Доказів у обвинувачення було ще менше, ніж у попередній справі, не було і жертв отруєння, однак парламент міста Екс заочно приговорив маркіза та слугу до смертної кари.

Рятуючись від судового переслідування, де Сад разом із сестрою своєї дружини втік до Італії, чим викликав роздратування дружини. Вона звинуватила чоловіка у зраді і домоглася у короля Сардинії дозволу на його арешт. Маркіза було заарештовано і відправлено до замку Мілан. За його власними словами, саме тут почалося життя "професійною" в'язня. Через рік він втік із фортеці і сховався у замку Ла Кост, де протягом п'яти років продовжував жити, як йому подобалось, викликаючи обурення сусідів.

Де Сад здійснив подорож Італією, відвідав Рим, Флоренцію. Неаполь. Незважаючи на заборону, він часто приїжджав до Парижа. Однак звинувачення у вбивстві продовжувало супроводжувати його. Коли ж нарешті його було знято, де Сад знову погранив до в'язниці, на цей раз на підставі королівського наказу про ув'язнення без суду та слідства, отриманого від його дружини. Такі накази неодноразово видавалися рідними аристократів, щоб уникнути процесу, що зганьбить ім'я родини. 14 січня 1779 року, коли маркіз черговий раз приїхав до Парижа, він був заарештований та відправлений до Венсенського замку. У 17X4 році його перевели до Бастилії, у камеру на другому поверсі башти Свободи, де умови були набагато гіршими, ніж у Венсенському замку. 2 липня, коли де Садові несподівано було відмовлено навіть у прогулянці, він став кричати з вікна, що у цій в'язниці вбивають в'язнів, і, можливо, цим вніс свою частину у майбутнє руйнування фортеці. З липня скандального в'язня за вимогою коменданта переводять до Шарантона, який на той час одночасно був і в'язницею і притулком для божевільних.

У Басгплії маркіз багато читав, там були написані його перші книги: атеїстичний "Діалог між священиком та помираючим" (1782), програмовий твір "120 днів Содому" (1785), де були викладені головні постулати садизму, роман у листах "Аліна та Валькур" (17X6 1788). У 1787 році де Сад написав поему "Істина". Тут же, у Бастилії, усього за два тижні, було написано ще один твір — "Жюсгіна, або Нещастя доброчинності" (1787). За задумом автора він повинен був вийти у складі майбутньої збірки "Новели та фабліо XVIII століття".

Однак доля роману склалася інакше. Опублікований у 1791 році у другій, значно доповненій редакції, роман, що збільшився майже у 5 разів, вийшов у 1797 році уже під назвою "Нова Жіостіна, або Нещастя доброчинності".

У квітні 1790 року Національне зібрання видало декрет про відміну королівських наказів, і де Сада звільнили. На цей час маркіза юридично оформила розрив із чоловіком, і де Сад практично залишився без засобів для існування. Ім'я його через випадковість було занесено до списку емігрантів, що позбавило де Сада можливості скористатися частиною родинного маєтку, що ще залишилась. Він влаштувався суфлером до версальеького театру, де отримував два су на день, яких ледь вистачало на шматок хліба. У цей час він познайомився із Констанс Кене — його вірною супутницею до кінця житгя. Письменник поступово повертався до літературної праці, намагаючись заглушити гіркоту втрати: під час переведення із Бастилії до Шарантона був трачений рукопис "120 днів Содому". Відновити втрачений роман де Сад намагався у "Жіольєгті, або Благочинностях пороку". За щасливою випадковістю згорток із чернеткою роману все ж зберігся. У 1900 році він був знайдений німецьким психіатром, лікарем Євгеном Дереном, який і опублікував його у 1904 році, доповнивши власним коментарем медичного характеру. Однак, справді наукове видання, підготовлене відомим французьким дослідником творчості де Сада Морісом Ейном, побачило світ тільки на початку тридцятих років XX століття.

"Я обожаю короля, но ненавижу злоупотребления старого порядка", - писав маркіз де Сад. Громадянин Сад узяв активну участь у революційних подіях. Не будучи серед перших лав творців революції, він усе ж більше року обіймав значні суспільні посади. У 1792 році служив в рядах національної гвардії, особисто інспектував паризькі лікарні.

Глузування над доброчинністю, відкидання релігії, існування Бога або якоїсь іншої надприродної організуючої сили були характерними для світогляду де

У грудні 1793 року де Сада заарештували "у звинуваченні через поміркованість)) і помістили до в'язниці Мадлонет. Потім перевели із однієї паризько, в'язниці до іншої, і влітку 1794 року він став в'язнем монастиря Пікпюс, перетвореного революцією на місце утримання державних ворогів. Неподалік від монастиря, біля застави дю Трон, була розташована гільйотина, і тіла страчених звозили та ховали у монастирському саду. Через рік після звільнення де Сад так описував свої враження від в'язниць революції: "Мой арест именем народа, неумолимо нависшая надо мной тень гильотины причинили мне больше зла, чем все бастилии, вместе взятые".

