Північне Причорномор'я в пізньоантичний період (кінець III — перша половина VI ст.)

План

1. Нижнє Подністров'я

2. Нижнє Побужжя у третій чверті III — першій половині IV ст.

3. Херсонес та Південно-Західна Таврика

4. Східна Таврика та узбережжя Керченської протоки

5. Основні категорії пам'яток і матеріальна культура

Усередині — другій половині III ст. розпочинається новий період в історії античних центрів. Він пов'язаний із соціально-економічною та політичною кризою Римської імперії, а також пересуванням варварських племен, що призвело до значних етнокультурних змін і трансформації взаємовідносин античних центрів із Римською імперією. Це дає підстави вважати третю чверть III ст. н. е. початком пізньоантичіюго періоду в їхній історії.

Нижнє Подністров'я

У зв'язку з посиленням тиску варварів на кордони імперії, десь на початку третьої чверті НІ ст. із Тіри було виведено римську залогу. Разом із солдатами пішла й частина цивільного населення, а наприкінці 50-х — у середині 60-х років III ст. місто захопили та зруйнували варвари. З утвердженням варварського панування у Нижньому Подністров'ї Тіра стає центром готського ранньокласового об'єднання, до якого входили представники сарматських та гето-карпатських племен.

На початку 70-х років III ст., завдяки успішним діям римських військ, обстановка на Дунаї стабілізується, а варвари стають союзниками імперії. У другій половині II—IV ст. зовнішній вигляд Тіри змінюється. Зберігаються античні традиції в будівництві, плануванні та конструктивних особливостях будинків, але водночас відбуваються варваризація та деградація прийомів будівельної техніки. Дослідження комплексу "післяготського" будинку засвідчують вплив черняхівських, гето-дакійських та інших варварських елементів на культуру населення Тіри. Зафіксовано також безпосереднє осідання тут варварського населення. Господарство міста мало натуральний характер, хоча наявність амфор дає підстави припустити існування певних контактів із провінційно-римськими центрами.

Доля Тіри наприкінці IV ст. невідома. Проте є всі підстави вважати, що вона була пов'язана з припиненням існування ран міждержавного візиготського об'єднання. Гуни, які на той час підкорили остроготів, у 376 р. форсували Дністер і через Буджацькі степи вийшли до кордонів Римської імперії. Цими подіями закінчується життя на території Тіри.

Нижнє Побужжя у третій чверті III — першій половині IV ст.

Історія Ольвії, як античного центру, закінчується близько середини — третьої чверті III ст., хоча у другій половині III — на початку IV ст. на її руїнах якийсь час продовжувало мешкати населення, пов'язане з носіями черняхівської культури. Руйнація Ольвії пов'язувалася з походом причорноморських варварів проти римських провінцій і датувалася 269—270 pp. На підставі стратиграфічних спостережень дослідники дійшли висновку про відродження життя на території Ольвії не раніше 80-х років III ст. Попри низку матеріалів черняхівського типу, виявлених в Ольвії, деякі дослідники стверджують, що характер культури населення цього центру наприкінці III—IV ст. залишався античним. Проте зв'язок руйнації Ольвії саме з походом варварів 269—270 pp. проти римських провінцій та атрибуція населення, що мешкало на території міста наприкінці III — у другій половині IV ст., як античного, викликає сумніви. Нині можна стверджувати, що воєнно-політична ситуація, що склалася на той час, призвела не тільки до загибелі Тіри, а й припинення існування наприкінці 50-х — у середині 60-х років III ст. Ольвії та античних поселень на берегах Бузького лиману.

Життя на території Ольвії відновилось у 80-х роках III ст. Будівельні залишки кінця 111 — першої половини IV ст. чітко відокремлюються від більш ранніх. Вони були одноповерховими і мали не менш як 4—6 приміщень досить значної площі. Якщо порівняти характерні риси домобудування, зафіксовані на черняхівських поселеннях із ольвійськими, то простежуються близькі паралелі. Як в Ольвії^ так і на черняхівських поселеннях у будівництві використовувалися вапняк та сирцева цегла, кладки виконані в одній техніці, переважали прямокутні приміщення, в яких зафіксовані кам'яні загорожі, що використовувалися як ясла для свійських тварин. Тому не можна вести мову про збереження в цей час античних традицій. Основну масу мешканців тепер становили вихідці з середовища черняхівського населення, генетично не пов'язаного з населенням античного міста. А це дає підстави стверджувати про входження Ольвії, як і Тіри, до складу варварської конфедерації, що утворилася у Північно-Західному Причорномор'ї в останній третині III ст.

Херсонес та Південно-Західна Таврика

На території Таврики сліди пересування варварських загонів зафіксовані писемними джерелами та археологічно. Руйнування та пожежі на пізньоскіфських пам'ятках пов'язують з навалою варварів, які наприкінці 60-х — на початку 70-х років III ст. просувалися на Боспор. Проте Херсонес залишився осторонь і не постраждав.

