Поєнешті-лукашівська культура

План

1. Поєнешті-лукашівська культура

2. Липицька культура

3. Господарство та соціальний устрій

Ареал цієї культури охоплює Карпато-Дністровський регіон у межиріччі Дністра, Пруту та Серета, тобто частину території Румунії, Молдови та України (переважно Чернівецьку область) (рис. 1). Перша пам'ятка — могильник

Поєнешті в Румунії, був відкритий наприкінці 1930-х років. На території Молдови могильник і поселення поблизу с. Лукашівка дослідив у 1950-х роках Г. Б. Федоров. Він визначив їхню однотипність із румунськими пам'ятками й запропонував об'єднати їх в одну культуру — поєнешті-лукашівську.

В українському Подністров'ї аналогічні поселення у 1960—1970-х роках досліджені у Круглику, Кодині, Соколі, Гринчуку (розкопки Б. О. Тимощука, І. С. Винокура, С. П. Пачкової). Г.І. Смирновою розкопано могильник Долиняни. Нині відомо близько 200 поселень, могильників та окремих знахідок типу Поєнешті-Лукашівка, із них в українському Подністров'ї — близько 40 пунктів.

Розглянемо основні риси поєнешті-лукашівської культури, зосередивши основну увагу на пам'ятках, розмішених на території України та сусідньої Молдови. Поселення поділяються на мисові і низинні. Деякі з мисових поселень були великими городищами із доволі складною системою укріплень (Рудь). Однак більшість із них — це селища, площа яких не перевищувала 2 га, з незначним культурним шаром. Житла — наземні споруди, зі стінами плотово-каркасної конструкції, обмащені глиною, і напівземлянки прямокутної або овальної у плані форми, площею до 20 м2, із вогнищами, викладеними камінням чи глиною, та земляними лежанками уздовж стін.

Могильники — "поля поховань" без зовнішніх ознак. Найбільші із них — румунські могильники Поєнешті (152 поховання) і Боросешти (150 поховань). Інші могильники значно поступаються їм за розмірами. Обряд - кремація небіжчиків на стороні. Майже всі поховання в могильниках Поєнешті і Лукашівка (як і в пшеворській культурі) були урновими, а в Долинянах — лише 12 поховань із 58 могил. Рештки кремації, зазвичай, очищувалися від залишків поховального вогнища. Як урни використовувалися чорнолошені горщики, інколи — глеки та вази. Зверху урна накривалася покришкою — мискою. До урн клали речі, що побували у вогні: прикраси, деталі одягу (фібули, частини поясів, браслети, намистини), інколи знаряддя праці, побутові речі, зброю. Трапляються також безінвентарні поховання та кенотафи.

Керамічний комплекс складається із ліпного кухонного посуду із шорсткою поверхнею, ліпного лощеного столового посуду, а також невеликої кількості імпортної античної та кельтської кераміки. Перша група (горщики, миски, кухлі, глеки, конічні покришки, диски-коржівниці та ін.) становить майже 90 % кераміки на поселеннях. Кухонні горщики нерідко прикрашені наліпними валиками, шишечками, вушками, підковками, деякі мають хроповатий корпус і подлощені шийку та низ. Лощена кераміка представлена головним чином мисками і горщиками, рідше трапляються глеки. Миски мають аналогії серед кераміки лшеворської та ясторфської культур.

Рис. 8. Поєнешті-лукашівська культура. Головні етапи розвитку

Речові знахідки із металу, каменю, кістки, глини доволі поширені серед латенізованих культур. Так, на поселенні Круглик знайдені сільськогосподарські залізні знаряддя: наральник та сім невеликих серпів. Предмети озброєння (наконечники списів, мечі, деталі щитів) походять переважно із Румунії. У могильнику Долиняни виявлено бронзові наконечники піхов мечей римського типу. Проте сама зброя до могил не клалася. Серед прикрас найчастіше трапляються залізні та бронзові фібули середньо- і пізньолатенської схеми із суцільним або ж рамчастим приймачем. Поширені також металеві браслети, кільця, коропоподібні шийні гривни, сережки, намиста із пронизок та скляних намистин. Серед деталей убрання найбільш частини ременя — округлі пряжки та своєрідні застібки-гачки.

Як і в зарубинецькій культурі, хронологія пам'яток типу Поєнешті-Лукашівка визначається, насамперед, за матеріалами могильників, хоча використовуються також датувальні можливості амфорних клейм, що походять із поселень. Порівняльний аналіз цих категорій речей дав можливість визначити загальні рамки існування культури від рубежу HI—II ст. до другої половини – кінця І ст. до н. е. (рис. 8). Поєнешті-лукашівська культура зникає, не залишивши по собі прямих наступників, очевидно, внаслідок складної етнополітичної ситуації на Нижньому Дунаї, зумовленої експансією гетів.

