Внесок П. Бомарше в розвиток французької драматургії

План

1. Внесок П. Бомарше в розвиток французької драматургії.

2. Маркіз де Сад. — французький письменник, філософ, політичний діяч.

Внесок П. Бомарше в розвиток французької драматургії

Життя і творчість Бомарше можна вважати громадським подвигом: його діяльність була про тесі ом проти соціальних підвалин так званого "старого ладу".

Бомарше був одним із найбільш яскравих представників своєї епохи, можливо, навіть, більш яскравим, ніж вона сама. Його доля ланцюг карколомних злетів і стрімких падінь є майже дзеркальним відображенням політичної біографії Франції другої половини XVIII століття і разом з тим дивовижно нагадує долю головного з вигаданих ним героїв — пройдисвіта і балакуна, незмінного улюбленця театральної публіки Фігаро. "Услужливый, живой. Подобный своему герою. Весёлый Бомарше блеснул перед тобой" таким побачив великого драматурга О. Пушкін ("К вельможе"), не випадково виділивши в ньому саме ті риси, які переважають серед інших, що складають природу його обдарованості, а саме: дивовижну жвавість його характеру, воістину фантастичну винахідливість, яка за будь-яких обставин дозволяла йому не втрачати присутності духу, знаходити вихід з усіх тих перешкод, якими щедро обставила життєвий шлях Бомарше його примхлива доля. "Шипучий, як шампанське", - метафора, через яку характеризує Бомарше Герцен, надзвичайно вдало і лаконічно домальовує в уяві образ людини, ім'я якої увійшло в напам'ять нащадків, склало епоху в житті театру, світову славу і предмет національної гордості Франції.

П'єр Опостен Карой де Бомарше народився в Парижі на вулиці Сен-Дені 24 січня 1732 року. Частка "де", що свідчила про дворянську належність прізвища, — на слідок пізніших здобутків письменника, оскільки доля розпорядилася так, що хлопчик з'явився на світ в родині годинникових справ майстра Андре Карона, годинникаря з діда-прадіда. Питання походження, винятково важливе для суспільства, в якому всі сили кинуті на пошуки засобів у боротьбі за існування, залишалося болючим місцем Бомарше впродовж майже усього його життя. "Я перебував серед натовпу людей темного походження...",— відверто поскаржиться глядачу герой Бомарше Фігаро, згадуючи своє дитинство. Немовби компенсуючи незручності власної долі, Бомарше "підправляє" біографію свого героя, знаходячи "щасливе пояснення" обставинам його низького походження.

У реальному житті все було інакше. Не було ніякої таємниці походження, ніяких іменитих батьків. Вигляд старого Карона нічим не нагадував розбійника, що гендлює викраденими немовлятами. Навпаки, цей достатньо шанований майстер, що, крім усього іншого, відрізнявся ще й чуттєвою натурою та схильністю до читання літератури, турботливо піклувався як про утримання родини, так і про пристойне виховання своїх нащадків. Відвідування церкви було обов'язковим. Запізнення відразу ж каралося штрафом, що брався із суми, яку старий Карон щомісячно видавав дітям на ласощі. Деякий час маленький Бомарше навіть ходив до школи, на яку його батько, втім, не покладав якихось особливих надій, оскільки доля його сина була вже визначена: він повинен був зайняти місце помічника у його майстерні.

Бомарше цілком оволодів премудростями батьківської справи, проте навряд чи отримував від неї задоволення.

У досить сумнівній компанії, що нею оточив себе Бомарше, було чимало представниць іншої статі, яким він складав невибагливі за змістом і формою вірші. Усе це тривало досить довго, але зрештою терпіння старого Карона луснуло і після чергової сварки він виставив сина за поріг.

Доля посміхнулася йому через три роки по тому, коли нікому невідомий юнак, який досяг вершин професійної майстерності, прославився як винахідник. Проте спочатку ця справа отримала досить несподіваний зворот. У вересні 1753 року знаменитий годинникар Лепот опублікував у газеті "Меркюр" повідомлення про зроблене ним важливе удосконалення годинникового механізму. Двома місяцями раніше своєю радістю з приводу аналогічного відкриття, звичайно, за умови збереження його у повній таємниці, з Лепотом поділився не хто інший, як годинни-карпочатківець П'єр Опостен Карон-молодший. Справа дійшла до суду, і цього разу справедливість перемогла. Рішенням Академії наук авторство винаходу визначалося за Кароном. Галас, який здійнявся навколо цієї скандальної історії, кмітливий Карон молодший миттєво використав для досягнення своїх далекоглядних планів. З'явившись одного дня у Версалі, він цілком серйозно читає лекцію королю і його оточенню про переваги винайденого ним годинникового механізму. Крім того, прекрасно усвідомлюючи, що теорія має бути підкріплена практикою, мсьє винахідник запопадливо підносить фаворитці короля, мадам де Помпадур, невеличкий даруночок у вигляді годинничка, вмонтованого у перстень. Природно, що подібні дрібнички відразу ж виявили бажання мати у себе Людовік XV і половина його двору. Карон старався, і вишуканості його фантазії у цей час не було меж: вельможній доньці короля, принцесі Вікторії, наприклад, був явлений годинник з подвійним склом, через яке стрілки було видно з усіх боків. Як комічно не виглядали зі сторони відверті спроби Карона втертися в коло уваги славної королівської родини, він таки отримав, що хотів: місце придворного годинникаря і славу неперевершеного майстра у своїй справі.

