Другий генеральний напрям на Дніпровському Лівобережжі простежується із району літописного Переяславля Руського (нині Переяслав-Хмельницький) на Курськ. Значна концентрація населення в районі останнього із названих пунктів спричинила підвищений інтерес держави до цієї місцевості. А сам механізм підкорення конкретних мікрорегіонів простежено в районі с. Журавне Сумської області, на правому березі р. Ворскли. Тут в останній чверті І тис. н. е. відбувалася значна концентрація поселень носіїв роменської культури й, очевидно, сформувався центр малого племені сіверянського союзу. Великокнязівські дружинники знищили його у другій половині X ст. Про це свідчить шар попелу на сіверянському городищі, де життя більше не відроджується. Тут унаслідок польових робіт, окрім значної кількості фрагментів роменської ліпної кераміки, знайдено лише один уламок давньоруського гончарного горщика. Пізніше поблизу виникає новий політико-адміністративний, а також торговельний опорний пункт державної влади.

Два розглянуті вище напрями генерального наступу молодої держави дають підстави вважати, що феодалізація цих територій здійснювалася насамперед уздовж прикордонних областей "Руської землі". І лише потім, коли були "узяті в лещата" внутрішні райони розселення сіверян, розпочалося планомірне й остаточне одержавлення регіону. З цим, другим, етапом слід пов'язувати також появу нових центрів, таких як Новгород-Сіверський, Путивль та інших.

На Дніпровському Правобережжі основним був напрям із Середнього Дніпра на Західний Буг (у район літописних Червенських градів на польсько-руському прикордонні). Однак методи придушення Києвом місцевого сепаратизму були такими самими, як і на Лівобережжі. Це, зокрема, засвідчують матеріали досліджень літописного Іскоростеня на Житомирщині (сучасний Коростень), де сліди спалення міста в середині X ст. підтверджують літописні повідомлення про розправу княгині Ольги з непокірними древлянами.

Ще одна проблема, до розв'язання якої слід залучати археологічні матеріали, — це наявність різних субкультур у культурі кожного етносу соціально стратифікованого суспільства. Тож уявляється доцільним вивчати дві культури в суспільствах класового рівня, а такою, безперечно, є Київська Русь. Із виділенням з єдиного егалітарного (тобто зрівняльного) суспільства, з одного боку, "багатих", "великих", "сильних", "кращих" людей чи мужів, а з іншого — бідних общинників, почалося становлення вищезгаданих субкультур. Далі ці процеси еволюціонували.

Такі субкультури дістали назви елітарної (офіційної, міської, дружинної — останній термін якраз стосується Київської Русі) і народної (фольклорної, сільської) культур. У багатьох елементах дружинної давньоруської культури простежуються генетичні зв'язки з матеріальною культурою місцевого населення раніших часів (житлобудівництво, знаряддя праці, озброєння, поховальний обряд). Однією з найхарактерніших її рис була вже згадувана гончарна манжетоподібна (або курганного типу) кераміка, характерна якраз для південних областей східного слов'янства.

Рис. 6. Ритони з Чорної Могили

Ще одним елементом нової культури стали так звані речі-гібриди. У цих металевих прикрасах дружинного вбрання, кінської збруї органічно переплелись традиції і сюжети не лише місцевого походження, а й Скандинавії, Середньої Азії, Угорщини, Прикладом може слугувати знайдена на київському Подолі шиферна формочка з арабським написом, призначена для відливання популярних у давньоруському дружинному середовищі поясних металевих накладок.

Окрім ремісничих традицій, деякі речі-гібриди несуть на собі відбиток взаємовпливів ідеологічних уявлень різних етносів, що контактують між собою. Це добре простежується, наприклад, у сюжетах зображень на срібному окутті турячих рогів для пиття з Чорної Могили (рис. 6). Деякі дослідники шукають прототипи цих сюжетів у духовному світі місцевого слов'янського населення, інші — у народів Північної Європи або ж — у звичаях хозар.

