Культура карпатських курганів

План

1. Культура карпатських курганів

2. Вельбарська культура

3. Господарство та соціальний устрій

У Прикарпатті з черняхівською сусідила культура, що дістала свою назву завдяки характерним поховальним пам'яткам. Вона охоплює перед гірські області Східних Карпат — вузьку смуту, що тягнеться уздовж гір, між Карпатами і верхів'ями Дністра, Серета і Пруту (рис. 11). До цієї групи близькі однотипні могильники Східної Словаччини.

В окрему культуру виділена М. Ю. Смішком у 1960 p., хоча перші кургани були розкопані ще наприкінці XIX ст. їх дослідження здійснювали М. Ю. Смішко, Б. О. Тимощук, В. М. Цигилик та ін. Пізніше поряд із курганами було виявлено ряд поселень, розкопки яких вели Б. О. Тимощук, Л. В. Вакуленко та В. Г. Котигорошко. В цілому досліджено 10 поселень і 30 могильників (близько 150 поховань).

Усі поселення не укріплені, розташовані на мисах чи похилих схилах. Здебільшого їх площа не перевищує 2—3 га, хоча деякі з них тягнуться уздовж гірських річок та струмків на відстань до 1 км. Інтенсивні розкопки велися на поселеннях Глибока і Гореча II, тут досліджено відповідно 16 і 13 жител.

Житла представлені як наземними, так і заглибленими в землю будівлями. Наземні будівлі мали прямокутну форму і каркасно-глинобитну конструкцію, їхні розміри — 12—40 м2. Менш поширеними були напівземлянки, площа яких становила 9—12 м2, глибина 0,5—0,9 м. Кількість таких будівель зростає на заключному етапі існування культури, що зумовлювалося, очевидно, посиленням контактів із черняхівським населенням Середнього Подністров'я.

На поселеннях виявлені також господарські споруди, ями-льохи та вогнища просто неба. У Печеніжині та Голині відкриті двоярусні гончарські горни, аналогічні черняхівським, а в Пилипах — комплекс ям-зерносховищ, де знайдено чимало обгопілих злаків.

Могильники розташовані на вершинах узгір'їв та високих берегах річок. Вони налічують від 5-20 до 60-100 насипів. Кургани мають куполоподібну форму заввишки 1-1,5 м, діаметр - 10-12 м. Обряд поховання відрізняється від культур "полів поховань". Як правило, це кремації, здійснені на місці. У більшості випадків на горизонті під насипом виявлені рештки вогнища на площі 10—50 м2, а також численні уламки перепаленої кераміки.

Простежені залишки земляних, кам'яних та дерев'яних підкурганних конструкцій, а також кільцеві рови діаметром 4—7 м. Кальциновані кістки найчастіше складали в одну велику або кілька ямок. Приблизно у третині курганів кістки залишалися на вогнищі чи були зібрані в окремі купки. Трапляються також поховання в урнах, які інколи накривали кам'яною плиткою чи покришкою. Поховальний інвентар складався з посудин-приставок, яких іноді налічувалося близько десятка. У двох випадках зафіксовано поліхромні скляні кухлі римської роботи. У більшості випадків у курганах знаходять одну-дві речі. Це предмети убрання (фібули, пряжки, намиста) та особисті речі (знаряддя праці, кістяні гребінці, монети).

Керамічний комплекс культури складається з гончарної та ліпної кераміки. Ліпний посуд переважає на поселеннях, де, як правило, його частка сягає 90 %. Він, своєю чергою, поділяється на груболіпний кухонний (опуклобокі горщики, інколи прикрашені наліпними шишечками, валиками тощо, та лійчасті кухлі з масивною ручкою) і столовий (конічні миски, чаші на високій ніжці). Гончарна кераміка здебільшого присутня на могильниках. Це, в основному, миски і горщики на кільцевому піддоні, глеки, чаші на високій ніжці. Із грубого керамічного тіста виготовлялися опуклобокі кухонні горщики та великі корчаги (рис. 16). У курганах та на поселенні Глибока виявлено пізньоантичні амфори.

Характерними ознаками культури є залізні та бронзові фібули, серед яких переважають арбалетоподібні (одно- та двочленні), а також своєрідні двопластинчасті. Серед прикрас і деталей убрання — металеві пряжки, шийні гривні та підвіски, скляні, бурштинові та сердолікові намистини. Поодинокі знахідки зброї представлені наконечниками списів, стріл, деталями щитів та кількома шпорами і вудилами. Знаряддя праці репрезентують залізні наральник, серпи, ножі, кам'яні жорна та бруски, глиняні пряслиця, грузила та ін. Серед побутових речей — ключі від замків та рогові багаточасні гребені.

Культура карпатських курганів, як і черняхівська, належить до "культур римських впливів". їй також властива велика кількість імпортних речей, характерний набір прикрас і знарядь, місцеве виробництво гончарного посуду, хоча останній відрізняється від черняхівського деякими специфічними рисами. Хронологічні рамки культури за знахідками фібул, амфор, монет, скляних кухлів досить чітко визначаються у межах III — початку V ст. н.е.

