Фреска "Афінська школа" — алегорія Храму науки. Під склепінням цього храму невимушено розташувалися філософи давнини. Най видатніші з них — Платон та Арістотель — немовби повільно виходять з глибини, стають у центр групи вчених. За ними інтер'єр чудового купольного храму, прикрашеного статуями Аполлона і Мінерви. Праворуч в образі Евкліда Рафаель зобразив свого великого сучасника — архітектора Браманте; далі знамениті астрономи і математики; біля самого краю правої групи художників змалював себе. На сходах стоїть глава школи кініків Діоген, у лівій групі — Сократ і Піфагор; на передньому плані у глибокій задумі — Герак-літ Бфеський. Величний образ Платона, за припущенням деяких дослідників, навіяний непересічним образом Леонардо, а в Геракліті зображений Мікеланджело. Головне, звичайно, — це загальна атмосфера високої духовності, глибокої шани до могутності людського духу і розуму. Логіка, абсолютна сталість, ясність і простота композиції створюють враження надзвичайно цілісної та дивовижної гармонійності.

У фресці "Парнас", яка уособлює поезію, зображений Аполлон в оточенні муз і поетів — від Гомера і Сапфо до Данте. У великій композиції "Диспута" зображена розмова батьків церкви і вчених теологів про таїнство причастя. У ній земні персонажі (серед них і художники та філософи кватроченто — Фра Анжеліко, Савонарола та ін.) об'єднуються із зображенням чудесного видіння "Трійці" в оточенні святих та ангелів. Ми бачимо тут уподібнення світу небесного видінню "Страшного суду". Є тут навіть схожість вигляду й пози Христа із зображенням алегорії "Правосуддя" на склепінні станци. Очевидно, програма "Диспути" включає в себе ідею Божого суду, божественної справедливості.

У Другій кімнаті — станці д'Еліодоро — фрески на сюжети, що прославляють римських пап: "Вигнання Еліодора" — біблійний сюжет про те, як кара Господня в особі ангела — вершника в золотому обладунку — впала на сирійського вождя Еліодора, який намагався викрасти з Єрусалимського храму золото, призначене для сиріт і вдів. Цей сюжет співзвучний часові: nana хоче нагадати французам, котрі лаштуються у похід на Італію, про кару Божу, яка спіткає всіх, хто зазіхатиме на Рим. Тому ж бо Рафаель зобразив тут і папу, якого несуть у кріслі до переможеного супротивника.

Уславленню чудодійної сили пап присвячені також фрески "Меса у Больсені", "Зустріч папи Лева І з Аттилою" та інші. Папам надавалися риси сучасників художника Юлія II (і це один з найвиразніших його портретів) та Лева X.

інші фрески створені учнями Рафаеля за його ескізами.

Вати кане ькі фрески Рафаеля, і насамперед станци дел л а Сен ья тура, разом з "Таємною вечерею" Леонардо і Сікстинською стелею Мікеландже-ло — вершина монументального живопису Відродження.

Рафаель був і великим портретистом свого часу. Він поєднав індивідуальне з типовим — через певні, дуже точні риси, які передають суть особи, виступає образ людини цієї епохи. Ми маємо змогу бачити у портретах Рафаеля історичні портрети-типи: "Папа Юлій IIй, "Лев X", "Жінка в покривалі" ("Донна Велата"), друг художника — письменник Бальдасаре Кастільйоне, автор книги діалогів "Про придворного". Портрет Кас-тільйоне — це невимушеність, життєвість і тонка одухотвореність. Теплий тон обличчя і рук дещо контрастує з вишуканою гамою чорного, сірого і білого в одязі. Все у цьому гармонійному портреті свідчить про життя у злагоді з навколишнім світом, на який сам Кастільйоне позирає спокійно та доброзичливо і в якому він знає своє місце, гідне його благородного походження та особистих якостей. Не роблячи жодних зусиль, він усвідомлює себе видатною людиною, якою письменник насправді був і якою його ми уявляємо.

Школи ще до Рафаеля гордовитий ідеал "досконалої людини" не збігався так точно і повно з дійсністю, ніколи ще мистецтву Відродження не вдавалося передати цю гармонію з такою очевидністю і простотою, з таким вражаючим реалізмом, як це зробив Рафаель.

Мистецтвознавці називають живопис Рафаеля архітектурним. І це справді так. Художник, створюючи постаті у просторі, мав на увазі певну симетричну композицію, її розчленування і ритмічну побудову на зразок архітектури. Відцентрові і доцентрові сили композиції взаємно врівноважують одна одну. Важливу смислову і ритмічну роль відіграють окремі жести, які позначають кульмінаційні точки у композиції і надовго затримують нашу увагу. Недарма дослідник Вінкельман писав: "В "Афінській школі" Платон одним порухом пальця говорить усе, що потрібно".

Після смерті Браманте Рафаель став головним архітектором собору св. Петра.

Архітектори італійського Відродження культивували тип центричного купольного храму. Це насамперед проявилося у грандіозному проекті собору св. Петра. Рафаель збагатив архітектуру тим, що, будучи художником, запровадив суто декоративні, орнаментальні та живописні засоби, які часом виступали на перший план (особливо в його славнозвісних вати-канських лоджіях).

