Вступ до археології : археологічна культура.

План

1. Археологічна культура. 

2. Процедура археологічного дослідження. 

3. Добування джерел. 

4. Археологія України.

Типологічний метод зробив іще одну послугу археології. Він давав можливість упорядкувати старожитності у просторі. Адже виділенням етапів не вичерпувалося розмаїття проявів матеріального світу. Поширення типів і комплексів речей обмежувалося певним простором, якому була притаманна також їхня повторюваність. У межах таких просторів поселення і могильники демонстрували певну схожість чи навіть тотожність, що проявлялося по-різному: в улаштуванні осель і могил, схожості супутнього їм речового комплексу (посуд, прикраси та ін.). Це давало можливість шляхом картографування виділити локальні групи пам'яток. Спочатку їх позначали термінами "культура", "культурна група", "культурна провінція", "культурне коло", "цивілізація", а на зламі XIX—XX ст. за ними поступово закріпилася назва "археологічна культура". Археологічна культура — це сукупність схожих пам'яток, обмежених певним простором і часом. Лінійна еволюція — етапи культури — почала доповнюватися просторовою мозаїкою — археологічними культурами (АК). Тим самим було закладено основи нового світосприйняття, оскільки локальне розмаїття культури фактично суперечило парадигмі еволюційного одноманітного розвитку.

Археологічна культура — провідна категорія археологічної науки. Адже вона не лише дає змогу впорядкувати археологічні матеріали у просторі, а й наводить мости між культурою і її творцями, а отже є матеріальним вираженням (бодай і не повним) її творця — народу, племені, етносу. Таке трактування було цілком логічним (хоча й неоднозначним) і висунуло на перший план етнічні проблеми, які живилися формуванням та розвитком етнографії. Еволюційна парадигма доповнюється етнологічною.

Назви археологічних культур умовні й мають різне походження: наприклад, за назвою населеного пункту, де було виявлено матеріали певного зразка (трипільська, зарубинецька, черняхівська культури названі за селами на Київщині), за яскравою прикметою, наприклад посуду (культури лійчастого посуду, кулястих амфор, шнурової кераміки), за типом поховальних споруд (ямна, катакомбна, зрубна культури). Отож, і назви трипільці, ямники, шнуровики — також умовні. Це археологічний сленг для стислого позначення якогось явища.

Таким чином, археологія виникла у Західній Європі. Упродовж XIX ст. там було сформульовано основні поняття і методи, а також представлено археологічну версію найдавнішої історії, або перед- чи доісторії, як її нерідко ще називають. Базовими її поняттями стали система трьох віків і археологічна культура. Археологічна періодизація ґрунтується на матеріальному критерії, у першу чергу, — на основному матеріалі, що використовувався для виготовлення знарядь, оскільки людина здавна користувалася й іншими матеріалами — природними (дерево, кістка) чи штучними (кераміка, метали). Вона відображає поступовість залучення цих основних матеріалів. Поділ "віків" на періоди здійснено на фунті техніко-типологічних прикмет. Отож, археологічна періодизація є емпіричною, тобто такою, що має відображення (відповідники) у реальному світі, в реальних речах. Цим вона принципово відрізняється від історичної, яка ґрунтується на теоретичних засадах — соціально-економічних чи культурологічних поняттях.

Процедура археологічного дослідження.

Може скластися враження, що археологія XIX ст. була зайнята лише пошуками закономірностей розподілу артефактів у часі і просторі. Це не так. Навряд чи цим хтось би захопився, не маючи інтересу до історії. А він народжується з елементарного бажання дізнатися, як далеко простягається історія роду людського і як колись жили люди. І розкопки пам'яток давали уявлення про це. На палеолітичних стоянках знахідки обмежувалися головним чином знаряддями праці й кістками тварин льодовикового періоду. Отож, виходило, що найдавніші люди жили за рахунок мисливства — завдяки споживанню готових продуктів природи. Від палеолітичних пам'яток суттєво відрізнялися неолітичні — не лише кам'яною індустрією: там була уже інша фауна, зокрема й кістки свійської худоби, залишки культурних рослин, глиняний посуд. Тому неоліт природно сприймали як принципово інший період — як час скотарства, землеробства, загалом іншого способу життя. Таким чином, археологічна, здавалося б, формальна періодизація, наповнювалася паралельно й історичним змістом. Цінність археологічних джерел якраз і полягає в тому, що вони є синхронними історичному процесові. Ллє все своєю чергою.

Добування джерел.

Отримання первинної інформації в археології здійснюється у процесі розкопок. їх провадять за правилами, що мають назву методики польових досліджень. Головна її сутність зводиться до спостережень за станом фунту і залишків та детальної фіксації усіх об'єктів у просторі (на плані) стосовно умовного репера та один одного, а також за глибиною залягання. Усе це ретельно фіксується у щоденнику, на креслениках, фото- і кіноплівці, у книзі опису знахідок. Розкопки — надзвичайно відповідальний момент, адже у їх процесі пам'ятка знищується. Непомічене, пропущене, незафіксоване — усе це втрати науки.

