Сам Бомарше у передмові писав: "Отже, у "Севільському цирульнику" я тільки хитнув підвалини держави, тоді як у своїй новій п'єсі, ще більш їдкій і безкомпромісній, я її опротестовую. — і далі. — Без гострих положень у п'єсі, положень, безупинно спричинюваних соціальною нерівністю, неможливо досягнути на сцені ані високої патетики, ані глибинної моралі, ані істинного і благодійного комізму".

"Шалений день, або Одруження Фігаро" — шедевр сценічного мистецтва та суспільно-політичний акт, справжня сповідь Бомарше. Недарма Людовік XVI, прочитавши у 1782 році рукопис комедії, заборонив ставити її на сцені: "Якщо бути послідовним, то щоб дозволити постановку цієї п'єси, потрібно зруйнувати Бастилію. Ця людина знущається з усього, що слід поважати в державі". Бомарше чудово розумів, що причини заборони його п'єси були суто політичними. Однак сам драматург, який неофіційно займав пост міністра і вирішував важливі державні справи, був потрібний уряду, через те, попри заяву короля, перемогу все ж здобув він.

Незважаючи на численні цензурні перепони, п'єса пробила собі шлях на сцену. Перша вистава комедії відбулась у придворному театрі в 1783 році, а 27 квітня 1784 року п'єса вперше була представлена широкому загалу. Нову п'єсу Бомарше супроводжував грандіозний тріумф. Вона стала піком слави ці популярності Бомарше. Крім того, комедія була передвісницею революції 1789 року. Недарма Дантон заявив, що "Фігаро" поклав край аристократії, а Наполеон назвав п'єсу "революцією в дії".

Усе, що Бомарше напише і зробить далі, буде, як це не прикро визнавати, вже відліком на спад.

Драматург жваво цікавився проблемою реформи опери і намагався знайти прийоми, за допомогою яких можна було б передати філософський зміст п'єси мовою музики. На доказ правильності своєї теорії він написав лібрето до філософської опери "Тарар" (1787, вперше поставлена 8 червня 1787 року), музику до якої створив сам А. Сальєрі.

Роки революції (1789—1794) стали важким випробуванням для драматурга, який стрімко втрачав популярність. Намагаючись реабілітуватися в очах вчорашніх шанувальників, він створив п'єсу "Злочинна мати, або Другий Тартюф", яка стала третьою, заключною частиною драматичної трилогії про Фігаро. 6 червня 1792 року п'єса була поставлена у театрі. Реакція глядачів на неї була більше, ніж прохолодною.

Самому драматургу весь час загрожував арешт і смертний вирок. Щоб якось пом'якшити своє становище, Бомарше пропонував повсталій Франції свої послуги і брався закупити і перевезти на батьківщину з Голландії велику партію рушниць. Проте його афера зазнала краху. У Парижі Конвент оголосив його державним злочинцем, йому загрожував ешафот. Бомарше втік до Англії. Його дружину і доньку було заарештовано, все майно конфісковано. До Парижа Бомарше повернувся лише після поразки революції майже жебраком.

Вночі 1 8 травня 1799 року, через три роки після свого повернення на батьківщину, серце Бомарше зупинилося. Вороги драматурга розпустять плітки про те, що Бомарше отруївся. Звісно, це була неправда.

На сюжети п'єс Бомарше написали опери В. А. Моцарт ("Одруження Маркіз де Сад — французький письменник, філософ, політичний діяч

Пам'ять про маркіза де Сала була похована під вагою численних домислів і легенд; його щоденникові записи загублені, рукописи спалені Саме його прізвище поєднувалося зі словами "садизм", "садистський".

У відповідь на замовчування його імені шанувальники оголосили де Сада пророком — попередником Ф. Ніцше та 3. Фройда.

Ім'я письменника стало загальною назвою завдяки так званому "садизму", руйнівної теорії, що дозволяє у всьому керуватися інстинктами, отримувати насолоду від вигляду страждань інших, здійснювати злочини заради власного задоволення. Ось чому твори де Сада були виведені за межі літературного процесу, а ім'я його піддано забуттю. У 1834 році Жюль Жане у "Revue de Paris" вперше після смерті письменника опублікував про нього такі рядки: "Это имя известно всем, но никто не осмеливается произнести его, рука дрожит, выводя его на бумаге, а звук его отдается в ушах мрачным колоколом".

