Верхній палеоліт: природне середовище прильодовиків'я

План

1. Природне середовище прильодовиків'я

2. Спосіб життя прильодовикових мисливців

3. Мисливці на мамонтів

4. Мисливці на бізонів

Верхній або пізній палеоліт — доба людини розумної (Homo sapiens) у прильодовиковій Європі. Почалася 35 тис. років тому з появою на Європейському континенті людей сучасного типу і закінчилася 10 тис. років тому з кінцем зледеніння. Основними соціально-економічними ознаками верхнього палеоліту були ранньородова екзогамна община, поява етнічного поділу, ранні форми мистецтва, зародження релігійних уявлень.

Для пізньопалеолітичної техніки обробки кременю властиві призматичні нуклеуси для пластин (рис. 11), що стають основним типом заготовок різноманітних знарядь. Тому скребачки, різці, ножі, наконечники та інші знаряддя пізнього палеоліту набувають характерних видовжених пропорцій.

Розрізняють чотири фази верхнього палеоліту: ранню (35—23 тис. років тому), середню (23—17 тис. років тому), пізню (17—13,5 тис. років тому) та фінальну (13,5—10 тис. років тому).

Рис. 11. Верхньопалеолітична техніка сколювання крем'яних пластин із призматичного нуклеуса

Найвідомішими дослідниками верхнього палеоліту України були X. Вовк, П.П. Єфименко, П. Й. Борисковський, М. Я. Рудинський, О. П. Черниці, І. Г. Шовкопляс, І. Г. Підоплічко, С. М. Бібіков. Нині цю проблему досліджують М. І. Гладких, О. О. Кротова, В. Н. Станко, С. П. Смолянинова, І. В. Сапожников, М. П. Оленковський, Л. Л. Залізняк, Г.В. Сапожникова, Л. А. Яковлева, Ю. Е. Демиденко, В. І. Ткаченко, В. І. Усик, Д. Ю. Нужний, О. О. Яневич.

Природне середовище прильодовиків'я

Велике зледеніння північної півкулі було визначальним чинником на ранніх стадіях історії людства. На цю епоху (геологи називають її плейстоценом) припадає палеоліт — давньокам'яна доба. Розпочавшись близько 1 млн років тому з утворення крижаної шапки над Скандинавією, зледеніння в Європі досягло максимуму 150—100 тис. років тому, коли крижаний щит сягнув долиною Дніпра та Дону широти Кременчука. Однак максимальне похолодання відбулося 20—17 тис. років тому. Деградація Скандинавського льодовика спричинила різке потепління 10 тис. років тому, коли в Європі встановилися сучасні кліматичні умови. Ця подія вважається рубежем між льодовиковою добою (плейстоценом) і геологічною сучасністю (голоценом), а за археологічною періодизацією — між палеолітом і мезолітом.

Незвичайні природно-кліматичні умови прильодовикової Європи дещо нагадували дуже холодний, сухий і різкоконтинентальний клімат внутрішніх районів Чукотки. Льодовик скував у своєму тілі величезні маси води, внаслідок чого рівень світового океану понизився на 130 м. Сушею було Північне море між Англією і Скандинавією. Не існувало Одеської затоки та Азовського моря. Північночорноморські степи простягалися на 150—200 км південніше, оскільки північний берег Чорного моря проходив на широті гирла Дунаю, південного берега Криму та Керченської протоки.

Світовий океан у північній півкулі вкрився кригою до широти Іспанії та Японії. На відміну від водної поверхні крига дуже мало зволожує повітря і віддзеркалює сонячні промені, що зумовлювало не тільки низькі температури, а й сухість клімату. На Європейському континенті встановився різкоконтинентальний клімат з дуже холодною зимою і сухим, спекотним літом. Наприклад, у Поліссі під час максимального похолодання середня температура взимку сягала —30°, а річна норма опадів не перевищувала 200—300 мм, що відповідає нормі напівпустель.

Уздовж краю льодовика від Англії через північ Німеччини, Польщу, Поліську низовину тяглася смуга землі, зритої краєм льодовика, що пульсував. Ця пустельна смуга завширшки 200 км була позбавлена рослинності і вкрита пасмами глини з уламками принесених льодовиком гірських порід. Потоки талої води з льодовика утворювали льодовикові озера, вкривали великі території піщаними відкладами — зандрами. Так, біля підніжжя льодовика сформувалася смуга зандрових низин Європи, до якої входить Полісся.

Холодне і важке повітря з крижаного щита рухалося на південь, витісняючи теплі і легкі повітряні маси Середземномор'я. Сильні, холодні й сухі вітри з льодовика зривали пил із позбавлених рослинності зандрових прильодовикових рівнин і несли його на південь. Далі від льодовика сила вітру слабшала і пил випадав на землю, формуючи так звані лесові відклади прильодовикового пилу. В Україні їхня товщина сягала 20 м. Вони вкривають увесь лісостеп від південного кордону Полісся до чорноморського узбережжя. Лес як продукт розкладу різних гірських порід має багатий хімічний склад. Тому грунти, що формуються на його основі, вирізняються надзвичайною родючістю. Зокрема, саме у цьому криється секрет родючості українських чорноземів.

