Доба пізньої та фінальної бронзи

План

1. Загальна характеристика доби

2. Зрубна культурно-історична спільнота

Загальна характеристика доби

Заключний період бронзової доби (XVIII—X ст. до н. е.) охоплює фази її найвищого розвитку (XVIII—XIII ст. до н. е.) і системної кризи (XII—X ст. до н. е.). Для останньої ми застосовуємо поширений у науковій літературі термін "доба фінальної бронзи". її ще називають також перехідним періодом від бронзового до раннього залізного віку. Ознакою доби була сприятлива кліматична ситуація, близька до оптимуму (вологий і теплий клімат), упродовж XVII—ХНІ ст. до н. е. Відповідно, настає час розвитку комплексного скотарсько-землеробського господарства, за утвердження осілості. Якщо за доби ранньої та середньої бронзи кількість поселень в ареалах культури чи спільноти вимірювалася одиницями, десятками і лише в окремих випадках — сотнями, то за пізньої бронзи йдеться вже про сотні й тисячі селищ. Відповідно зростає й кількість досліджених поховань. Отже, ми маємо всі ознаки демографічного вибуху в XV—XIII ст. до н. е. Водночас після героїчної доби бойових колісниць спостерігалася політична стабілізація, підтверджена відсутністю воїнських могильників чи поховань та ознак насильницької смерті серед досліджених небіжчиків.

На добу пізньої бронзи припадає розквіт гірничої та бронзоливарної справи. В період переходу від середньої до пізньої бронзи відбулася перебудова металургійних провінцій. На зміну Циркумпонтійській утвердилися Євразійська та Європейська металургійні провінції. Ареал першої поширювався на захід до Південного Бугу, а другої — на схід до Сіверського Дінця. Таким чином, населення України використовувало ресурси обох металургійних провінцій. На зміну миш'яковим прийшли олов'яні бронзи. Важливо, що місцеве населення не обмежувалося використанням руди трансільванських, кавказьких чи навіть уральських родовищ. Воно організувало розробку й видобуток покладів мідної руди Донецького кряжу, Волині й, можливо, Криворіжжя. Функціонували нові осередки металообробки.

Культурна однорідність теренів нашої держави, досягнута носіями бабинської культури, була нетривалою. За доби пізньої бронзи на Півночі та Заході відновилися потужні західні впливи, а на Півдні та Сході — східні, що підтверджується сферами впливів металургійних провінцій, які перетиналися між Південним Бугом і Сіверським Дінцем. Концентрація згаданих впливів мала місце в Наддніпрянщині, й особливо на Київщині, де фіксуються найпотужніші осередки металообробки, за відсутності власної руди. Племена, що населяли тоді терени України, сумлінно виконували функції "мосту" між Сходом і Заходом, маючи від того певний зиск.

Починаючи з XII ст. до н. е. відбулися негативні зміни у кліматі (він ставав дедалі холоднішим і сухішим), демографічній ситуації (відплив населення), господарчій діяльності (намагання хоч якось пристосуватися до несприятливих умов). Припиняється розробка покладів мідної руди, згортається металообробне виробництво. Та водночас освоюються, хоча й повільно, навички обробки залізної руди та мобільні форми тваринництва. Все це можна схарактеризувати як підготовку до кардинальних змін, що відбулися вже за доби раннього заліза, на початку І тис. до н. е.

Зрубна культурно-історична спільнота

Традиція утворення великих спільнот у Степу та Лісостепу за доби бронзи знайшла своє логічне завершення з формуванням зрубної КІС (XVII—XII ст. до н. е.). Зрубна спільнота була поширена на півдні Східної Європи між Дніпром і Уралом. Проникнення її носіїв до Азії фіксується у верхній та нижній течії р. Урал й уздовж східного узбережжя Каспійського моря до передгір'ю Копет-Дагу на півдні Туркменістану. Дослідження цього грандіозного явища розпочате В. О. Городцовим у 1901—1903 pp. Під час розкопок курганів Сіверськодонеччини дослідник звернув увагу на скорчені поховання у дерев'яних рамах (зрубах) і назвав виділену ним культуру зрубною. Концепцію походження зрубної культури від полтавкинських пам'яток Заволжя та міграції її носіїв на терени України на пізньому етапі розвитку розробила О. О. Кривцова-Гракова на початку 50-х років XX ст. На початку 70-х років М. Я. Мерперт та Є. М. Черних увели до наукового обігу поняття "зрубної культурно-історичної спільноти (області)", що засвідчувало масштабність та неоднорідність цього явища. Концепцію розвитку зрубної спільноти запропонував у 90-ті роки минулого століття В. В. Отрощенко. Згідно з нею культури зрубної спільноти (покровська та бережнівсько-маївська) склалися на базі культур бойових колісниць (синташтинська, пам'ятки потапівського типу, доно-волзька абашевська, бабинська) у процесі їхньої взаємодії.

Рис. 25. Реконструкція житла покровської зрубної культури. За матеріалами розкопок на поселенні Усове Озеро в Донецькій обл. (за С. С. Березанською)

Покровська зрубна культура (XVII— XV ст. до н. е.) сформувалася у Доно-Волзькому лісостеповому межиріччі на базі доно-волзької абашевської культури, за помітного впливу синташтинської культури Південного Уралу та пам'яток потапівського типу Середнього Поволжя. Покровську культуру виділили на початку 90-х років М. М. Малов та О. В. Кузьміна. Проте російські дослідники спочатку намагалися вивести її за межі зрубної спільноти. Епонімною пам'яткою є могильник у м. Покровську (нині м. Енгельс) Саратовської області, досліджений П. С. Риковим у 20-ті роки XX ст.

