Могильники латенського часу в Закарпатті вивчені переважно ще у XIX ст. Поодинокими знахідками представлені кургани із залишками кремації в урнах чи в ямках. Небіжчика спалювали у повному вбранні, про що свідчать перепалені фібули, ланцюжки та ін. Урнами слугували місцеві ліпні, інколи — гончарні латенські посудини. Тілопокладення зафіксовано лише у трьох похованнях у Галіш-Ловачці.

Кераміка із латенських пам'яток Закарпаття досить різноманітна. Гончарний посуд у її асортименті становить близько 40 %. За особливостями технології він поділяється на простий сіроглиняний, лощений, графітова ний та розписний. На гончарному крузі виготовлялися горщики, миски, глечики, кухлі та великі корчаги-зерновики. Ліпна кераміка виконана у кельтських, або ж фракійських (гето-дакійських) традиціях. Це кухонні горщики, нерідко прикрашені рельєфним орнаментом, столові миски, кухлі та черпаки.

Знаряддя праці — залізні насадки на рала, серпи, коси, кам'яні жорна від ручних млинів, пружинні ножиці для стрижки овець, сокири та втульчасті тесла. Із виробництвом та обробкою металів пов'язані ковальські кліщі, молотки, ковадла, зубила, графітові тигелі та ливарні форми. Відомі також предмети озброєння: мечі, наконечники стріл, дротиків та списів. Серед кінського спорядження — залізні вудила і псалії (рис. 2).

Прикраси представлені різноманітними браслетами, виготовленими із бронзи, заліза та скла, деталями поясів у вигляді ланцюжків та гачків, фібулами, намистами зі скляної пасти. У Закарпатті виявлено кілька сотень кельтських монет, проте вони майже непридатні для визначення хронології. Річ у тім, що протягом IV—III ст. до н. е. загони кельтських вояків служили найманцями у багатьох країнах Середземномор'я, за що отримували платню грошима Філіппа II і Александра Македонського. Саме ці монети імітували в Кельтиці протягом кількох століть.

Перші групи кельтів проникають у Закарпаття в середині III — середині II ст. до н. е., про що свідчить основна маса знахідок. Діяльність таких великих виробничих центрів, як Галіш-Ловачка і Ново-Клинове, припиняється близько 60-х років до н. е., коли перестала існувати більшість оппідумів по всій Кельтиці. Вважається, що латенські пам'ятки Закарпаття залишені прийшлими кельтами та місцевим фракійським населенням, нащадками племен куштановицької культури скіфського часу.

Присутність кельтів-галатів у Східній Європі засвідчує виявлений в Ольвії декрет на честь Протогена. У ході переселення до Малої Азії у III ст. до н. е. галати здійснили похід у Північне Причорномор'я, загрожуючи поселенням місцевих греків. Дехто із дослідників припускає можливість проникнення кельтів на схід від Карпат аж до Середнього Подніпров'я. Однак речей кельтського походження тут знайдено мало.

Значно помітнішим виявився латенський вплив на художні стилі та ремісничі методи сусідніх культур. Потужний латенський імпульс спонукав до утворення на східній периферії Кельтики так званих "латенізованих"культур, зокрема, зарубинецької, пшеворської та поєнешті-лукашівської.

Зарубинецька культура та пізньозарубинецькі пам'ятки

Пам'ятки зарубинецької культури, крім території України, поширені також у Білорусі. її ареал охоплює Подніпров'я від р. Тясмину на півдні до гирла р. Березини на півночі, а також Середнє Посейм'я і Прип'ятське Полісся. Культура дістала свою назву за могильником, відкритим В. В. Хвойкою у 1899 р. у с. Зарубинці Київської губернії. Першою ґрунтовно дослідженою пам'яткою був могильник у с. Корчувате на південній околиці Києва. Тому культуру іноді називали зарубинецько-корчуватівською.

Рис. 2. Латенська культура. Інвентар поселення Галіш-Ловачка:

1- 12, 13, 15, 17- знаряддя праці; 8, 16 – зброя; 9-11, 14- прикраси; 18, 19 – ліпний посуд;

20 — гончарна посудина

Інтенсивне вивчення зарубинецьких пам'яток розпочалося у післявоєнний період. Особливо масштабними були розкопки I960— 1980-х років городиш Пилипенкова Гора, Бабина Гора, Монастирок поблизу Канева (Є. В. Максимов), поселення Оболонь (Луг 4) у Києві (Г. М. Шовкопляс), могильників Пирогів (А. І. Кубишев, Л. Є. Скиба) і Вишеньки (С. П. Пачкова) поблизу Києва, Дідів Шпиль під Каневом (Є. В. Максимов) та ін. Виділення пам'яток на Сеймі, поблизу Путивля, в окрему групу вдалося здійснити лише на початку 1990-х років (А. М. Обломський, Р. В. Терпиловський). На Верхньому Дніпрі та у Прип'ятському Поліссі могильники поблизу сіл Чаплин, Отвержичі, Велемичі були розкопані П. М. Третяковим, Ю. В. Кухаренком, Л. Д. По-болем, К. В. Каспаровою. На сьогодні виявлено кілька сотень пам'яток, із яких досліджено 70 могильників та поселень.