Однак, характеристики, що даються де Саду та більшості його романів, цілком умотивовані. Не варто зводити його творчість лише до описів сексуальних збочень, а з випадків недоречної поведінки письменника робити висновок про увесь його моральний вигляд. Де Сад син свого часу, спостерігач та учасник Великої Французької революції, свідок суперечливих післяреволюційних подій. Він провів у в'язниці майже половину свого життя. Його творчість — відображення кризи, що трапилася із людством на одному із поворотних етапів історії, і якщо форми цього відображення створені похмурою фантазією письменника, то ідейно-тематичні витоки невідривні від літературних, філософських і політичних поглядів епохи.

Процес реабілітації письменника, що розпочався у 80-роках XIX століття, триває і до нашого часу і ще далекий від завершення. Героїв де Сада, що здійснювали насилля і знаходили задоволення у сексуальних збоченнях, дуже часто ототожнювали з автором, однак його біографія, сповнена любовних пригод, була досить типовою для XVIII століття.

Витончений еротизм був тоді своєрідною модою у певних колах дворянства. Засуджуючи еротичні пристрасті аристократів, філософи-просвітники піддавалися загальному захопленню. Прикладом тому був достатньо фривольний роман Дені Дідро "Нескромні скарби", що мав мало спільного із піднесеними ідеалами Просвітництва. Світогляд аристократії, яка перетворила життя на суцільну гонитву за насолодами, опосередковано відображав кризу устрою, що занепав та був похований під уламками Бастилії 14 липня 1789 року.

Революційна трагедія не могла пройти осторонь тих, хто пережив її. Де Сад був одним із небагатьох письменників, які брали безпосередню участь у діяльності революційних інститутів. Він спостерігав за "революційними механізмами" зсередини. Ряд сучасних французьких дослідників творчості де Сада вважали, що у його романах у похмурій гротескній формі знайшов своє фантасмагоричне відображення період терору.

Де Сад народився 2 червня 1740 року в готелі Конде у Парижі. Його родина зі сторони батька належала до старовинного провансальського дворянського роду. По лінії матері він мав спорідненість із молодшою гілкою королівського дому Бурбонів. У романі "Лліиа та Валькур", герой якого наділений деякими автобіографічними рисами, де Сад наводить своєрідний автопортрет: "Связанный материнскими узами со всем, что есть великого в королевстве, получив от отца всё то изысканное, что может дать провинция Лангедок, увидев свет в Париже среди роскоши и изобилия, я, едва обретя способность размышлять, пришел к выводу, что природа и фортуна объединились лишь для того, чтобы осыпать меня своими дарами".

До чотирьох років майбутній письменник виховувався у Парижі разом із малолітнім принцем Луї-Жозефом де Бурбоном, потім був відправлений до замку ('оман і відданий на виховання своєму дядькові, абатові д'Ебрей. Абат належав до освічених кіл суспільства, вів листування із самим Вольтером, склав "Життєпис Фрапческо Петрарки". Протягом 1750 1754 років де Сад навчався у колежі єзуїтів Людовіка Великого, після закінчення якого був відданий до офіцерської школи. У віці 17 років молодий кавалерійський офіцер брав участь у останніх бойових діях Семилітньої війни. У 1763 році у чині капітана він вийшов у відставку і одружився із донькою керуючого податковим судом Парижа Рене-Пелажі де Монтрей. Шлюб цей був укладений на основі взаємовигідних розрахунків батьків обох родин. Де Сад не кохав дружину, йому подобалась її молодша сестра Луїза. Однак, роман їхній був відкладений на декілька років: коли, рятуючись від судового переслідування, де Сад у 1772 році поїхав до Італії, Луїза, ставши коханкою маркіза, поїхала за ним слідом.

Вперше де Сад опинився у в'язниці за звинуваченням у богохульстві. Народження у 1764 році первістка не повернуло маркіза в родину, він продовжував вести вільне і бурхливе життя. З ім'ям де Сада пов'язували різноманітні скандали, що принижували суспільну мораль. Так, наприклад, відомо, що у 1768 році, на Великдень, Сад хитрістю заманив до свого будинку у Аркейс дівчину на ім'я Роз Келлер та жорстоко побив її. Дівчині вдалося втекти, вона подала на маркіза позов до суду. За вказівкою короля де Сада ув'язнили у замку Сомюр, а потім перевели до башти П'єр-Енсіз у Ліоні.

Через півроку де Сад вийшов на волю, але шлях до Парижа для нього був закритий. Йому було наказано жити у власному замку Л а Кост на півдні Франції. Маркіз зробив спробу повернутися до армії, однак служба його не задовольняла, і він продав офіцерський патент. У 1772 році проти маркіза було порушено так звану "Марсельську справу". Він та його слуга були звинувачені в тому, що в одному із публічних будинків Марселя змусили дівчат здійснити богохульні розпусні дії, а потім напоїли їх наркотичними речовинами, що