Неслов'янські археологічні пам'ятки

План

1. Неслов'янські археологічні пам'ятки

2. Археологічні дані до реконструкції окремих подій періоду становлення Київської Русі

Серед археологічних пам'яток, залишених наприкінці І тис. н. е. представниками неслов'янських етнічних угруповань, особливу увагу привертають старожитності скандинавів, угрів та хозар, про яких уже згадувалося на початку цієї теми.

На півдні Київської Русі до сьогодні не виявлено жодного спеціалізованого поселення варягів, хоча їхня наявність зафіксована окремими виробами й характерними звичаями (зокрема в Шестовиці). Нині відомо два десятки поховань, котрі можна кваліфікувати як могили представників північного європейського регіону. Більшість із них виявлено на некрополях Києва і Чернігова та в їхніх округах. Тут, як і на могильниках Скандинавії, зафіксовано використання різних способів поховання: кремація на стороні і на місці поховання, в човнах, у підкурганних ямах. Порівняно із деякими північними районами давньоруської держави, кількість поховань у середньодніпровському регіоні відносно незначна. Крім того, в окремих випадках на території ранньоміських центрів північної зони східнослов'янської ойкумени зафіксовані й житла норманів. А за підрахунками П. П. Толочка, в Києві поховання варягів та їхніх родичів становлять лише 3—3,5 відсотка загальної кількості могил раннього курганного некрополя (у Шестовиці їх було більше — майже 9 відсотків). На інших південноруських некрополях скандинавські поховання взагалі представлені лише поодинокими комплексами.

У Києві до скандинавських можна віднести парне поховання, де чоловік лежав на правому боці, а жінка сиділа біля нього. Така поза трапляється у багатьох північних похованнях, зокрема на шведському могильнику Бірка. Там зафіксовані й чоловічі поховання саме на боці, а не в типовому для слов'ян випростаному стані на спині. Широко відомий зі скандинавських поховальних комплексів звичай псувати зброю, що простежується також в окремих київських та шестовицьких похованнях. Ще у двох жіночих могилах із Києва (як і в деяких інших випадках — Вишгород, Шестовиця) були знайдені черепахо-подібні бронзові фібули — елемент костюма скандинавської жінки. Серед характерних північних речей — круглі фібули з довгою голкою, якими скріплювали накидку — корзно (рис. 5).

Рис. 5. Інвентар київського поховання 125 X ст.

У Китаєвому, в околицях Києва, розкопано кілька курганів із трупопокладеннями в дерев'яних човнах. Аналогічний обряд був характерним для археологічних пам'яток Швеції, Норвегії, Данії. Він неодноразово описаний у середньовічних сагах. Можливо, із русько-скандинавської дружини походив воїн, похований якраз у дерев'яному човні в уже згаданій крилоській Галичині й Могилі.

Ще два ймовірно скандинавські поховання досліджено на курганному могильнику в с. Табаївка на Чернігівщині — некрополі літописного града Оргоща. В одному випадку серед різноманітного інвентарю (зброя, кераміка, кістки коня і птахів), то зберігся після проведення обряду кремації, виявлено залізні заклепки — необхідний елемент при будівництві скандинавського човна, в якому, мабуть, і спалили небіжчика. В іншому похованні зафіксовано залишки інгумації у зрубній гробниці. Серед предметів, що супроводжували в потойбічне життя небіжчика (сокира, ніж, уламки посуду), виявлено також срібний браслет — наруч. Такий звичай мав прибалтійське коріння. Що стосується останнього випадку, то слід зазначити, що поховання через деякий час після проведення обряду було пограбоване: в напрямку голови померлого виявлені сліди грабіжницького розколу, а від самого черепа збереглася лише нижня щелепа. Не виключено, що дане поховання пограбував хтось із учасників похорону, який точно знав, де слід копати, щоб забрати коштовні шийні прикраси типу гривни чи добрий шолом.

Вище вже згадувалося про переселення угрів — "старих мадяр" у Карпатську котловину наприкінці IX ст. У південних районах Північного Причорномор'я вони залишили по собі тільки окремі поховання (не кажучи вже про відсутність тут будь-яких слідів стаціонарного проживання), а коли досягли "нової батьківщини", почали ховати своїх померлих на кладовищах. Один із таких фунтових некрополів досліджувався поблизу с. Чома на Закарпатті. Тут серед багатих поховань (а траплялися й бідні) можна виділити як жіночі, так і чоловічі. В одній із жіночих могил кістяк лежав випростано на спині. Біля скроневих кісток розміщувалися срібні сережки, а біля ключиці — кресало. В районі грудної клітки знайдено п'ять бронзових дзвіночків, а біля таза — п'ять залізних наконечників стріл. В іншому випадку чоловіка також поховали у прямокутній ямі. Біля лівої руки розміщувався череп коня, а нижче — кістки його ніг (суттєва деталь багатьох поховань кочівників). Біля черепа виявлено срібні сережки, а на кистях обох рук — бронзові браслети. Виявлені також стремено і вудила, три наконечники стріл та інші залізні предмети.