Зарубинецька культура поділяється на чотири локальні варіанти: середньо-та верхньодніпровський, прип'ятсько-поліський та сеймський (типу Харівка). На території України поширені переважно пам'ятки ґрунтовно вивченого середньодніпровського варіанта і пам'ятки типу Харівка. Кілька поселень верхньодніпровського варіанта типу Чаплин досліджено в околицях Чернігова (рис. 1).

Зарубинецькій культурі властиві два типи поселень: городища на краю високого правого берега Дніпра, на мисах чи останцях, та відкриті поселення у низьких місцях, на підвищеннях у заплавах річок або на невисоких терасах. Розміри поселень здебільшого були невеликими. Утім, городище Пилипенкова Гора, на околиці Канева, мало площу 1,5 га. Водночас на розташованому неподалік городищі Бабина Гора оточений укріпленнями майданчик мав площу всього 600 м2. Городища були захищені земляними валами, ровами та ескарпами. Городища Пилипенкова Гора, Бабина Гора, Ходосівка на Середньому Дніпрі мали по кілька рядів таких укріплень.

Зарубинецькі племена споруджували житла різної конструкції, які, однак, мали й деякі спільні риси: дещо заглиблений у землю котлован прямокутної форми з довжиною стіни 3—4,5 м та вогнище на долівці. Стіни зарубинецьких жител у Середньому Подніпров'ї робилися каркасно-плетеними, тобто каркас із вертикальних стояків переплітався лозою й обмащувався із обох сторін товстим шаром глини. Для північніших районів типовими були житла із колод зрубної або стовпової конструкції.

Окрім жител, на поселеннях виявлені численні господарські ями, складні льохи із земляним склепінням і сходинками, а також вогнища просто неба з черенями, вимощеними камінням або черепками й обмащеними глиною.

Могильники представлені "полями поховань" без зовнішніх ознак. Зазвичай вони розташовані поруч із поселеннями, приблизно в тих самих топографічних умовах. Найбільшими із досліджених зарубинецьких могильників є Чаплинський та Пирогівський, кожен із яких налічує близько 300 поховань. Інші здебільшого налічують кілька десятків поховань. Практично всі зарубинецькі поховання здійснені за обрядом кремації на стороні, за межами могили. Рештки кремації зсипалися у невеликі ями прямокутних чи овальних форм або спочатку вміщувалися у глиняну посудину-урну.

Кожен із локальних варіантів вирізняється деталями поховального обряду. Наприклад, у Верхньому Подніпров'ї відомі лише ямні (безурнові) трупоспалення, часто із залишками поховального вогнища. У Середньому Подніпров'ї та на Поліссі, окрім ямних, трапляються урнові поховання (близько 10 %). Останки небіжчиків тут, як правило, чисті, без вугілля та попелу.

Поховальний інвентар доволі одноманітний: побутовий посуд — горщик, миска та кухоль, інколи — деталі убрання, прикраси і знаряддя (фібули, булавки, браслети, ножі та ін.). У половині могил Середнього Подніпров'я трапляються кістки домашніх тварин — рештки поховальної їжі. На Пирогівському могильнику зафіксовано також перепалені кістки тварин-жертв. Як урни використовувалися побутові посудини, переважно лощені, столові.

Кераміка зарубинецької культури ліпна. Груболіпний посуд використовувався для приготування їжі, зберігання продуктів та води, а лощений виконував функції столової кераміки. Саме він переважає у матеріалах могильників, на відміну від поселень, де його кількість не перевищує 10—20 %. Вінця груболіпних горщиків та корчаг нерідко прикрашені пальчастими вдавленнями чи насічками. Частина горщиків має загладжене горло і спеціально шорстковану (хроповату) поверхню корпусу. За формою корчаги і горщики поділяються на посудини із ребристим корпусом та опуклобокі з більш-менш крутим плечем, причому останні були особливо поширеними. До груболіпної кераміки належать також покришки у вигляді низьких конічних посудин з короткою порожнистою ручкою, і диски, що використовувались як покришки чи сковорідки-коржівниці.

Чорнолощений посуд мав вишукані форми та блискучу поверхню, тому додатково майже не прикрашався. Миски за кількістю посідають друге місце після горщиків. Вони мають округле або гостре плече, денце — пласке або ж із кільцевим піддоном. їм дещо поступаються кухлі — невеликі горщики з петельчастою ручкою. На відміну від мисок та кухлів, інші категорії столового посуду, зокрема горщики та вази, були менш поширеними.

На поселеннях Середнього Дніпра та Сейму трапляються також уламки імпортного посуду — елліністичних та ранньоримських амфор. Кількість їх інколи сягає 15 %.

Знаряддя праці походять переважно із поселень. Це залізні ножі з горбатою чи прямою спинкою, невеликі серпи з гачковим кріпленням руків'я, шила, долота та ін. Поодинокими є залізні коси та сокири-кельти. Із глини виготовлялися пряслиця, грузила для ткацьких верстатів, ливарні тиглі, із каменю — точильні бруски та зернотерки. Предметів озброєння (залізні наконечники списів та стріл) зафіксовано небагато, лише із Чаплинського могильника походять 10 наконечників списів. Серед спорядження вершника — вудила, знайдені разом із черепом коня на могильнику Велемичі II, а також бронзова і залізна шпори з поселення Оболонь.

Серед деталей убрання, що походять переважно із поховань, найчастіше трапляються залізні та бронзові фібули, яких відомо