Міркування про людину — загальне русло тодішньої літератури. Найчастіше людській "нікчемності" середньовіччя протиставляється Homo sapiens та Homo faber (Людина розумна і Людина діяльна) у всьому її "благородстві". Віра у природу людини, особливо в ЇЇ творчі сили ґрунтувалася на тому, що з усіх живих істот тільки людина здатна доповнити існуюче іншою реальністю, створеною нею самою, її руками, її працею і талантом, реальністю мистецтва, культури, громадських інститутів і цінностей. То був по суті гімн епосі з її творцями, її успіхами, її правителями.

Однак це не був хор голосів, які звучали в унісон. У ньому ми чуємо найрізноманітніші сольні партії, хоча всі вони про Людину. Італійський гуманіст Леон Баттіста Альберті (1404—1472 pp.) — архітектор, геометр, астролог, музикант, філософ — так висловився про драму людства: "Людина людині вовк". І ще: "Людина не задовольняється поневоленням інших, але терзає і мучить сама себе." В Альберті захват перед "іскрою Божою" в людині тьмяніє в променях співчуття людським мукам, у скорботі про несталість людського буття ("Все живе смертне!"). Його творчість не зводиться до звичайних схем. У трактаті "Про сім'ю" людина — це "щасливий смертний бог", який розкриває земні таємниці і "створений для пізнання й захоплення красою та багатством небес...", який "пізнає і діє з допомогою розуму і доброчесності". В іншому творі Альберті — "Теод-женіо" — людина є вираженням розпаду, розколу і бунту: "Чи є тварина лютіша?" Зруйнувавши (хоч і попередньо віддавши йому належне) дорогий для гуманістів образ, Альберті передбачив, до чого призведе тріумф людського розуму, передбачив, якою буде доля світу, позбавленого цінностей. Щось подібне пророкував і Леонардо да Вінчі, змалювавши картину пануючої на землі смерті: коли суха і безплідна її поверхня перетвориться на попіл, це буде кінцем земної природи.

Але в основному ренесансному світовідчуттю властиве життєствердження і прагнення поновити у правах людський розум та унікальність індивідуальних можливостей творення добра. Нікколо Макіавеллі (1469— 1527 рр.) — політичний мислитель і письменник — у трактаті "Государ" міркує про індивідуума, ладного діяти з раціоналістичною доцільністю, цілком поклавшись тільки на себе, тобто чинити так, як він вважає за потрібне, згідно з вільним внутрішнім рішенням, обов'язковим тільки для цього "Я". Згодом реалістичне тлумачення механізмів влади у Макіавеллі ставилось йому за вину як виправдання цинізму засобів заради досягнення жаданої мети ("макіавеллізм"). Однак глибинна ідея Макіавеллі про відповідальність діючого за власним вибором індивідуума — це глибоке передчуття проблем народжуваного буржуазного світу, здатного ігнорувати найвищі моральні цінності.

Піко делла Мірандола твердив: саме тому, що людина має нічим не обмежену свободу, вона творець свого власного образу і здатна піднятися на один щабель з самим божеством; вона ж владна і впасти, тобто спуститися до рівня нерозумних тварин. Але Піко вірив: "...якщо з допомогою моралі пристрасті будуть напружені до відповідних розумних меж, так, щоб вони погоджувалися між собою у непорушній гармонії, якщо з допомогою діалектики ми будемо розвивати розум, то... тоді... станемо тим, хто нас створив".

Ідеал гармонійно розвиненої людини і нова модель освіти

Нова концепція людської особистості, сформульована гуманістами, була результатом не тільки духовного руху. Вона відображала реальний процес виділення особистості із станової обмеженості і ремісничої рутини, який відбувався разом з розкладом феодального способу виробництва.

Новий ідеал ґрунтувався на визнанні таких цінностей: висока гідність людської природи; не відхід від мирських справ, а активна діяльність; істинне благородство не передається у спадок, а здобувається особистими заслугами і знаннями; вартість особливої, індивідуальної думки, смаку, обдарування, способу життя (Поджо Браччолоні: великі діяння можливі лише тоді, коли воля окремих осіб порушує закон більшості; Нікколо Макіавеллі: сильні люди відхиляють закони, створені для слабких, боягузів, убогих, ледарів).

Художники і мислителі цієї епохи, як відомо, були титанами за силою думки, пристрасті і характеру, багатосторонністю і вченістю. Слід зазначити, що "універсальні" особистості виникали і через недостатню зрілість нового суспільства, в якому не було ще спеціалізації і стандартизації праці. Очевидно, універсальність і багатосторонність таких майстрів, як До-нателло, Леонардо да Вінчі, Альбрехт Дюрер, пояснюється не тільки їх надзвичайною обдарованістю, а й умовами їхньої праці і виховання. Вона була певною мірою "вимушеною". Оскільки поділ праці ще не торкнувся мистецтва, художники займалися всім: будівництвом церков, палаців, міських фортець, військових машин, поєднуючи найрізноманітніші види творчої праці — вони були живописцями, архітекторами, інженерами, декораторами.