Сухість клімату зумовлювала незначну хмарність, а відтак велику кількість сонячних днів, що стимулювало процеси фотосинтезу рослин. Однак холодні вітри з льодовика, промерзання ґрунтів, сухий, континентальний клімат пригнічували деревну рослинність, тим самим усуваючи природного конкурента трав. Тому на величезних просторах середньої смуги Європи поширився холодний, безлісий тундро-степ, укритий густим трав'яним килимом. Наявність багатих пасовиськ забезпечувала сприятливі умови існування для вкритих густою шерстю холодолюбних травоїдних мамонтового фауністичного комплексу: мамонтів (рис. 12), шерстистих носорогів, бізонів, вівцебиків, північних оленів, коней, сайгаків тощо. Попри дуже холодний і сухий клімат, постійні холодні вітри і пилові бурі, величезна кількість травоїдних приваблювала первісних мисливців у прильодовикову зону.

В умовах відкритих степових чи тундрових просторів травоїдні утворювали великі стада, які протягом року здійснювали дві сезонні міграції. Восени стадні тварини, рятуючись від холодів, мігрували подалі від льодовика на південь, а навесні поверталися на північні прильодовикові пасовиська, де влітку менше вигорала під сонцем трава. Хоча амплітуда таких сезонних міграцій іноді сягала багатьох сотень кілометрів, їхні шляхи лишалися незмінними. Це давало можливість прильодовиковим мисливцям улаштовувати періодичні колективні полювання на величезні стада тварин, що сезонно мігрували їхніми постійними міграційними шляхами.

Рис. 12. Зображення мамонта на стіні печери Фон де Гом (Франція)

Спосіб життя прильодовикових мисливців

Оскільки первісна людина цілковито залежала від природного середовища, у кожній природній зоні формувався власний, неповторний спосіб життя мисливських колективів. Такий своєрідний спосіб життя, що невідворотно формується у різних первісних народів одного рівня соціально-економічного розвитку в однакових природних умовах, у радянській літературі дістав назву господарсько-культурного типу (ГКТ), а в зарубіжній — моделі господарчої адаптації.

Завдяки масовим сезонним міграціям прильодовикових травоїдних мисливський контроль за їхніми міграційними шляхами став основою господарства первісних мешканців прильодовикової Європи. Однак у різних регіонах прильодовиків'я в різний час домінували різні тварини. Відповідно до специфіки фауни відбувалася мисливська спеціалізація первісних колективів і формування найдавніших мисливських моделей господарської адаптації прильодовиків'я.

У прильодовикових лісостепах півночі України домінував мамонт, у степах Надчорномор'я — бізон. Своєрідна природна обстановка склалася в гірських районах Криму та в Карпатах. В останні тисячоліття льодовикової доби в Європі, зокрема на півночі України, серед травоїдних переважав північний олень. Відповідно до специфіки фауни на території України наприкінці льодовикової доби, приблизно 18 тис. років тому, сформувалися чотири типи прильодовикових суспільств: мисливці на мамонтів, мисливці на бізонів, мисливці на північного оленя та мисливці прильодовикових гір. Кожне з них вирізнялося своєрідним способом життя, господарством, матеріальною та духовною культурами. Спеціалізуючись на полюванні якогось травоїдного, мисливці були змушені будувати свій спосіб життя відповідно до поведінки об'єкта мисливського промислу. Річний біологічний цикл тварин (їхня незмінна видова ознака) диктував постійний річний господарський цикл мисливських суспільств, які спеціалізувалися на промислі тих чи інших тварин.

Згадані чотири типи мисливських суспільств пізнього палеоліту України були локальними проявами чотирьох основних ГКТ або моделей господарчої адаптації прильодовикових мисливців усієї північної півкулі.

Мисливці на мамонтів

Стоянки мисливців на мамонтів поширені в середній лісотундровій смузі прильодовикової Європи, що тяглася від Моравії через Південну Польщу, Волинь, Середнє Подніпров'я, Подесення на Середній Дон, і яку нерідко називають мамонтовою зоною. Велике наукове значення мають відомі стійбища мисливців на мамонта Середнього Подніпров'я: Межиріч (у низов'ях Росі), Мізин (на Десні), Добранічівка (під Яготином), Кирилівське (у Києві), Радомишль (на Житомирщині), Гінці (на Полтавщині) та ін. Помітний внесок у їх дослідження зробили відомі українські вчені 1. Г. Шовкопляс та 1. Г. Підоплічко.

Поселення мисливців на мамонтів розташовані здебільшого на відстані 50—70 км одне від одного в долинах великих річок, уздовж яких мігрували травоїдні. Ці значні за розміром стійбища складалися з 4—5 жител, у яких протягом зими мешкало кілька сімей однієї общини, яка загалом налічувала 30—50 осіб. Розташовані вони в захищених від холодних зимових вітрів долинах, на мисах річкових терас, звернених на південь, що прогрівалися сонцем. Круглі в плані житла діаметром 4—5 м мали каркас із жердин, який вкривався шкурами північних оленів чи бізонів і зовні обкладався великими кістками мамонтів: черепами, лопатками, щелепами, кістками кінцівок (рис. 13). Нерідко кістяна обкладка житла утворювала певну орнаментальну композицію. Зимові завірюхи заносили кістяний цоколь житла снігом, який виконував функцію утеплювача помешкання.

Рис. 13. Житло з кісток мамонта зі стоянки Межиріч у Пороссі

Усередині жител та навколо них досліджені рештки вогнищ, місця обробки кременю, кістки, шкур, інших господарчих робіт. Більшість жител оточували круглі ями, які використовували для різних господарчих потреб. У них зберігали м'ясо, а також