Товща землі, в якій трапляються сліди людської діяльності, називається культурним шаром. Потужність культурного шару прямо пропорційна тривалості проживання на одному місці. Звідси й зворотне завдання — вловити тривалість як певні зміни. Цьому й слугує, передусім, стратиграфічний метод, метою якого є фіксація культурного шару по вертикалі (у перетині). Головне значення стратиграфічних спостережень полягає в тому, що вони дають можливість установити відносну послідовність нашарувань, а отже — і певних подій, тобто відносну хронологію — раніше/пізніше. У непорушених нашаруваннях те, що залягає нижче, є давнішим за те, що залягає вище. Тому стратиграфічні спостереження є основою хронологічних побудов. Не менше значення стратиграфічні спостереження мають для відтворення мікрохронології подій і з'ясування деталей об'єктів: скажімо, зведення і перебудова садиби, її розширення, введення якихось нових прийомів будівництва.

Культурно-хронологічна атрибуція. Щоб видобуті матеріали стали надбанням науки, слід визначити їхнє місце у часі та просторі. Це здійснюється шляхом порівняння нових матеріалів із наявними. В такий спосіб пам'ятка долучається до якоїсь археологічної культури чи хронологічної групи. В разі її оригінальності вона чекає свого часу — поки з'являться інші, схожі на неї, пам'ятки, що закладуть підґрунтя для виділення нової археологічної культури (локального варіанту і т. ін.).

Історичні реконструкції в археології. Уже в процесі розкопок пам'яток і обробки отриманого матеріалу здійснюються певні реконструкції об'єктів та речей: графічні (оселі, храми, кургани, речі) або через відновлення об'єктів і речей за уламками (склеювання горщика). Проте у цьому разі йдеться лише про реконструкцію джерел, а не історії.

Реконструкція історії розпочинається з відтворення способу життя. Культурні накопичення і знахідки немовби самі посилають нам сигнал про епоху, в яку жили їхні творці, — чим вони промишляли і яким був їхній побут. Для цього інколи вистачає повсякденних знань: житло вказує на осілість, рибальський гачок — на рибальство, кістки свійської худоби — на скотарство. Навіть одна річ може збудити цілу низку асоціацій: скажімо, залізний серп є свідченням доволі пізнього періоду історії, коли добре знали, що таке хліборобство, а отже, й осілий спосіб життя. Реконструкції, що ґрунтуються на знанні функції речей і повсякденному досвіді, Володимир Федорович Генінг (1924—1993) — визначний теоретик археології — назвав прямими. Попри їхню простоту такі реконструкції є вкрай важливими для археології, оскільки формують перший образ колективу — творця пам'ятки, чи спільноти, яка залишила однорідну групу пам'яток, — археологічну культуру.

Добування джерел, їх культурно-хронологічна атрибуція і прямі реконструкції становлять перший — емпіричний — рівень досліджень в археології. Він надзвичайно трудомісткий, вимагає глибокого і всебічного знання речового світу, який постійно поповнюється. Навіть елементарна публікація потребує організації матеріалу, його детального опису, подання в ілюстраціях. Для порівняльного аналізу матеріалу замало орієнтуватися на самі лише публікації. Археолог має сам опрацювати здобутий ним матеріал, щоб відчути текстуру, наприклад глиняних речей, нюанси форми, технології виготовлення, оздоблення. Джерелознавча робота потребує багато часу, а засвоєння матеріалу — неабиякої пам'яті, постійного звернення до накопичених джерел з метою перевірки тих чи інших спостережень або здогадок. Адже за зміною і рухом речей археолог простежує зміни в культурі й намагається зрозуміти їхні причини: спонтанний розвиток, міграції, запозичення, обмін. Джерелознавчі дослідження складають найвагомішу частку археологічних праць. Глибокий джерелознавець — основа основ археології.

І все ж емпіричний рівень, попри його колосальне значення, є лише підготовкою до пізнання історії. Адже інтерес до неї не обмежується тим, що робили люди, аби вижити у світі. Людина — істота розумна й істота суспільна. її прагнення ніколи не обмежуються "хлібом насущним", а тому виникають запитання: як було організовано життя в досліджувану епоху — виробництво, побут, дозвілля? якими правилами керувалися люди у стосунках між собою й іншими колективами? чи мали усі члени колективу рівні права, а якщо ні, то чим це визначалося? як усвідомлювала себе людина у своєму колективі і ширше — своє місце у світі? Прямої відповіді на ці запитання археологічні матеріали не дають. Матеріальні рештки німі і не розкривають секретів своїх творців. Щоб пізнати ці секрети, замало знання матеріального світу. Необхідно знати, розуміти й відчувати первісний світ, специфіку первісного мислення, моральних законів, еволюцію їх із плином часу та на фунті певних звершень, як-от, наприклад, перехід