Мікрогравет, або Епігравет — культурна традиція кінця пізнього палеоліту Європи, що характеризується поширенням вклади і в до наконечників списів у вигляді крем'яних мікровістер з притупленим краєм (рис. 17). Техніка обробки кременю типова для пізнього палеоліту (призматичні нуклеуси для пластин, кінцеві скребачки, різноманітні різці на пластинах). Мікрогравет України має прямі аналогії у синхронному йому Мадлені Франції, Іспанії, Німеччини, Австрії та Епіграветі Італії. Мистецтву Мікрогравету властива схематизація зображень, яскраві приклади якої дає палеолітичне мистецтво України (рис. 14). Судячи з фауністичних решток, епіграветські мисливці полювали на великих ссавців холодних прильодовикових степів та лісостепів — мамонтів, бізонів, північних оленів, коней.

Є три основні версії походження Епігравету України: від власне Гравету; від віллендорфсько-костенківської культури або Східного Гравету; від Оріньяку Східної Європи.

Однотипність крем'яного інвентарю Мікрогравету України утруднює його культурний поділ. Однак більшість учених вважає доцільним виділення в його межах межирицької культури Середнього Подніпров'я, куди, крім епонімної стоянки, входять Добранічівка, Фастів, Семенівка, Гінці, можливо Кирилівська, які датуються 15—14 тис. років тому. Епіграветські стоянки степового Надчорномор'я залишені мисливцями на бізонів (рис. 15), а північних регіонів — мисливцями на мамонтів.

Пізній етап верхнього палеоліту (17—13,5 тис. років тому) по праву можна вважати добою Мікрогравету в Європі, коли однотипні пам'ятки з дрібними вістрями з притупленим краєм домінують на територіях від Атлантичного узбережжя Європи до басейну Дону. До Мікрогравету належить переважна більшість пізньопалеолітичних стоянок України, що датуються 19—12 тис. років тому. Серед них такі всесвітньо відомі общинні поселення мисливців на мамонта, як Мізин, Межиріч, Добранічівка, Кирилівська, Гінці, та мисливців на бізонів — Амвросіївка, Велика Аккаржа, Анетівка II.

Найдавніші епіграветські пам'ятки з дрібними вістрями з притупленим краєм з'являються під час максимального похолодання 19—18 тис. років до н. е. (Амвросіївка, Анетівка II, Велика Аккаржа). Наявність оріньяцьких рис в інвентарі, можливо, свідчить про участь носіїв оріньяцьких традицій у їхній ґенезі

Фінальний палеоліт

Фінальний палеоліт (13,5—10 тис. років тому) — заключна фаза палеоліту, коли південний край льодовика, що відступав, зафіксувався на північному березі Балтійського басейну. Внаслідок різкої зміни холодних періодів (Дріас І, II, III) потепліннями (Рауніс, Белінг, Алеред) вимерли мамонти й основним видом великих травоїдних в Європі став північний олень. Тому фінальний палеоліт нерідко називають добою північного оленя.

Саме з цього часу в прильодовиковій Європі простежується чіткий культурний поділ і з'являються справжні археологічні культури. Порівняно зі згаданими спільнотами ранньої та розвиненої пори верхнього палеоліту культури фінального палеоліту значно компактніші й менш тривалі в часі. Вони дуже нагадують культурні спільноти пізнішого часу, які, на думку більшості археологів, є слідами мешкання окремих стародавніх етносів. Фінальнопалеолітичні та мезолітичні культури Європи різняться насамперед формою наконечників стріл, які нерідко мали обриси геометричних мікролітів — трапецій, сегментів, трикутників, ромбів.

Територія України у фінальному палеоліті була складовою двох великих культурних провінцій первісної Європи — північної балтійської та південної середземноморської.

Північ України (Полісся) у культурно-історичному плані тяжіла до Південної Балтії і входила до області культур мисливців на північного оленя, які поширилися в останні тисячоліття льодовикової доби на низовинах від Темзи до Десни та витоків Волги. Маються на увазі культури Гамбург, Лінгбі, Аренсбург, Свідер, Красносілля, яким властиві наконечники стріл різноманітної форми, виготовлені з пластин (рис. 18).

У степовому Надчорномор'ї та Надазов'ї були поширені стоянки похідних від Епігравету шанкобинської та осокорівської культур з архаїчними мікролітами — сегментами й трапеціями. їх носії полювали на степових стадних копитних (кінь, бізон), а шан-кобинська людність ще й на лісових травоїдних Кримських гір.

Рис. 18. Крем'яні наконечники стріл культур фінального палеоліту Полісся:

1 — гамбурзька; 2 - лінгбійська; 3 - свідерська; 4 — красносільська; 5 - пісочнорівська

Осокорівська культура — група споріднених пам'яток фінального палеоліту з однотипним крем'яним інвентарем, для якого характерні трапеції осокорівського типу з ретушшю по верхній основі (рис. 17), вістря з притупленим краєм, пізньопалеолітична пластинчаста техніка розколювання кременю, скребачки та різці на пластинах. На стоянці Рогалик (Луганщина) знайдені сланцеві плитки зі схематичними зображеннями жінок та геометричним орнаментом (рис. 19).

Стоянки поширені на межі лісостепової і степової зон України: Осокорівка (шар 3 в), Рогалик Акимівський, Прогон, Леонтіївка, Царинка. Датуються 13—12 тис. років тому. Осокорівська людність полювала в умовах лісостепу та степу на стадних травоїдних (коней, бізонів) (рис. 15). Культура постала з місцевих епіграветських традицій пізньопалеолітичних мисливців лісостепу.

