З розширенням ареалу культури місцеві особливості стали суперечити ранньокатакомбним стандартам. Ще більше ускладнили ситуацію локальні міграції різних груп населення на катакомбних теренах. Зрештою, на час пізнього періоду спостерігається розмаїття культур у межах ареалу. Існує низка три етапних періодизацій катакомбної спільноти, з поправками на локальну специфіку. Проте реально можна виділити два періоди — ранній і пізній, що підтверджується вже сотнями стратиграфічних спостережень. Додаткові періоди базуються на комплексах перехідних типів від першого періоду до другого чи від катакомбних культур до бакинської.

Донецька культура вважається класичною серед інших культур, оскільки саме її В. О. Городі іон виділив як катакомбну, з подальшим долученням визначення "донецька". її розвиток припадає на XXIII—XX ст. до н. е. Донецька культура посідає центральне місце в системі катакомбних старожитностей загалом, локалізуючись на Сході України (басейн Сіверського Дінця з виходом на Нижню Донщину). її пам'ятки найдокладніше вивчені на Луганщині (розкопки 70—80-х років XX ст. під керівництвом С. Н. Братченка, М. М. Бондаря, І. П. Післарія, М. М. Чередниченка). Нині досліджено більш як 1000 поховань донецької культури, переважно впущених до могил ямної спільноти. Поселення (Сердюк о не на Дінці, Миньївський Яр та Лівенцівка в пониззі Дону) вивчені недостатньо. На Сердюковому виявлено залишки напівземлянкового житла. Абсолютна більшість матеріалів отримана під час розкопок могил. Планіграфія поховань зберігає традиції ранньокатакомбної культури. Небіжчиків укладали скорченими, переважно на правому боці, обличчям до вхідного отвору. Кисті рук були простягнуті в напрямку підігнутих ніг (поза "вершника"). Переважала південна орієнтація тіл, з певними відхиленнями. На заключній фазі розвитку поширилася північна орієнтація. В ритуалі практикували посипання тіл вохрою. До камери помішали шматки фарби, а також шкури офірованих тварин (корови, вівці, кози) з черепом та кінцівками. Поховання донецької культури вирізнялися багатством і розмаїттям речового супроводу. Вражає строкатість керамічних форм: жаровні, курушки, горщики, кубки, чаші. Для жаровень брали стінки посуду, наповнені вугіллям. Курушки мали форму чаші на хрестоподібному піддоні з відділенням для олії на внутрішній стінці. Посуд був плоскодонний, середніх пропорцій, укритий по шийці та плічках складним візерунком, виконаним шнуром, тасьмою, гребінцем, наколами тощо. Особливо прикметні композиції з фестонів та концентричних кіл на тулубі. Донецька культура є найбагатшою з огляду на кількість бронзових речей, виявлених у катакомбах: набір ніж-шило, сокири з про вухом, тесла, долота, гаки, безліч дрібних прикрас (пронизки, підвіски, скроневі кільця, медальйони, намисто). Звужується коло крем'яних виробів (зникають ножі). Якісно виготовлені хіба що вістря стріл із глибокою виїмкою. Серед кам'яних знарядь — навершя булав різної форми, випростувачі древків стріл із пісковику, пести, тертушки, ступки, сокири з отвором.

Основою господарства було скотарство. Розводили велику та дрібну рогату худобу. Землеробство мало допоміжний характер. Важливою галуззю економіки виступали металургія та металообробка. Висока концентрація знахідок бронзових речей у зоні Бахмутських родовищ мідної руди на Донецькому кряжі дає підстави припустити можливість їх розробки вже носіями донецької культури (Д. П. Кравець, Л. А. Черних та ін.). Висловлено думку щодо існування Донецького центру металообробки (А. Л. Нечитайло). Додатковим аргументом на користь таких припущень є поховальні комплекси майстрів-ливарників, що засвідчують їхню глибоку професійну спеціалізацію (Луганськ, Пришиб). Контролюючи розробку мідних руд, донецьке населення небезпідставно вважало себе елітою катакомбної спільноти. Свою відмінність місцева людність доводила болісним ритуалом деформації черепів ще в дитячому віці. Досягши зрілого віку, ці "баштоголові" справляли незабутнє враження на оточення.

Заключна фаза розвитку донецької культури позначена появою ріповидного посуду, декорованого кількома валиками, біконічних форм кераміки та інших ознак бабинської культури. Це пов'язувалося, зокрема, з просуванням на Сіверськодонеччину населення харківсько-воронезької та передкавказької культур. Як наслідок цих процесів на Сіверському Дінці та Нижньому Доні формуються пам'ятки бахмутського типу, виділені С. Н. Братченком у 1969 р. в ареалі донецької культури.

Харківсько-воронезька (середньодонська) культура заходить у межах України на Харківщину та Луганське Лівобережжя Сіверського Дінця. Ця група пам'яток була виділена ще в 30-ті роки XX ст. Г. В. Подгаєцьким як середньодонська. А в 50-ті роки Т. Б. Попова виділяє харківсько-воронезький локальний варіант катакомбної культури. Воронезькі археологи традиційно вживають термін "середньодонська культура", а українські — "харківсько-воронезька". Харківський дослідник С. І. Берестнєв розглядає український сегмент цієї культури як пам'ятки осколо-донецького типу. На їх характеристиці ми й зосередимо увагу.