Природним було звернення гуманістів до античної культури, їх інтерес до еллінських пам'яток і літератури, особливо в Італії, де і в період середньовіччя частково збереглись античні традиції. Італійські письменники і вчені — від Джованні Бокаччо, автора веселого й сміливого "Декамерона", першого гуманіста, який вивчив грецьку мову, і до Петрарки — розшукували по всіх містах і поселеннях Європи стародавні рукописи, відновлювали праці грецьких і римських авторів, установлювали достеменні тексти замість перекручених. Вони вивчали мистецтво класичного стилю. Велику кількість античних рукописів було привезено в Італію грецькими вченими, втікачами з Константинополя у 1453 р.

У врятованих після падіння Візантії рукописах, у викопаних з руїн Рима античних статуях постав новий світ — грецька давнина: перед її світлими образами зникли привиди середньовіччя, в Італії почався небачений розквіт мистецтва. У Флоренції була заснована Платонівська академія, бібліотека Лауренціона, яка містила багатюще зібрання античних рукописів. Створено перші художні музеї, наповнені статуями, уламками античної архітектури, виробами з мармуру, монетами, керамікою. Відбудовано античний Рим. Перед зачудованою Європою постали страдник Ла-окоон, прекрасні Аполлон і Венера.

З другої половини XV ст. почали друкувати античних авторів: "Буколіки" і "Георгіки" Вергілія, твори Гомера, Арістотеля, Платона. В університетах Європи створювалися кафедри стародавніх мов. У 1530 р. у Франції був заснований "коледж трьох мов" (латинської, грецької та староєврейської) — своєрідний центр французького гуманізму. Це були перші експерименти гуманістичного виховання. Падуанський гуманіст Вітторіно да Фельтре у Мантуї засновує першу у своєму роді експериментальну школу, де реалізує свої уявлення про ідеал гармонійної і всебічно освіченої людини; про розвиток розуму, тіла і духу. Педагог із Падуї П'єтро Паоло Вер-джерно у трактаті "Про благородні звичаї і вільні заняття" доводить, що "вільні заняття" вільні від утилітарних цілей, що вони породжують у душах людей надзвичайну насолоду і тільки згодом дають щедрі плоди.

До "вільних наук" — поряд з історією і філософією — належить і красномовство. Характерно, що з усіх античних авторів найбільшої популярності серед італійських педагогів-гуманістів набув Квінтиліан та його трактат "Про виховання оратора" (що в нього означало — "добре освіченої людини, яка вміє красно говорити"). Це було справді практичною потребою Відродження, бо епосі потрібні були державні діячі, вчені, педагоги, найвища церковна знать.

Ідеал гармонійно розвинутої особи був адресований, природно, верхнім освіченим верствам. Саме до них був звернений трактат Бальдасаре Кас-тіл ьйоне "Про придворного". У ньому йшлося по суті про ідеальну людину (у плані зовнішнього і внутрішнього блиску). Вона повинна була знатися на науці і мистецтві, вміти гарно говорити, танцювати, грати на музичних інструментах, володіти зброєю, їздити верхи, битися на шпагах. Звичайно, тут просвічувала чисто станова модель. Досконала людина, виявлялося, — досконалий придворний. Саме тому найдемократичніші мислителі Відродження такої моделі не приймали: Томас Мор і Томазо Кампанелла, наприклад. Перші утопічні мислителі були гуманістами. Так, в "Утопії" є міркування про насолоду, що нагадує трактат Лоренцо Валли на дану тему, — відмовлятися від насолоди і прагнути аскетичних чеснот — це ознака цілковитого безумства. Однак несправедливо відбирати у когось насолоду, добиваючись свого. А втім, уточнював Мор, є насолоди істинні, а є фальшиві (до останніх він відносив прагнення слави, незаслуженої пошани, гру в кості, пристрасть до прикрас тощо). І у Мора, й у Кампанелли відчутна зрівняльна тенденція: коштовності беззастережно осуджуються, мистецтво визнається тільки як засіб засвоєння знань (історії, геометрії, географії тощо).

Особливості розвитку кожної з європейських країн наклали свій відбиток на національну ренесансну культуру. Однак майже в усіх народів вона репрезентована блискучою літературою.

Значно розвинувся театр. На початку XVI ст. в Італії виникла так звана вчена комедія, яка частково освоювала традицію римської комедії (п'єси Л. Аріосто, Н. Макіавеллі). Надалі склався жанр "комедії масок" (соттесііа аеіі'агіе), який поєднував у собі традиції майбутнього народно-фарсового театру (балагану) з впливом античного. Відмінною рисою комедії масок була акторська імпровізація, що ґрунтувалася на сценарії. Згодом живі образи перетворилися на традиційні типи — маски.

До середини XVI ст. великого розвитку набув придворний театр, виникли жанри драматичної пасторалі, міфологічної і пасторальної опери.

У Німеччині виявився блискучий талант