У другій половині III — на початку VI ст. основним економічним партнером Херсонеса виступає населення гірських долин Таврики. У дослідників немає даних, шо свідчили б про глибоку кризу економіки міста в цей період, хоча у зв'язку зі згаданими подіями змінилася структура сільськогосподарського виробництва, де основну роль почали відігравати виробництво зернових та напрями торговельних зв'язків, що залишалися важливим чинником економічного розвитку.

Стосунки громадянської общини з владою Східно-Римської держави регулювалися імператорськими рескриптами. Проте в цей час місто контролювалося не намісником провінції Нижня Мезія, а префектурою Сходу, префект якої керував усіма громадянськими справами. Що ж до питань, пов'язаних із обороною Херсонеса, то вони після поділу за часів імператора Константина Великого громадянської і військової влади вирішувалися військовим командуванням деоцезу Фракія, який своєю чергою підпорядковувався префектурі Сходу. Пряму воєнну підтримку було замінено грошовими субсидіями, за рахунок яких утримувалися гарнізон міста та формування готів-союзників, розселених поблизу міста, а також у Південній Тавриці на мисі Ай-Тодор. Окрім фінансових коштів місту виділялися й матеріали, необхідні для виробництва баліст. До складу гарнізону набиралися місцеві жителі, але за своєю організацією він нагадував легіон пізньоримської армії. Юридично Херсонес не входив до складу імперії, і його стосунки із римською адміністрацією будувалися, як і раніше, на союзницькій основі.

До останнього часу вважалося, що завершення античної історії Херсонеса пов'язане з навалою гунів. Однак тепер встановлено, що гуни, розгромивши близько 375 р. аланський союз племен, пішли далі на захід, а Херсонес не постраждав.

Основна маса гунів з'явилася в Північному Причорномор'ї значно пізніше, не раніше початку — середини V ст., коли гунське ранньодержавне об'єднання у Подунав'ї розпалося. Не раніше середини V ст. датуються фундаменти круглих у плані наземних споруд на Гераклейському півострові, які можуть бути атрибутивані як фундаменти юрт-зимників гунів. Як відомо, Прокопій Кесарійський у VI ст. писав, що простір між Боспором і Херсонесом опинився під владою гунів. З появою юрт-зимників в околицях Херсонеса припиняється функціонування переважної більшості сільських садиб на земельних ділянках херсонеситів.

Східна Таврика та узбережжя Керченської протоки

Близько середини 60-х років III ст. варвари, що наступали із заходу, розгромили населені пункти європейського Боспору. Однак поселення, розташовані на Таманському півострові, не потерпіли. Припинення монетного карбування (268 р.) побічно засвідчує силу удару нападників та його наслідки для економіки. Проте цар Рескупорід IV зберіг владу над частиною царства, хоча внаслідок тогочасних бурхливих подій вона, очевидно, була суттєво обмежена. У 275 р. криза закінчилася, про що свідчить відновлення монетного карбування.

У 275/276 р. свою монету карбував також цар Савромат IV. Із його появою на престолі збігається похід місцевих племен (275 р.) в малоазійські провінції Римської імперії. Він закінчився невдачею, римські війська розбили варварів. Після цього на боспорському престолі з'явився новий співправитель Рескупоріда IV — Тейран, який після смерті першого правив ще два роки самостійно. Йому вдалося відновити юрисдикцію боспорського монарха над усією територією держави. Однак поновлення дружніх відносин з імперією виявилося справою короткочасною. Наприкінці III — на початку IV ст. Боспор було втягнуто в низку воєн із Римом, в яких на боці римлян брав участь Херсонес.

У зв'язку із припиненням монетного карбування (341/342 р.) і майже цілковитою відсутністю епіграфічних пам'яток щось напевне про подальшу історію Боспору сказати важко. Можна лише констатувати, що внаслідок римсько-херсонесько-боспорських війн економіка держави була підірвана. Однак життя на території населених пунктів не завмерло. Хоча в IV ст. у складі місцевого населення помітно зріс відсоток варварського елементу, що позначилося на культурі й зовнішньому вигляді міст. Водночас на Боспорі залишалися певні сили, заінтересовані у налагодженні тісних зв'язків з імперією.

Аналіз археологічних матеріалів дає підстави стверджувати, що міста Боспору внаслідок гунської навали не постраждали. Гуни обмежилися лише встановленням над ними воєнно-політичного контролю. Проте й після смерті Аттіли та повернення гунів античні центри Боспору не зазнали руйнувань, а самі варвари влилися до складу їхнього населення. Якась частина гунів разом із готами-тетракситами оселилася на Таманському півострові. В період правління Юстина Боспор звільнився з-під влади гунів і відновив зв'язки з Візантією.

Про подальший перебіг подій свідчать писемні джерела. Гунський царевич Горд (або Грод), який прийняв у