Милоградська, Юхнывська культура

Той факт, що у Середній Наддніпрянщині й особливо Верхній, окрім пам'яток, що тяжіють до скіфоїдного кола культур, є й інші, було відомо давно. Однак суттєві зрушення у вивченні цих пам'яток відбулися вже в повоєнні роки. У 50-ті роки минулого століття В. М. Даниленко на фунті розвідок і розкопок на Київщині поселення поблизу с. Підгірні виділив підгірцівський тип пам'яток. Тоді ж Ю. В. Кухаренко за матеріалами розкопок у Білорусі виділив милогралські старожитності (назву дало городище поблизу с. Милогради). Подальшими дослідженнями встановлено, що обидва типи є локальними проявами одного явища, за яким закріпилася назва милоградська культура.

Межі культури визначено у 60—70-ті роки з появою праць Ю. В. Кухаренка, О. М. Мельниковської, М. П. Кучери, Є. О. Петровської, І. К. Свєшнікова. Вона займає поліську смугу від Горині до Дніпра і Верхнє Подніпров'я, заходячи й на лівий його берег — у межиріччя низин Десни, Іпуті і Сожу, тобто Північну Україну і Південну Білорусь. Датують її IX-ІІІ/І ст. до н. е.

Початковий період представлено селищами. Розквіт культури припадає на VII—НІ ст. до н. е., коли ця територія вкривається густою мережею селищ і городиш. Більшість городищ улаштовано в болотистих низинах Білоруського Полісся (так звані болотяні), хоча трапляються й мисові на високих берегах річок. Форму таких городищ визначали обриси мису, який із напільного боку укріплювали валом та ровом. Болотні городища мають різну форму — круглі, овальні, чотирикутні. Городища невеликі (зазвичай близько 1 га), не вирізняються потужністю й оборонні споруди (висота валів не перевищує 3 м). Більші городища (близько 10 га) локалізуються на південь від Прип'яті та в Київському й Чернігівському Поліссі.

Оселі зводили з дерева — з плоту чи на зразок зрубу. Глиною їх не обмащували, опалювали відкритими вогнищами. Поблизу виявлено господарчі споруди — повітки, хліви, ями.

Поховальний обряд милоградської культури біритуальний — є фунтові могильники і курганні, спалення і тілопокладення. Ґрунтові могильники розміщувалися неподалік городищ чи селищ, і вони зазвичай тілопальні. Останки ховали у невеличких ямах. Супроводжувальний інвентар дуже скромний — розбиті горщики, зрідка трапляються прикраси чи інші речі. Курганні поховання здійснено під невисокими насипами (близько 1,5 м) у зрубах, на рівні давнього горизонту або ж у неглибоких ямах, у випростаному стані. Супровід їх багатший: одна-чотири посудини, інколи зброя, ножі, прикраси. Трапляються й курганні поховання зі спаленнями.

Милоградській культурі притаманний своєрідний речовий комплекс (рис. 14). Посуд доволі одноманітний за формою й орнаментацією — кулястої форми горщики, оздоблені на шийці рядочком ямок, перлин чи проколів або вдавленнями від пальця. Характерною ознакою є прясельця, нерідко і яскраво орнаментовані й так звані рогаті, трапляються фігурки тварин. Металевих виробів знайдено мало. Це здебільшого знаряддя: залізні мотижки, серпи, ножі, сокири, голки, шила. Зрідка трапляється зброя: списи, дротики, мечі та стріли. Останні, як правило, скіфських зразків. Власне милоградський тип складають залізні наконечники стріл у вигляді ромбічних і трикутних пластин із невеличким черешком. Рідкісними є також знахідки кінського спорядження. Значно більше прикрас — місцевих та імпортних: браслети, шпильки, підвіски, намисто. Кам'яні й крем'яні вироби є звичними: зернотерки, товкачики, ступки, сокири, точильні бруски, скребачки та ін. Загалом культура на тлі інших, сучасних їй культур постає доволі скромною. Відомо лише кілька золотих прикрас, античного імпорту немає зовсім, речі скіфських типів трапляються дуже рідко.

Походження милоградської культури пов'язують із лебедівською. Надалі носії милоградської культури розширили свій ареал на Волинь. Існування їх у різному оточенні спричинило певні відмінності в культурі, надавши їй локальної специфіки. У межах України виділяють три локальних варіанти: західноволинський (або горинський), житомирський і подніпровський (підгірцівський). У Київському Подніпров'ї милоградське населення співіснувало з тим, яке традиційно називають хліборобами лісостепової зони. Неширокою смугою вздовж Дніпра милоградські пам'ятки доходять до Трахтемирова. Відомі вони переважно за розвідками. У цій же смузі виявлено поодинокі фунтові поховання з випростаними скелетами, культурна належність яких розпізнається за посудом та своєрідними ажурними прикрасами. Саме на Київщині виявлено найбільше цих прикрас, які є однією з яскравих рис милоградської культури. Вони входили до скарбу, виявленого в 1915 р. на селищі поблизу с. Підгірні, знаходять їх і в деяких похованнях. Це великі шпильки із залізним стрижнем і бронзовим ажурним навершям, бронзові підвіски, бляхи. Хоча вони литі, складається враження, що їх немовби виплетено з тоненького дроту.