Сьогодні дослідники одностайні в тому, що поєнешті-лукашівська культура склалася унаслідок переселення племен з південного берега Балтійського моря (очевидно, германців із латенізованою культурою), які під тиском кельтів мігрували у гето-дакійське середовище пониззя Дунаю. Тому тут, окрім рис субстратної гетської, виявляються елементи різних культур — латенської, поморської, пшеворської, зарубинецької та, особливо, різних груп ясторфської культури. Найімовірніше, на ранньому етапі свого існування поєнешті-лукашівське населення було змішаним, його основу становили місцеві племена — гети, а також різноетнічне латенізоване населення межиріччя Ельби — Одеру. Можливо, саме це населення мав на увазі Страбон, коли писав про бастарнів, які змішалися із фракійцями

Липицька культура

Липицька культура разом із пізньозарубинецькими і зубрицькими старожитностями належить до ранньоримського періоду. Вона охоплювала північну групу гето-дакійських племен, генетично пов'язану із дакійською культурою Подунав'я. Зонами її поширення були Верхнє Подністров'я та Попруття (сучасні Івано-Франківська і Чернівецька області) (рис. 4).

Назва культури походить від першої, дослідженої у 1889—1890-х роках І. Коперницьким, пам'ятки — могильника поблизу с. Верхня Липиця. В окрему культуру виділена в 1932 p. М. Ю. Смішком. У повоєнний період М. Ю. Смішко, І. К. Свєшніков, В.М. Цигилик, Л. І. Крушельницька, В. Д. Баран, Л. В. Вакуленко дослідили липицькі комплекси на багатошарових поселеннях у Черепині, Бовшіві, Незвиську та інших пунктах, а також могильники в Болотні та Звенигороді, окремі поховання. Найкраще вивчені поселення Ремезівці та Верхня Липиця.

Поселення розташовані на берегах невеликих річок та струмків. За площею вони здебільшого невеликі, хоча поселення у Верхній Липиці тягнеться уздовж берега на 500 м. Житла представлені двома типами: заглибленими і наземними. Досліджені переважно заглиблені будівлі, овальної або чотирикутної у плані форми. Серед них трапляються як напівземлянки, так і землянки глибиною до 2 м. На поселенні Ремезівці відкрито дві залізоробні майстерні у вигляді заглиблених споруд, у материкові стінки яких були врізані сиродутні горни.

Могильники зазвичай розташовані на невисоких підвищеннях поблизу від поселень.

Грунтовно досліджені могильники у Верхній Липиці та Болотні (близько 70 поховань)

Основний поховальний обряд — тілоспалення на стороні. У Верхній Липиці зафіксовано три майданчики, на яких спалювали небіжчиків. Чисто перебрані кальциновані кістки разом із убранням покійного (пряжки, фібули) та особистими речами вміщувалися в урни (90 % кремацій) або в ями. Більшість урн мали покришки. Деякі кремації поєднують липицькі (характерна гончарна кераміка) та пшеворські риси (пошкоджена зброя — меч, наконечник списа).

Частина поховань представлена тілопокладеннями північної орієнтації. У Верхній Липиці вони становили 11 %, у Болотні — 23 %. Тілопокладеннями були також багаті поховання в Колоколині та Чижикові, що містили імпортний римський бронзовий посуд.

Керамічний комплекс чітко відрізняється від посуду латенізованих культур. Він складається з гончарної та ліпної кераміки. Ліпний посуд переважає на поселеннях, де становить 85—90 %. Своєю чергою він поділяється на груболіпний кухонний (тюльпаноподібні горщики, інколи прикрашені наліпними шишечками, валиками тощо, та лійчасті кухлі з масивною ручкою) і столовий (миски, горщики, чаші на високій ніжці). Гончарна кераміка здебільшого трапляється на могильниках, де становить 50—70 %. Вона виготовлена з відмуленої глини і має добре загладжену або лощену поверхню сірого або ж чорного кольору. Переважають біконічні горщики на кільцевому піддоні, двовухі посудинки, глечики, чаші на високій ніжці (рис. 9).

Речові знахідки представлено також різноманітними бронзовими фібулами провінційно-римських типів: сильнопрофільованими, очковими, трубчастими та прикрашеними емаллю. До цього ж кола належать металеві пряжки, молота поліхромні скляні намистини. Римський імпорт репрезентують круглі металеві люстерка, бронзові, скляні та червонолакові посудини, а також два срібних денарія Фаустини Молодшої кінця II ст. н. е. Зброя представлена мечем, наконечником списа та кількома шпорами. До знарядь праці належать залізні наральник, ножі, шила, уламок сокири та напилок, кам'яні жорна та оселки, глиняні пряслиця і грузила, проколки із кістки. Серед побутових речей — ключі від замків та кресала.

Численні знахідки переконливо датують липицьку культуру I—II ст. н. е. Найбільш ранньою пам'яткою є поховання у Колоколині, комплекс якого датується початком І ст. н. е. Найпізніші провінційно-римські фібули кінця II ст. походять із Верхньої Липиці (рис. 10).

Походження липицької культури пов'язане із просуванням у перших десятиліттях І ст. н. е. на територію Верхнього Подніпров'я дакійської людності. В цей час гето-дакійські племена були об'єднані в могутній союз на чолі з Буребистою і поширювали свою експансію на північний схід. Свідченням їхнього перебування в українському Закарпатті є дакійська фортеця поблизу с. Мала Копаня.

На підставі свідчень Птолемея липицьку культуру звичайно пов'язують із племенем костобоків, що жили за Карпатами в басейні Дністра. Дакійське населення, що прийшло у Подністров'я, принесло з собою липицьку культуру в уже сформованому вигляді. Так само раптово, як і з'явилася, вона зникає наприкінці II ст. Цілком можливо, що її носіїв витіснили й частково асимілювали племена зубрицької культури.

Господарство та соціальний устрій

За рівнем соціально-економічного розвитку латенізовані