свої антифашистські твори Галс і Леа Грун-дінг (графічні цикли "Звірі і люди" та "Війна загрожує"). Героїчним експресіонізмом названа творчість Гарсіа Лорка: серія графічних аркушів, що зображають звірства фашизму. Так зароджувалося мистецтво італійського неореалізму, якому належало пережити блискучий розквіт у кінематографі.

У 50-ті рр. виступили так звані соціальні реалісти Англії: графік Пол Хоггарт, живописець Кліффорд Ро.

Вірною реалізму залишилась і французька скульптура, яка дала на початку століття трьох видатних майстрів — Арістіда Майоля (пам'ятник Сезанну, "Присіла навпочіпки"); Антуана Бурделя ("Пам'ятник полеглим у 1870—1871 рр.", "Стріляючий Геракл", пам'ятник Адаму Міцкевичу в Парижі); Шарля Деспіо.

Глибоко гуманістичне за своєю суттю мистецтво чудового італійського скульптора Джакомо Манцу, художника-філософа ("Розп'яття", "Кардинал", серія "Балерина", рельєфи для "Брами смерті" собору св. Петра у Римі).

Хоча скульптура ніколи не була провідним видом англійського образотворчого мистецтва, саме Англія породила одного з найвидатніших майстрів скульптури XX ст. — Генрі Мура (1898—1986 рр.). Його роботи — від цілком реалістичних до суто абстрактних — величні і монументальні ("Мати і дитина", Хорхемптон, собор св. Матфея; "Лежача постать" для будинку ЮНЕСКО у Парижі).

гою функціоналізму було те, що він надав змогу використовувати національні, традиційні та інші особливості місця забудови (багатоповерхові будинки у міських районах з високою густотою населення і збереження котеджів на околицях — в Англії і, навпаки, — винесення багатоповерхових будинків у передмістя — у Парижі і Берліні).

Архітектурний експресіонізм і національний романтизм як напрями не дістали широкого визнання.

Урбаністична і дезурбаністична теорія будівництва склалась у 20— 30-ті рр. як протилежні. Першу створив Ле Корбюзьє, який розробив проект реконструкції Парижа ("План Вуазен"). По суті це був проект міста майбутнього: комбінація хмарочосів, вільних зелених просторів і складної мережі транспортних артерій. Дезурбаністи (французькі архітектори Ежен Бодуен, Марсель Лодса, німецький — Б. Таут, американські — Ф.Л. Райт і В. Гоен) розробляли проекти невеликих міст (не більше як 32 тис. жителів) навколо великих (але не більш як 60 тис. жителів) — це промислові робітничі селища або великі житлові комплекси у передмістях. Англійцям особливо імпонувала ідея міста-саду. Б. Таут заперечував місто, вважаючи селища на 500—600 осіб ідеальними, Ф.Л. Райт запропонував кожній родині виділити акр землі для обробітку, сучасний швидкісний транспорт забезпечить спілкування, а телевізор — інформацію.

Як бачимо, з одного боку, прославляється механізований побутовий стандарт, а з іншого — йому оголошується війна. У реальній практиці ці дві течії часто перепліталися. Виникли міста-супутники, старі міста розвивалися від центру до периферії, поступово в центрі залишалися тільки адміністративні будинки (Великий Лондон, Великий Париж, Великий Нью-Йорк). Роз'єднання пішохідних і транспортних потоків йде від дезур-баністів. Навіть в Англії, єдиній країні, яка зберегла в архітектурі історичні стилі (неоготику, неокласику та ін.), переміг у 40-ві рр. функціоналізм (можливо, не в останню чергу і тому, що в Англії оселилися німецькі архітектори-емігранти, які втекли від нацизму, — В. Гропіус, Е. Мендельсон). І все-таки англійці не надто зрадили традицію: шекспі-рівський Меморіальний театр у Стратфорді-на-Ейвоні має романтичний характер.

Розвиток будівельної техніки відкрив нові архітектурні можливості. Збірні залізобетонні панелі, а згодом — просторові залізобетонні конструкції (параболи, еліпси, гіперболи, "висяча сідловидна форма" та ін.) створюють новий естетичний образ — і не тільки у будинках, а й у таких спорудах, як мости. Естетика інженерних споруд визначається поєднанням логічного і художнього мислення, раціоналізму й образності.

ЛІТЕРАТУРА

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К., 1881.

2. Баткин Л.И. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальное ти. — М„ 1989.

3. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Сред невековья и Ренессанса. — М., 1989.

4. Белый А. Символизм как миропонимание. — М., 1994. б. Берковский НЛ. Романтизм в Германии. — Л., 1973.

6. Брайчевський М.Ю. Конспект історії України // Старожитності. — 1991. — Ч. 2-3,4,5,6.

7. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988

8. Бычков B.B. Лексикон новоклассики. Художественно-эстетическая культура XX ст. — М., 2003.

9. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К., 1991.

10. Габермас Ю.Ф. Філософський дискурс модерну. — К., 2001.

11. ГорфункельАЛ. Гуманизм и натурфилософия итальянского Возрож дения. — М„ 1987.

12. Грабовський С, Ставрояні С, Шкляр Л. Нариси з історії у країнськог державотворення. — К., 1995.

13. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — К., 1991 — Т. 1.

14. Дмитриева H.A. Краткая история искусств. — М., 2000. — 4.1.

44. Культурология: основы теории: Учеб. пособие. —М., 2003.

45. Курбас Л. Березіль: Із творчої спадщини. — К., 1988.

46. Лобас В.Х.,Легенький Ю.Г.Українська і зарубіжна культура. —К." 1997.

47. Макаров АМ. Світло українського бароко, — К., 1994.

48. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К." 1992.

49. Мастера классического искусства Запада. — М., 1993.

50. Немировская Л.З. Культурология. История и теория культуры. — М., 1992.

51. Нічик В.М. Петро Могила в Україні. — К., 1997.

52. Оссовская М. Рыцарь и буржуа. — М., 1987.

53. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1997.

54. Полевой В. XX век: изобразительное искусство и архитектура стран народов мира. — М., 1989.

55. Попович М.В. Нарис історії культури України. — К., 1998.

56. Проблемы Просвещения в мировой литературе. — М., 1970.

57. Рыбаков ЕЛ. Язычество древних славян. — М., 1981.

58. Самосознание европейской культуры XX века. — Мм 1991.

59. Сарабьянов Д.В. Стиль модерн. — М., 1989.

60. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. — Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985.

61. Семчишин М. Тисячоліття української культури. — К., 1993.

62. Серебровский В. Что такое модерн? // Наука и жизнь. — 1992. — № 2. — С. 74—81.

63. Січинський В. Чужинці про Україну. — Л., 1991.

64. Смирин М.М. Эразм Роттердамский и реформационное движение в Германии. — М., 1978.