Загальна характеристика процесів у середньовічному Криму
Історію середньовічного Криму В. Л. Миц та інші дослідники умовно поділяють на кілька періодів: друга половина VII — перша половина X ст., коли влада Візантії послаблюється, й дедалі більше зростає вплив Хозарського каганату; друга половина X — перша половина ХШ ст., коли візантійська імперія повертає свій контроль над прибережною частиною півострова, а після
1204 p. — над Трапезундською імперією. Понад століття (кінець X—XI ст.) східна частина Таврики перебувала під протекторатом Київської Русі. У другій половині XIII — першій половині XIV ст. Крим підпав під воєнно-політичний контроль Золотої Орди. Водночас у постійному протиборстві відбувалося формування колоній двох торговельних республік — Генуї і Венеції, перша з яких завоювала сильніші позиції.
У той же час увесь період середньовічної історії Криму характеризується цілковитим пануванням у степовій частині кочових народів — хозаро-болгар, печенігів, половців, татаро-монголів. Родючі гірські долини та прибережні території займало осіле населення, доволі різне за етнічним складом, яке перебувало під сильним впливом більш розвинутих сусідів.
Уже близько середини VII ст. під владу хозар потрапляє частина Східного Криму, в тому числі й Боспор. Візантії довелося докласти чимало дипломатичних зусиль, щоб стримати нову експансію. У другій половині VII ст. сюди переселяються із Приазов'я та Північного Кавказу носії салтово-маяцької культури, насамперед, болгари. Вони поступово заселяють обширні території. У першій половині VIII ст. у зв'язку з масовою міграцією малоазійських греків із Візантії у період іконоборчих гонінь, на узбережжі Чорного моря з'являються десятки нових поселень, на територіях яких зводяться храми й монастирі. Цей процес триває і в IX ст., коли на півострові відбувається значне зростання населення, а на Південнобережжі та в Гірському Криму з'являються печерні монастирі. Приблизно на зламі IX—X ст. у Східному Криму створюється нова єпархія, центром якої стає місто Фулли.
Наприкінці IX ст. одна із гілок печенігів вклинилася між Таврикою і основною територією Хозарії, перервавши зв'язок останньої із візантійськими містами Криму. Внаслідок цього економіка каганату зазнала великих втрат. У IX—X ст. Візантійська імперія докладала всіх зусиль, аби завадити Київській Русі закріпитися у цьому регіоні. Князі молодої східнослов'янської держави прагнули оволодіти тут ключовими позиціями економічного та стратегічного характеру. А тому візантійці всіляко шукали дружби із печенігами і намагалися посварити Русь із сусідніми країнами (утім, руси дотримувалися тієї ж політики). Після походу Святослава у 965 р. Крим позбувся хозарської залежності.
Особливо відчутними для Візантії стали удари, завдані Руссю наприкінці X ст. Унаслідок успішного походу війська Володимира Святославича у 988 р. захопили Корсунь (сучасний заповідник Херсон). Після тривалих переговорів імператори погодилися видати за київського князя принцесу Анну, було досягнуто домовленості й щодо хрещення Русі. Утім, протистояння двох держав тривало й далі. Візантія зберегла своє панування у Південному Криму. Місцеве населення, яке проживало в основному в лісистих горах, підтримувало з візантійськими центрами (насамперед із Херсоном) економічні зв'язки, сплачувало їм податки. Досягнення господарської незалежності сприяло створенню у Гірському Криму в XIV ст. феодального князівства.
У XII ст. Корсунь-Херсон починає втрачати провідну роль у посередницькій торгівлі (його місце займає Судак-Сугдея) і доволі швидко перетворюється на аграрне місто. Пізніше й нового торговельного лідера — Судак — спіткала така сама доля: після серії татарських погромів у XIV ст. й захоплення міста генуезцями воно перетворилося на центр сільськогосподарської округи. У XIV ст. економіка прибережних міст та відкритих сільських поселень Таврики потрапляє у сферу впливу колоній Генуї, котра створила на узбережжі мережу торговельних станцій та факторій. Цей процес знайшов відображення не лише в матеріальній культурі, а й у грошовому обігу. Якщо в шарах VI—XIII ст. трапляються майже виключно херсоно-візантійські монети, а також монети держав Малої Азії, то в пізніші часи це здебільшого грошові знаки золотоординських міст та Кафи.
Загалом у політичному відношенні півострів у XII—XV ст. поділявся на три райони. Херсон — античний Херсонес — з найближчою округою виділився в окрему зону. Поступово відособилася Готія, що займала весь Південно-Західний Крим і частину південного узбережжя. Північний район охоплював Лісостеповий Крим, старокримські й судацькі гори, степ, у тому числі Присивашшя, а також Керченський півострів. Ці райони відрізнялися у соціально-економічному відношенні. Різний ступінь розвинутості суспільного укладу населення проявлявся й у містобудуванні, фортифікації, архітектурі, а також у різних кількісних співвідношеннях знайдених там імпортних і місцевих виробів, коштовних святкових і дешевих повсякденних речей.