Торкаючись проблеми світогляду східних слов'ян періоду державотворення, Б. О. Рибаков зауважував, що в них існували не лише наївні забобони села, а й державна язичницька релігія міста й соціальних верхів з добре виписаним космологічним епосом, з уявленнями про божественне походження великокнязівської влади, зі складним ритуалом і розгалуженим станом жерців. Найімовірніше, їх ховали у скорченому стані (зв'язували або вкладали в мішок), оскільки відчували страх перед таємничою і невідомою силою. "Скорченики" — волхви літописних зводів — були виявлені в різні часи на багатьох могильниках.

Аналогії з іншими міфологічними системами, тричленний поділ світу на верхній, середній та нижній — концепція так званого "світового дерева", що знайшла своє відображення й у композиції Збручського ідола, сам стародавній звичай кремації померлих на кострищах вказують на те, що світогляд східних слов'ян містив поняття про поділ Космосу. Кожен об'єкт, перебуваючи в одному із трьох "світів", через певний час переміщувався до іншого (або ж міг переміщуватися). При цьому початковий напрям міг бути лише вгору — разом із димом поховального кострища до "небесного світу". Проте й пізніше, коли вже ховали за обрядом інгумації, душа так само "відлітала на небо". "Кораблями", в яких відбувалося це переміщення, були споруди будинкоподібних обрисів ("будинки мертвих"), що пізніше трансформувалися у християнські домовини.

Слов'янина за життя і після смерті оберігали різні амулети — круглі підвіски (символи Сонця), лунниці (символи Місяця), сокирки й шматки кременю (символи Перуна), шумливі підвіски (для відлякування злих духів), глиняні писанки (символи відродження), ключики (символи багатства), кігті диких звірів (обереги від хвороб) та ін. Оберегами за певних обставин могли слугувати й деякі побутові предмети, наприклад ножі або ножиці.

Отже, твердження щодо примітивізму чи недосконалості язичницьких вірувань у цілому є безпідставними.

Список літератури

1. Айбабин А. И. Этническая история ранневизантийского Крыма. Симферополь, 1999.

2. Алексеев А. Ю., Мурзин В. Ю., Роме Р. Чертомлык. Киев, 1990.

3. Алексеев В. П., Перший. А. И. История первобытного общества. Москва, 1990.

4. Андрух С. И. Нижнедунайская Скифия в VI — начале I в. до н. э. Запорожье, 1995.

5. Анохин В. А. Монеты античных городов Северо-Западного Причерноморья. Киев, 1989.

6. Античные государства Северного Причерноморья. Археология СССР. Москва, 1984.

7. Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев, 1985, 1986. Т. 1-3.

8. Археологія Української РСР: У 3 т. Київ, 1971. Т. 1-3.

9. Археологія. 1993. № 3 (до 100-річчя відкриття трипільської культури).

10. Баран В. Д. Давні слов'яни. Київ, 1998.

11. Баран В. Д., Козак Д. II., Терпиловський Р. В. Походження слов'ян. Київ, 1991.

12. Березанская С. С. Северная Украина в эпоху бронзы. Киев, 1982.

13. Березанская С. С, Отрощенко В. В., Чередниченко Н. И., Шарафутдинова И. Н. Культуры эпохи бронзы на территории Украины. Киев, 1986.

14. Березанская С. С, Цвек Е. В., Клочко В. И., Ляшко С. Н. Ремесло эпохи энеолита — бронзы на Украине. Киев, 1994.

15. Бессонова С. С. Религиозные представления скифов. Киев, 1983.

16. Бессонова С. С, Скорый С. А. Мотронинское городище скифской эпохи. Киев, 2001.

17. Бліфельд Д. Давньоруські пам'ятки Шестовиці. Київ, 1977.

18. Болгов Н. Н. Закат античного Боспора. Бєлгород, 1966.

19. Бонгард-Левин Г. М., Грантовский Э. А. От Скифии до Индии. Москва, 1983.

20. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. Київ, 1968.