Шан-кобинська культура — споріднені пам'ятки гірського Криму з крем'яним інвентарем, якому властиві грубі сегменти (рис. 17), одно- та двоплощинні нуклеуси для грубих пластин, кінцеві скребачки та різці на пластинах.

Печерні стоянки культури поширені в гірському Криму: Шан-Коба (шари 5, 6), Фатьма-Коба (шари 5, 6), грот Скелястий (шари 1—4), Буран-Кая, Заміль-Коба І, Сюрень II (верх, шар), Алимівський Навіс (шари 3, 4). Аналогічна пам'ятка досліджена на Одещині (Білолісся). Фауна стоянок (благородний олень, косуля, кабан, сайгак, кінь, бізон) свідчить, що основою господарства місцевих мешканців було полювання на копитних гірських лісів, доповнюване промислом степових травоїдних.

Рис. 19. Схематичне зображення жінки на сланцевій плитці з фінальнопалеолітичної стоянки Рогалик на Луганщині

Шан-кобинська культура належала до області романелло-азильських культур (із сегментоподібними мікролітами), які розвивалися в Південній та Центральній Європі, а також у Криму та на Кавказі у фінальному палеоліті (12—9,5 тис. років тому). Це культури Азиль півдня Франції, Романеллі Італії, Федермессер Німеччини, Віту в і Тарново Польщі, тил Борщево II Східної Європи, Білолісся Північно-Західного Надчорномор'я, Сосруко Кавказу.

Красносільська культура — група споріднених пам'яток фінального палеоліту з крем'яним інвентарем, що характеризується грубими черешковими наконечниками стріл (рис. 18, 4, 5), відщеповою технікою розколювання кременю, одноплощинними нуклеусами, короткими скребачками, ретушними різцями на відщепах.

Була поширена в басейнах Прип'яті, Німану, Верхнього Дніпра у IX тис. до н. е. В Українському Поліссі досліджені стоянки Красносілля Е, Великий Мідськ, Лютка, Самари, Бір, Птиче 3.

Мешкаючи в холодних умовах льодовикової доби, красносільське населення, очевидно, полювало на північних оленів. Походить від культури Лінгбі, населення якої мігрувало 11 тис. років тому в Полісся із заходу, тому на ранніх красносільських стоянках знаходять великі наконечники тилу Лінгбі (рис. 18, 2). Наприкінці IX тис. до н. е. під тиском людності свідерської культури красносільське населення рухалося з Полісся через Верхній Дніпро на Верхню Волгу. Відіграло значну роль у первинному заселенні Верхнього Подніпров'я та Верхньої Волги. Післяльодовикове потепління, близько 10 тис. років тому, призвело до трансформації красносільської культури в мезолітичні пісочнорівську, гренську та єнівську культури басейнів Десни, Верхнього Дніпра та Верхньої Волги.

Свідерська культура — велика група споріднених пам'яток з однотипним крем'яним інвентарем, поширена на території Польщі, Литви, Західної Білорусі, Північно-Західної України в останнє тисячоліття льодовикової доби. Назва походить від стоянки Свідре Велке під Варшавою. Визначальними для культури є наконечники стріл на пластинах з плоскою підтескою з черевця (рис. 18, 3), а також двоплощинні, "човнуваті" нуклеуси для верболистих пластин, кінцеві скребачки та різці на пластинах, сокири на відщепах. Культура була поширена в басейнах рік Вісла, Німан, Прип'ять, на Верхньому Дніпрі.

В Україні численні свідерські пам'ятки відомі в Поліссі (Нобель, Переволоки, Лютка, Люб'язь, Сенчиці, Тутовичі, Березно, Прибір, Кричельськ). Окремі стоянки відомі в Карпатах (Делятин) та Криму (Сюрень II, Буран-Кая III). Датується IX тис. до н. е.

Свідерці мешкали в холодних лісотундрах, полюючи на стадних північних оленів, що сезонно мігрували (рис. 16). їхнім генетичним пращуром є культура Лінгбі Західної Балтії, людність якої близько 11 тис. років тому мігрувала на схід до Верхнього Дніпра. Людність свідерської культури відіграла провідну роль у первинному заселенні півночі Східної Європи від Східної Балтії до Північного Уралу.

Різке потепління 10 тис. років тому зумовило міграцію свідерського населення слідом за північним оленем на північ Східної Європи, яку вони заселили протягом VIII тис. до н. е. На цьому підґрунті сформувався постсвідерський мезоліт лісової зони від Східної Балтії до Північного Уралу. Ця людність, імовірно, була підґрунтям майбутньої фінно-угорської сім'ї народів півночі Східної Європи.

Кінець палеоліту збігається з кінцем льодовикової доби, коли внаслідок прориву теплих атлантичних вод у Балтійське льодовикове озеро близько 10 тис. років тому відбулося різке потепління, зумовлене стрімким таненням скандинавського льодовика.

Список літератури

1. Айбабин А. И. Этническая история ранневизантийского Крыма. Симферополь, 1999.

2. Алексеев А. Ю., Мурзин В. Ю., Роме Р. Чертомлык. Киев, 1990.

3. Алексеев В. П., Перший. А. И. История первобытного общества. Москва, 1990.

4. Андрух С. И. Нижнедунайская Скифия в VI — начале I в. до н. э. Запорожье, 1995.

5. Анохин В. А. Монеты античных городов Северо-Западного Причерноморья. Киев, 1989.

6. Античные государства Северного Причерноморья.