Ще одним напрямом політичних і економічних зв'язків, що активізувалися саме у XII ст., були контакти Криму і Південного Понту. Після утворення в 1204 р. Трапезундської імперії, до її складу ввійшли Херсон і Готія. Таке становище зберігалося до завоювання півострова монголо-татарами. Залежність від Трапезунду проявлялася, очевидно, у щорічній сплаті податків та виставленні необхідних допоміжних загонів для військових операцій. 1 в подальшому відносини між Трапезундською імперією і князівством Феодоро, що сформувалося на основі колишніх візантійських володінь у XIV ст., були союзницькими.
В першій половині XIII ст. у східноєвропейському регіоні з'являються монголо-татари. На Крим вони здійснюють набіги з моменту своєї появи у степах Північного Причорномор'я. Спочатку їхні удари спрямовувалися у райони Східної Таврики, передусім на Судак. Після походу в Західну Європу вони розселяються у причорноморських та прикаспійських степах. До володінь нових завойовників у цей час входила і степова зона Криму. А тому місцеве населення з укріпленими центрами, монастирями та сільськими поселеннями зберігало автономію, сплачуючи монголо-татарам певну данину.
Археологічні пам'ятки середньовічного Криму
До кримських археологічних джерел середньовічних часів, як зазначав О.І. Домбровський, належать різночасні, не однакові у фортифікаційному відношенні, а отже функціонально різні укріплення. Ще недостатньо досліджені залишки численних поселень та могильників, сліди минулого сільськогосподарського терасування давно порослих лісами гірських схилів, сховані у горах крепіди терас та давні шляхи, закинуті гончарні водогони, арики, що нині не використовуються, фонтани, колодязі, середньовічні каменоломні, рудоплавильні й гончарні печі тощо.
Різностнічне населення півострова, звичайно, не могло упродовж тривалих відрізків часу мирно співіснувати. Про міжобщинні конфлікти, зокрема, свідчать численні — різні, хоча й синхронні — оборонні системи: укріплені, але не заселені в мирний час схованки поруч із відкритими поселеннями; селища, оточені стінами; місця тимчасового перебування у гірських печерах. Трапляються й прості, невеликі за розмірами житла, що стояли одне біля одного на узвишшях гір; сотоподібно сплановані селища з будинками у вигляді невеликих веж, котрі перетворювали садибу землероба на своєрідну фортецю. Напластування культурних нашарувань і стратиграфія будівельних залишків свідчать про довготривале й постійне використання населенням усіх пунктів вищевказаних категорій.
Вибір місць для проживання й відмінності у способі життя зумовлювалися насамперед віковою звичкою тих чи інших прийшлих груп населення до певних форм господарювання, котрі могли розвиватися за конкретних умов природного перебування. Це й відгінне скотарство в горах, і мисливство у поєднанні з бортництвом, і збирання дарів природи, й "чаїрне" землеробство на очищених від лісу невеликих за розмірами ділянках землі, хліборобство в долинах і городництво на невисоких вододілах, виноградарство на південних схилах гір і рибальство, дрібні сільські ремесла тощо.
Дослідження археологічних пам'яток, залишених носіями різних археологічних культур, слід починати із візантійських — VIII—X ст. їхній появі сприяла масова міграція в період іконоборства. В цей час з'являються плитові могильники, на площі яких поховання проводилися за християнськими звичаями — витягнуто на спині, головою на захід; у деяких могилах виявлено натільні хрестики. Водночас на всій території Південного Криму з'являються сільські поселення та укріплені монастирі з матеріалами провінційно-візантійської культури (круглодонні червоноглиняні амфори, візантійський білоглнняний посуд — розписні ойнохої та фляги, невеликі плоскодонні піфоси, різноманітні горщики). Пізніше форми амфор змінюються.
Площа поселень і кількість будівель у них доволі значні. З напільного боку поселення обнесені огорожами завширшки близько 3 м, але на самій території споруди розміщувалися безсистемно. Найвідомішою пам'яткою того часу є Аю-Даг — селище, розміщене на верхівці залісеної гори. Тут споруджувалися будинки двох типів — однокамерні й п'ятистінки, розміри яких удвоє перевищували попередні. В центрі поселення розміщувався храм.
Одночасно із сільськими, невеликими за розмірами, однонефними базиліками в епоху іконоборства з'являються тринефні й триабсидні базиліки значно більших розмірів. Діяльність чернецької імміграції поширювалася й у гірських районах, де виникає значна група печерних монастирів, за характером забудови близьких до так званих "печерних міст" (рис. 27).
Такими містами називають своєрідну групу пам'яток (городища, монастирі, селища), розташовану в передгір'ях півострова. їхньою характерною особливістю є висічені у скелі різноманітні приміщення господарського, військового, житлового та культового призначення. Залишки наземних будівель тепер укриті землею та рослинністю. Городища нерідко сягали значних, як для тих часів, розмірів (близько 10 га). Частина їхньої площі не була забудованою і, ймовірно, призначалася для захисту