Найбільшим неслов'янським утворенням на східноєвропейських землях у цей час був Хозарський каганат, територія якого за часів найбільшої могутності простягалася від заволзьких степів на сході, уздовж Кавказького хребта на півдні, до Кримського півострова на заході (за деякими даними, влада каганів могла поширюватися до Дунаю). Усі пам'ятки хозарського кола археологами виділені в так звану салтово-маяцьку культуру за найвідомішими комплексами поблизу с. Верхній Салтів на Харківщині, а також при злитті річок Дон і Тиха Сосна (Маяцьке городище). На території України виділяються верхньодонський, приазовський та кримський варіанти культури (докладніше про це уже йшлося в попередньому розділі).

Їх дослідження розпочалося якраз після відкриття Верхньосалтівського катакомбного могильника на високому правому березі Сіверського Дінця. Дещо пізніше були виявлені також городище, його посад, неукріплене селище та ґрунтовий могильник. Встановлено, що тут наприкінці 1 тис. н. е. існувало велике місто (120 га), котре було основним опорним пунктом каганату на кордоні із зоною розселення східних слов'ян. Окрім військових, цей укріплений центр виконував ще й адміністративні функції; у ньому також інтенсивно розвивалися ремесла і торгівля.

Вибір місця для фортеці зумовлювався топографі ч н и ми особливостями: з півночі та сходу круті схили (майже 20 м заввишки) слугували надійною природною перегородою; західна частина була пологою, а найбільш приступною для нападу — південна сторона. З трьох боків городище обнесене земляним валом і ровом, а з четвертого боку його захищали води річки. Крім того, для підсилення обороноздатності міста його мешканці спорудили ескарпи. Ще один рів проходив через саме городище. Найбільш укріпленою була південно-східна частина, де розміщувалася цитадель з міцними кам'яними стінами. Фортеця мала прямокутну форму (100 х 140 м). її стіни викладені з вапняку та двох рядів плит — внутрішнього і зовнішнього (середину забутовували дрібним камінням та глиною). Поверхня плит частково оброблена, вони були викладені насухо, без фундаменту. Можлива висота стін сягала 10—12 м. Від однієї з веж зберігся кам'яний фундамент, прямокутний у плані, розміром 5,9x3,2 м.

Культура в цілому представлена залишками численних відкритих поселень, городиш, катакомбних і ямних ґрунтових могильників; часто фіксуються й випадкові знахідки. На основі накопичених матеріалів С. О. Плетньова поділила всі населені пункти "салтівців" на кілька груп: кочів'я; неукріплені поселення; городища, укріплені земляними валами; городища, укріплені земляними валами та кам'яними стінами.

Частина населення (хозари та булгари) упродовж поколінь проходила шлях від кочового до осілого способу життя, тоді як алани мали давні традиції землеробства. Велику роль у господарстві відігравали мисливство й рибальство. Значним джерелом коштів було збирання данини з підкорених народів.

Археологічні дані до реконструкції окремих подій періоду становлення Київської Русі

Через недостатність інформації у писемних джерелах про події часів формування давньоруських державних структур археологічні матеріали мають суттєво доповнити наукову базу досліджень. Вище вже згадувалася Галичина Могила, знахідки з якої, можливо, вказують на присутність серед засновників літописного Галича представників русько-скандинавської дружини із Середнього Подніпров'я. Про перебування посланців київської влади у прикарпатському регіоні свідчить, зокрема, знахідка двозубого клейма на одному із горщиків з літописного Пліснеська (с. Підгірні Львівської обл.) — геральдичного знака князя Святослава Ігоревича.

Цей напрям досліджень слід продовжувати. Особливий інтерес у даному відношенні викликає чернігівська округа X ст. Тут, на цвинтарі, під стінами самого міста, ховали лише представників місцевої владної верхівки за обрядом кремації. Поховання вихідців із правобережних районів Дніпра чи з віддаленіших місцевостей за обрядом інгумації у підкурганних ямах на даному кладовищі не проводилося. А на розміщених на однаковій відстані від цього некрополя двох могильниках (Болдіни гори та "Старе кладовище в Берізках"), окрім поховань за обрядом кремації, виявлені й трупопокладення під курганами. Факт проживання в безпосередній близькості від резиденції князів місцевої династії представників великокнязівської влади, яких ховали у цій же місцевості, дає підстави припустити, що в X ст. автохтонна знать, яка хоча й володіла зовнішніми атрибутами влади і, як і раніше, територіально була віддалена від переселенців, найімовірніше, мала номінальні можливості у вирішенні багатьох важливих питань. Всі її дії контролювалися представниками центральної державної влади, які постійно перебували поруч.

Розглядаючи ситуацію у лівобережному регіоні в ширшому плані, зазначимо, шо картографування археологічних об'єктів кінця І тис. н. е. дає можливість виділити тут два початкові