"Тільки-но Бомарше з'явився у Версалі, — пише його біограф Годен, — жінки були вражені його високим зростом, статурою, правильними рисами його свіжого і виразного обличчя, його впевненим поглядом... нарешті тим запалом, з яким він поглядав на жінок". Було б дивним, якби Бомарше цим не скористався. Уроджена Обертон, Марія Мадлена Франке була жінкою років тридцяти п'яти, яку можна було б назвати красунею, якби в даному разі це мало якесь значення. Посаду її чоловіка— щось на зразок контролера при королівській кухні— Карон, можливо, й не вважав найкращою з тих знахідок, які могли чекати на нього у Версалі, але все ж це було щось більше, аніж його власна посада. Старий Франке погодився передати йому своє місце в обмін на ренту, яку йому, в свою чергу, погодився виплачувати пройдисвіт Карон. Ще через півроку Франке помер, і того ж 1756 року Карон взяв шлюб з його безутішною вдовою, Марією Обертон.

Від цього шлюбу, який поза всяким сумнівом, був шлюбом із розрахунку, народилося прізвище Бомарше, оскільки саме таку назву мав один із маєтків пані Франке. Усе ж Бомарше не зміг скористатися повною мірою з тих можливостей, які потенційно відкривав перед ним цей шлюб. Через рік його прекрасна половина раптово помирає, і увесь спадок переходить до рук її рідні.

Минуло зовсім набагато часу, і у Версалі знову заговорили про Бомарше, цього разу — як про неперевершеного арфіста. "Старий Карон помилявся, коли писав синові, що його погубить захоплення музикою, — справедливо зауважує з цього приводу біограф Бомарше М. Барро. — Бомарше так зачарував принцес своєю грою на арфі, шо вони відразу ж виявили бажання вчитися грі на цьому інструменті, а Бомарше мати за свого учителя". При королівському палаці з ініціативи Бомарше влаштовувались регулярні концерти, звісно, в присутності короля і його найближчого оточення. Крива слави Бомарше знову впевнено поповзла вгору, і він чекав тепер тільки на влучну нагоду, щоб знову посісти завойовані позиції при дворі.

Багатющий фінансист Парі Дюверне мав неабиякий клопіт із офіцерською школою, в яку він вклав величезні гроші і яка ніяк не могла отримати офіційного визнання. Справа була за малим: школу повинна була ощасливити своїми особистими відвідинами його королівська величність. Єдина заковика полягала у тому, щоб знайти фаворита, який би взявся це влаштувати. І він його знайшов. Вдячність Дюверне не мала меж, тому не дивно, що невдовзі фінансовий стан Бомарше значно поліпшився. Перший банкір Франції, він, за словами Бомарше, допомагав йому не тільки кредитами, а й своїм досвідом ведення справ, який, треба гадати, коштував аж ніяк не менше. Гроші — ось що могло стати запорукою успішного просування кар'єрними сходинками.

Державні посади різних рангів у Франції XVIII ст. були предметом купівлі-продажу. Бомарше купив собі посаду секретаря його величності. Не кажучи вже про інші принади, ця посада автоматично підносила Бомарше до так пристрасно жаданого ним дворянського титулу. До імені Бомарше тепер додавалася частка "де". Але це був тільки початок, оскільки кар'єрні міркування Бомарше простягалися набагато далі.

Посада головного наглядача вод і лісів Франції, яку смерть її власника зробила вакантною, була, виходячи із згаданих міркувань, ласим шматочком, але Бомарше був не єдиний, хто претендував на неї. Цю справу він програв, але невдовзі все ж таки зумів вдертися до вищих ешелонів французької аристократії. Посада, яку він купив, називалася — генерал-лейтенант королівського полювання у Лаврській місцевості. Її він обіймав протягом 1763 – 1774 років. Бомарше відвідав Іспанію, де влаштував сімейні справи своєї сестри. І хоча візит був цілком приватний, Бомарше можна було побачиш серед членів іспанського уряду, яких він спокушай грандіозними фінансовими проетами.

Та обставини, що після серії блискучих фінансових операцій Бомарше намагався найти себе на літературній арені, не повинна дивувати. У сім'ї