Харківсько-воронезька культура пов'язана своєю ґенезою з просуванням на північ носіїв ранньокатакомбної та донецької катакомбної культур. Вступивши в контакт із місцевою "ямною" людністю, катакомбники фактично створили нову яскраву культуру кінця ІІІ — початку II тис. до н. е. Сформувалася вона в Лісостепу й налічує більш як 30 поселень (Проказине на р. Айдар, низка селищ на лівому березі Сіверського Дінця, поблизу райцентру Кремінна Луганської області та ін.). Будувалися наземні житла з дерева, хоча відомі й споруди напівземлянкового типу з системою підпорних стовпів. Проте виразніший матеріал походить із 200 поховань під могильними насипами. Частина з них здійснена за старою традицією в ямах, стільки ж у Т-подібних катакомбах, але переважна більшість у Н-подібних спорудах (85% вибірки), де поздовжні осі вхідної ями та камери проходили паралельно одна одній. Активізувалося спорудження нових могил (50) та досипок над упущеними катакомбами. Небіжчиків укладали на правому боці, обличчям до вхідного отвору, хоча орієнтація тіл була несталою, унаслідок радіальної план і графи катакомб. Дно камер посипали вохрою та крейдою, клали шматки вохри. Тіла жінок та дітей посипали червоною фарбою. Наявність шкур великої та дрібної рогатої худоби, офірованої у процесі поховального ритуалу, становила 36 %. Серед супроводу переважав керамічний посуд, що вирізнявся своєрідністю і мало чим нагадував донецький. Зникають пишно орнаментовані тасьмою кубки, з'являються високі горщики з тричленним ламаним профілем, суцільно вкриті орнаментом. Горщики середніх пропорцій ще виготовлялися, але з'являються також ріповидні посудини північнокавказького походження. Основним елементом орнаментації, поряд зі шнуром, тасьмою та гребінкою, стають наліпні валики. Декоративні композиції складалися із комбінацій горизонтальних і вертикальних ялинок із трикутниками та фестонами, спрямованими вгору.

Серед бронзових речей — ножі двох типів (подум'яподібні та з паралельними лезами), сокири з отвором, шила з коротким черенком, втулчасті гаки, дрібні прикраси. Бронзові сокири походять зі скарбів (Колонтаїв, Скакун) та випадкових знахідок. Особливої уваги заслуговують найдавніші в Україні залізні речі (три випадки), зокрема залізний ножик із бронзовим держачком. Знайдено серію кам'яних шліфованих сокир з отвором, прив'язні сокири, крем'яні ножі та скребачки. Кістяні вироби репрезентовано мотиками, гарпуном, кільцями. Напрям господарювання визначається як скотарсько-землеробський.

Інгульська культура (остання чверть III — початок II тис. до н. е.) виділена О. Г. Шапошниковою наприкінці 70-х років XX ст., після розкопок курганів уздовж річки Інгул у Миколаївській області. Осмислення її як окремого явища триває. Спочатку ареал інгульської культури обмежували Буго-Інгулецьким межиріччям, а ідентичні комплекси Наддніпрянщини відносили до дніпро-азовської катакомбної культури. Проте з часом став зрозумілим механістичний характер конструювання цієї культури, де ранній шар пам'яток належав до ранньокатакомбної, а пізній — до інгульської культури. Остання не є продуктом розвитку ранньокатакомбної, оскільки утворилася внаслідок міграції однієї з груп катакомбного населення з Передкавказзя до степів Надчорномор'я. Місцеве ж ранньокатакомбне населення, навпаки, рушило на схід, до Калмицьких степів. Завдяки тривалим дослідженням удалося встановити, що "Інгульці" заселяли західний сегмент степової частини катакомбного ареалу, від Східного Надазов'я (р. Міус) до Нижнього Дунаю та Прута. Зі Степу Інгульці піднімалися вздовж Дніпра на північ аж до півдня Київщини.

Рис. 17. Матеріали інгульської катакомбної культури:

1,7 — Антонівка; 2 — Булгаківка; 3 — Відрадне; 4, 12 — Лиманні; 5 — Баратівка; 6, 11 — Привільне; 8 — Старогорожене; 9 — Старорозанівка; 10 — Піски (за С. Н. Братченком, О. Г. Шапошниковою). 1 – план поховання; 2, 3, 7, 8, 10—12 — кераміка; 4, 5 — камінь; 6, 9 — бронза

Розкопано кілька поселень з овальними житлами на кам'яних фундаментах (Матвіївка на Миколаївщині), розвідано тимчасові стоянки. Поховання здійснювали в могилах. Відомі десятки основних поховань, але абсолютна більшість із них — упускні. Для більш як 2000 виявлених поховань характерні катакомби з округлою шахтою, квасолеподібною у плані камерою та випростаною горілиць позицією небіжчика. Орієнтація похованих лишалася несталою, з переважанням південного вектора. Вхідний отвір до камери іноді перекривали частинами дерев'яного колеса й замащували глиняним розчином, а вхідну шахту забутовували материковою глиною (рис. 17). Поховання одиночні та парні, але трапляються й колективні (до шести небіжчиків на камеру). Практикувалися підпоховання до побудованих раніше катакомб. Такі споруди виконували функцію склепів. Серед речей супроводу — кам'яні сокири та булави, наконечники стріл з глибокою виїмкою в основі, бронзові ножі та шила, металеві прикраси, а також ошатний посуд із глини, дерева та остеокерамічної маси. Останній виготовлявся для