Пам'ятки покровської зрубної культури представлені поселеннями, могилами та фунтовими цвинтарями, скарбами бронзових виробів та міднорудними копальнями Приуралля. В межах України, куди носії цієї культури розселилися наприкінці першого періоду свого розвитку, найвиразніші пам'ятки досліджено на Лівобережжі Сіверського Дінця та вздовж правого берега цієї ріки. Поселення розміщувалися на берегових терасах та підвищеннях у заплавах річок. Однокамерні, заглиблені в землю житла мали каркасно-стовпову систему стін та господарчі прибудови.

Рис. 26. Матеріали поховань покровської зрубної культури:

1—5 — Привітне, мог. 1, пох. І; 6—9 — Миньківка, мог. 8, пох. 3; 10—12— Тополівка, мог. 4, пох. 2; 13—15— Нижньобараниківка, мог. 5, пох. 12; 16—18— Пришиб, мог. 2, пох. 18; 19—22— Пришиб, мог. 2, пох. 23; 23—30— Миколаївка, 1989, мог. 1, пох. 14

(за Р. О. Литвиненком). 1, 7, 10, 15, 18, 19, 23 — плани поховань; 2, 3, 8, II, 14, 17, 25, 26 — кераміка; 4, 22 — кістка; 5, 9, 12, 13, 16, 27—30 — бронза; 6, 24 — фаянс; 21 — камінь

Серед найбільш досліджених поселень — Іллічівка, Капітанове I, II, Усове Озеро (рис. 25), Проказіне. Небіжчиків ховали у прямокутних ямах, скорченими, на лівому боці, головою на північ і в супроводі однієї-двох посудин. Лише зрідка небіжчиків ховали у зрубах. Серед керамічного посуду переважали прямостінні слоїки, гостроребрі та плавно профільовані горщики (рис. 26). Геометричним візерунком, виконаним зубчастим штампом, прикрашали здебільшого ребристі горщики. Знаряддя праці та зброя відливалися переважно із бронзи, відомі також кам'яні, кістяні та окремі залізні вироби. Шедеврами косторізного мистецтва вважаються деталі кінської вузди та клейнодів, декорованих у карпато-мікенському орнаментальному стилі. Найбільшу колекцію таких виробів зібрано на поселенні Капітанове І.

Основою господарства населення покровської зрубної культури було відгінне та придомне скотарство. Високого рівня розвитку досягли гірництво й металообробка. Відливали ножі зрубного типу з широкою шийкою, про-вушні сокири, серпи, прикраси (жолобчасті скроневі підвіски, браслети, накосники). Людність покровської зрубної культури виробила оригінальну знакову систему. В суспільстві провідну роль відігравали воїни-колісничі.

Бережнівсько-маївська зрубна культура (XV—XIII ст. до н. е.) є другою великою складовою зрубної спільноти, поширеною у степовій смузі від Інгульця до Волги та в лісостеповій Лівобережній Україні. Назва культури походить від еталонних курганних могильників — Бережнівських на Нижній Волзі та розкопаних поблизу с. Верхня Маївка на Дніпропетровщині. В 70-ті роки XX ст. російська дослідниця Н. К. Качалова виділила бережнівський тип пам'яток, а український археолог І. Ф. Ковальова — маївський, у системі зрубної спільноти. Наявність спільних рис поховального ритуалу дала підстави В. В. Отрощенкові об'єднати згадані типи пам'яток у бережнівсько-маївську зрубну культуру. Вже на початку XXI ст. Ю. М. Бровендером виділено степанівський тип пам'яток цієї культури в ареалі Донецького кряжу. Культуру репрезентують поселення, могильники та фунтові цвинтарі, скарби бронзових речей, комплекси ливарних форм, міднорудні копальні Донбасу, святилища у формі довгих могил.

Поселення містилися на виступах першої надзаплавної тераси, рідше — в заплавах річок. Житла, як правило, розташовувалися рядами, заглиблювалися в землю. Для їх будівництва використовували камінь, дерево, хмиз. На Степанівці досліджено садибу з трикамерним житловим комплексом за кам'яною огорожею. Для обігрівання використовували вогнища, розташовані ближче до центру приміщень. Продукти харчування зберігали в керамічній тарі в господарчих ямах. Небіжчиків ховали у скорченому стані, на лівому боці, головою на схід у прямокутних ямах, кам'яних скринях та зрубах (рис. 27). Близько 4 % поховань здійснено за обрядом кремації. Показовою була видовжена форма могил (ЗО %).

Осілий характер способу життя сприяв розвиткові тваринництва (вирощували переважно велику рогату худобу на м'ясо). Землеробство відігравало допоміжну роль. Розвиток гірничої справи пов'язаний з розробкою ресурсів Бахмутсько-Торецької міднорудної улоговини. Утворюється Донецький гірничо-металургійний центр, репрезентований Лобойківським осередком металообробки, розквіт якого припадає на час розвитку бережнівсько-маївської культури. Серед продукції лобойківських майстрів вирізняються клепані казани на конічному піддоні, ножі зрубного типу з вузькою шийкою, кинджали з кільцевим упором, вістря списів, сокири-кельти, серпи.