Присудженого до страти, його повинні були гільйотинувати разом із двома десятками інших в'язнів 26 липня. Щасливий випадок врятував де Сада: через нез'ясованість, яка царювала у переповнених в'язницях, його просто загубили. Після 26 липня дія урядового наказу була припинена, і у жовтні 1794 року, за сприянням депутата Ровера, де Сада було звільнено.

Протягом 1795—1800 років на території Франції та Голландії вийшли основні книги маркіза: роман "Аліна та Валькур, або Філософський роман" (1795), діалог "Філософія у будуарі" (1795), "Нова Жюстіна, або Нещастя доброчинності", збірка новел "Злочини кохання, або Маячня пристрастей" (1800).

У 1801 році де Сад як автор "аморальних творів" був ув'язнений у Сан-Пелажі. У 1803 році він був визнаний душевнохворим і переведений до психіатричної клініки у передмісті Парижа Шарантоні. Там де Сад провів останні роки життя і помер 2 грудня 1814 року у віці 75 років. У заповіті він просив не піддавати своє тіло дослідам і поховати його на території маєтку у Мальмезоні на околиці лісу. Було виконано лише перше побажання письменника — місцем же його поховання стало кладовище у Шарантоні. За проханням рідних могила залишилася безіменною.

За роки, проведені у Шарантоні, де Садом був створений ряд історичних творів, опублікованих в основному уже після смерті: "Маркіза де Ганж" (у традиціях готичного роману), сентиментальна історія під назвою "Аделаїда Брауншвейгська", історичний роман "Ізабелла Баварська, королева Франції". Там же, за сприянням директора клініки Кульм'є, маркіз мав можливість реалізувати свою юнацьку мрію. На вистави, поставлені де Садом, ролі в яких виконували пацієнти клініки, приїздив увесь паризький світ. Ця частина літературного спадку де Сада ще чекає на своїх дослідників.

Творчість маркіза де Сада знаходилася у складному співвідношенні з усім комплексом ідей, настроїв та художніх течій XVIII століття. Епоха Просвітництва дала світові не лише безмежну віру у мудрість розуму, але й безмежний скептицизм, не лише концепцію природної людини, не зіпсованої суспільством, але й філософію, у рамки якої вільно вкладалося право сильного керувати слабшим за себе. У де Сада опис збочень та злочинів став своєрідним художнім прийомом пізнання дійсності.

За довге життя письменник створив 12 романів, 20 п'єс, 60 новел. Більшість сцен, описаних де Садом, відображали реальні риси французького аристократичного суспільства напередодні революції. Улюбленим жанром Сада була пародія, адже він не намагався створити новий світ, йому достатньо було висміяти той, який йому нав'язали.

Висновок.

У творчості маркіза де Сада відображена специфічна концепція "природної людини" - однієї із центральних у естетиці просвітників. "Природна людина" маркіза де Сада бачила сенс свого існування у пошуку необмежених насолод й утверджує нову абсолютну свободу, вільну від будь-яких етичних та моральних принципів.

французький письменник порушив цілий ряд проблем, котрі опинилися поза увагою його сучасників, зокрема, проблему психологічних механізмів, що викликають бажання в індивіді владарювати над іншими людьми і над світом взагалі, в тому числі й через різні форми тоталітаризму й деспотії.

Література дала де Садові можливість вивільнити й утвердити свої мрії. Його літературна діяльність стала актом демонізму, відобразивши злочинні, агресивні фантазії та зробивши їх публічним надбанням. Він писав: "Всезагальні моральні принципи не більше, ніж пустопорожні фантазії", а з іншого боку, він зберігав віру в універсальність логіки.

Література

1. Аникст А. А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга. История учений о драме. — М., 1967.

2. Жирмунский В. М. Из истории западноевропейских литератур. — Л., 1981.

3. История зарубежной литературы XVIII века / Под ред. Л. В. Сидорченко. — М., 1999.

4. Соколянский М. Г. Западноевропейский роман эпохи Просвещения. Проблемы типологии. — К., Одесса, 1983.

5. Тураев С. В. От Просвещения к романтизму. — М., 1983.

6. Аникин Г, В., Михальская Н. П. История английской литературы. — М., 1985.

7. Елистрапюва А. Английский роман эпохи Просвещения. — М., 1966.

8. Англия в памфлете. Английская публицистическая проза начала XVIII века / Сост. И. О. Шайтанова. — М., 1988.

9. Аникст А. А. Даниель Дефо . —