Рис. 14. Милоградські пам'ятки України:

1 — Підгірцівське поселення та скарб; 2 — курган поблизу с. Мізяки

(за Є. О. Пешровською та Б. І. Лобаєм)

Згасання милоградської культури пов'язують із поширенням у середині II ст. до н. е. зарубинецької культури. Етнічну належність милоградців остаточно не з'ясовано. О. М. Мельниковська вважала їх невроми Геродота, яких багато хто з дослідників розглядав як пращурів слов'ян. С. Є. Рассад і н локалізує Невриду на Волині. Виходячи з походження милоградської культури та поширення балтських гідронімів на території Білорусі, дедалі більше дослідників схильні розглядати її як відгалуження балтських народів.

Юхнівська культура

Східними сусідами милоградців були носії канівської культури, територія якої охоплює Подесення та Посейм'я, сягаючи на північному сході верхів'їв Оки. Назву їй дано за городищем поблизу с. Юхнове Чернігівської області, дослідженим Д. Я. Самоквасовим ще в 70-ті роки XIX ст. Проте виділено культуру М. В. Воєводським у 1947 р. Попри тривале дослідження пам'яток канівської культури вона є найменш вивченою. Остаточно не з'ясовано і її датування — за О. М. Мельниковською, десь приблизно VII—НІ ст. до н. е.

Знана ця культура насамперед за городищами, хоча в її ареалі відомі й селища. Яків милоградській культурі, городища невеличкі (0,2—0,5 га), і лише деякі мають трохи більші розміри (Шабалинівське — 3 га). Влаштовані вони на високих мисах, що визначало систему оборони: схили ескарпували, а вал та рів зводили з напільного боку. Відомі також городища, обнесені валом і ровом по периметру.

Городища різняться системою забудови. Деякі з них (Кудлаївське, Благовіщенська Гора) поділені дерев'яною стіною на дві частини: більша з них, на краю мису, була забудована, менша — вільна, очевидно використовувалася для утримання худоби. Відомі городища, де житлово-господарчі комплекси розташовано попід валом, а центральна частина також була вільною (Случевське). Не виключено, що деякі городища було забудовано повністю, а деякі використовувалися як схованки та місця проведення обрядів. Будівлі — наземні та дещо заглиблені — зводили з дерева (із вертикально встановлених кілків чи з плоту) і обмащували глиною. Відомі також споруди на зразок зруба. Окрім осель звичайного розміру, виявлено великі будинки, які є прикметною рисою канівської культури. їх розділяли перегородками на менші приміщення. Окрім городищ, розвідками виявлено й селища. Однак розкопки на них майже не проводили.

Поховальні пам'ятки юхнівської культури маловідомі. Йдеться про поодинокі виявлені на городищах поховання — кремації із вміщенням останків у ямі (Кудлаївське городище) або поховання у випростаному стані (Мезинське городище).

Керамічний комплекс юхнівської культури скромний і доволі одноманітний. Представлений головним чином горщиками видовжених пропорцій з високо розташованими плечиками та невеличким денцем або приземкуватими, роздутими в середній частині. Оздоблено його просто — рядочком ямок, насічок, відбитків нігтя на шийці чи по краю вінець. Інколи ямки скомпоновано в трикутники вершиною вниз (фона) чи у вертикальні або навскісні стовпчики, які утворюють горизонтальну смугу. Трапляються прокреслений та перлинний орнаменти. Валик не притаманний. Доволі численним є мініатюрний посуд (рис. 15).

Із глини виготовляли й інші речі. Особливо часто трапляються прясельця, на відміну від посуду яскраво орнаментовані, а також різних типів важки — у вигляді конуса, кулі чи "млинців" з отвором. Прикметною рисою юхнівської культури є так звані рогаті цеглини — з видовженими кутами.

Металевих виробів знайдено мало, і вони не оригінальні. Прикраси (шпильки, браслети, сережки) дублюють форми лісостепового населення. Виявлено тут також ажурні прикраси на зразок підгірцівських. Зрідка трапляються вістря до стріл скіфського зразка, а також залізні знаряддя. Для виготовлення різних виробів широко використовували кістку та ріг (голки, проколки, руків'я, стріли, амулети).

Походження канівської культури В. А. Іллінська переконливо пов'язувала з бондарихинською культурою. Справді, є всі підстави вважати, що натиск кочовиків з півдня та хвилі мігрантів із Правобережжя лісостепової Наддніпрянщини змусили бондарихинців полишити свою територію й закріпитися у Подесенні. Однак не варто ігнорувати й думку тих дослідників, які вказують на зв'язок канівської культури з попередньою лебедівською. Усі три спільноти — бондарихинська, лебедівська, а потім і юхнівська — за стилем культури належать до світу народів лісової смуги, можливо, балтського кола. Наявність спільних рис між ними свідчить про те, що боротьба за життєвий простір змусила консолідуватися бондарихинське та лебедівське населення, унаслідок чого й виникла юхнівська культура.