Для Венеції все XVI ст. пройшло під знаком чинквеченто. Зберігши свою незалежність, Венеція довше зберігає і вірність традиціям Ренесансу.

Два великих митці цієї епохи — Джорджоне і Тиціан — вийшли з майстерні Джаяте ліано.

Найвідоміші картини Джорджоне (Джорджо Барбареллі да Кастель-франко, 1476 або 1477—1510 рр.) — "Мадонна Кастельфранко", "Гроза", "Спляча Венера", "Сільський концерт" — міфологічні за сюжетом. Новизна його творчості була зумовлена тим, що художник володів тонкою і надзвичайно багатою палітрою. Його зелений колір у "Грозі" має багато відтінків, і всі вони об'єднані одним світлим тоном, що створює враження неспокою, тривоги, радості — як сам стан людини у передчутті грози.

Багато поезії й одухотвореності в зображенні "Сплячої Венери", хоча воно не позбавлене і плотської принадливості. її тіло змальоване легко, вільно, витончено — недарма дослідники говорять про "музикальність" ритмів Джорджоне.

Геніальний художник венеціанського Відродження Тиціан (Тиціано Вечелліо, 1476—1477 або 1480-ті — 1576 рр.) малював картини на християнські й міфологічні сюжети, був портретистом. Створив на замовлення багатих венеціанських патриціїв величезні ікони ("Вознесіння Марії"). У нього був надзвичайний колористичний хист, невичерпна композиційна винахідливість.

Тиціан любив сюжети, де можна було показати венеціанську вулицю, красу її архітектури, святкову юрбу ("Введення Марії у храм"). Данину духові античності він віддав різними варіантами "Данаї", в яких, точно дотримуючись фабули міфу, зобразив царівну, яка знемагає в очікуванні Зевса, і служницю, яка пожадливо ловить золотий дощ. Даная ідеально прекрасна відповідно до античного ідеалу (у ній багато плотського, земного). А от "Венера" вже оточена деталями, які передають реальне життя, а не Олімп (побутова сцена в інтер'єрі, собачка в ногах, вродливе обличчя з широко розплющеними очима).

У численних портретах Тиціана завжди підкреслено благородність обличчя, величність постави, стриманість — це передається благородним за гамою колоритом і скупими деталями (портрет юнака з рукавичкою; П'етро Аретіко; дочки Лавінії). У них вловлюється складність характеру і напруження внутрішнього стану. Особливо драматичні та суперечливі образи Тиціан створює у пору зрілості (часом досягаючи шекспірівської сили): портрет папи Павла III з племінниками Оттавіо та Александро Фар-незе. Такий складний груповий портрет набув розвитку лише в епоху бароко у XVII ст.

Паростки нового мистецтва на півночі Європи, зокрема в Нідерландах, спостерігаються у книжковій мініатюрі, котра, здавалося б, найбільше пов'язана із середньовічними традиціями.

У живописі воно починається з братів Яна та Губерта ван Биків, які створили Гентський вівтар (собор св. Бавона в Генті). Він становить собою двоярусний складень, на дванадцяти дошках якого (у розкритому вигляді) подано десять сцен. Вгорі зображений Христос на троні, попереду стоять Марія та Іоанн, музичать Адам і Єва; внизу на п'яти дошках сцена "Поклоніння агнцю". Особливість цього живопису (який ще не знав анатомії і перспективи) — надзвичайна старанність і детальність у передачі навколишнього світу: кожна травинка, кожний шматок тканини є для художників високим предметом мистецтва (як і для дослідників природи — предметом, гідним дослідження). Ван Бики вдосконалили техніку малювання олією, що дало змогу повніше передавати яскраву звучність барв.

Так само старанно малював численних мадонн, візерунок їхнього вбрання, складний рисунок підлоги та вітражів Ян ван Бйк. Художник багато часу приділяв портрету, достовірно передавав індивідуальність, не забуваючи при цьому про характеристику людини як частини всесвіту ("Людина з гвоздикою", "Людина в тюрбані"). Його герої принципово споглядальні, а не діяльні, бо ван Ейк вважав споглядальність якістю, що допомагає людині осягнути красу нескінченної багатоманітності світу і знайти своє місце у ньому.

Предметний світ він передав із захватом, обов'язково вводячи в портрети реальні деталі оточення: дзеркало у дерев'яній рамі, бронзову люстру, бахмату шерсть песика, одяг.

Мистецтво братів ван Биків мало величезний вплив на розвиток нідерландського Відродження. їх пантеїстична багатобарвність, щоправда, поступово зникла, зате людська душа розкривалася все глибше у всіх її таємницях. Останнє властиве також Рогіру ван дер Вей дену (Рож'є де ла Патюр, близько 1400—1464 рр.). Його мистецтво високо оцінив Микола Кузансь-кий, коли ван дер Вейден відвідав Рим, а також Дюрер. Типовий його твір — "Зняття з хреста" (на