На думку більшості дослідників, носії культури карпатських курганів являли собою змішану етнічну групу, в якій переважав фракійський (гето-дакійський) компонент. На фінальній стадії черняхівської культури пам'ятки типу Черепин поширюються з Дністра на правий берег Пруту, в область культури карпатських курганів. Мабуть, карпатське населення було одним із останніх уламків "вільних даків", котрі зберегли самобутність серед германських племен, але не встояли перед слов'янською асиміляцією.

Вельбарська культура

Пам'ятки вельбарської культури поширені у Західній Волині (до Горині) та у верхів'ях Південного Бугу, а її основний ареал охоплює Північно-Східну Польщу.

Культура дістала свою назву, запропоновану польським дослідником Р. Волонгевичем наприкінці 1970-х років, за могильником у Вельбарку, поблизу гирла Вісли. Раніше її називали гото-гепідською або східнопоморсько-мазовецькою, а в Україні та Білорусі — "тип Брест-Тришин-Дитиничі. На території України старожитності цього кола почали вивчати з 1950-х років. Перший вельбарський могильник у Східній Європі, поблизу с. Дитиничі, був досліджений І. К. Свєшниковим та М. Ю. Смішком. Згодом дослідження низки поселень було здійснено М. Ю. Смішком, М. О. Тихановою, Л. І. Крушельницькою, В. В. Кропоткіним, Д.Н. Козаком.

Вельбарська культура у своєму основному ареалі існувала з рубежу н. е., але до Східної Європи її носії потрапили значно пізніше. Лише в останній чверті II ст. на Волині з'являються поселення Лепесівка, Боратин, Линів, могильники Любомль, Могиляни-Хмельник та ін. У другій половині III ст. сюди просувається нова хвиля переселенців; виникають вельбарські пам'ятки Дитиничі, Дерев'яне, Ромош, Загаї II (рис. 11). Тут вони існують до кінця римського часу.

Для вельбарської культури на території України характерні поселення, площа яких не перевищує 2—3 га. Вони займають переважно берегові тераси річок. Житла представлені прямокутними наземними будівлями та заглибленими спорудами, як правило, невеликих розмірів. Наземна будівля з Лепесівки мала більші розміри (12,5x6 м) і була поділена на дві частини — житлову і хлів. Довга споруда з Великої Слободи (14,8x4,8 м), можливо, використовувалася для громадських зборів. Конструкція цих будівель — каркасно-плотова, стіни обмащувалися глиною.

Рис. 16. Культура карпатських курганів:

1, 5, 8, 12—14 — гончарний посуд; 2-4, б, 1,9-11 - ліпний посуд

Рис. 17. Кераміка вельбарської культури (1—14); ліпний посуд вельбарсько-пшеворського типу на черняхівських пам'ятках (15—22)

Основним типом поховального ритуалу було спалення на стороні з подальшим розміщенням решток кремації у ямці або в урні (горщики, інколи — миски та вази). Більшість поховань супроводжувалася кількома глиняними посудинами, прикрасами та деталями убрання, особистими речами (бронзовими фібулами та пряжками, скляними і бурштиновими намистинами, роговими гребнями, пряслицями). На Волині відомо також кілька вельбарських тілопокладень. У могилах, як правило, відсутня зброя й узагалі вироби із заліза. Поховання із Рудки належало особі "князівського" рангу. Тілопокладення містилося у глибокій (2,1 м) ямі й супроводжувалося багатим інвентарем: бронзовими мискою й казаном, скляним келихом, глиняними посудинами, срібними фібулою, шпорами й ножем, скляними жетонами для гри тощо.

Кераміка представлена ліпними горщиками, зокрема з увігнутим усередину краєм, різноманітними лискованими мисками, вазами, глечиками, келихами. Для кухонних горщиків характерні хроповата поверхня і загладжені вінця та низ. Столовий посуд не рідко має "малі" вушка, прикрашений заглибленими геометричними візерунками у вигляді трикутників або зигзагів (рис. 17). З кінця ІІІ ст. на вельбарських пам'ятках з'являється невелика кількість гончарної кераміки черняхівського походження.

Деталі одягу, прикраси, побутові речі належать до центральноєвропейських типів. Специфічними для вельбару є деякі типи підв'язних арбалетоподібних фібул, пряжок, наконечників ременя, одношарові багаточасні рогові гребені, ритони для напоїв та ін. Крім того, у вельбарських комплексах із території України досить часто трапляються черняхівські речі (фібули, тришарові гребені, намиста тощо).

Потрапивши на територію України наприкінці II ст. н. е., носії вельбарської культури займають місця проживання населення зубрецьких племен, витісняючи їх на захід, у верхів'я Дністра і Західного Бугу. Друга хвиля мігрантів з'являється на Волині у III ст. Характерною рисою вельбарських пам'яток на території України є наявність елементів іншої північно-західної культури — пшеворської. Це явище пояснюється тим, що вельбарські групи населення, рухаючись через Мазовію на південний схід, втягували у міграційний потік пшеворські племена. Таким чином, на сході вельбарська культура була насичена пшеворськими компонентами.

Носії вельбарської культури брали активну участь у процесах етнокультурної інтеграції, що супроводжували формування черняхівської культури. Більша частина вельбарсько-пшеворських племен, просуваючись протягом III—TV ст. на південь та схід, втрачають свої етнографічні риси і набувають черняхівських. Такі черняхівські пам'ятки з вельбарською традицією, мешканцями яких можна вважати східних германців, трапляються практично в усьому ареалі цієї культури від Подунав'я