Лише 40—35 тис. років тому, судячи з археологічних даних, неоантропи Палестини розселилися на схід — у Центральну, Південну та Південно-Східну Азію, а також на захід — у Європу. Якщо на півдні Азії архаїчні Homo sapiens, мабуть, застали рештки популяції пізніх пітекантропів, то в Європі вони зіткнулися з неандертальцями. Тут Homo sapiens мешкав поряд з класичним неандертальцем, очевидно конкуруючи з ним, 35—28 тис. років тому. Відсутність спільних генів у цих різновидів людських істот свідчить про те, що між ними не було шлюбних контактів. Новітні дослідження свідчать, що рештки колись численної популяції неандертальців зберігалися на півдні Піренейського, Апеннінського, Балканського півостровів та в горах Криму ще 28 тис. років тому, а за деякими даними, навіть 20 тис. років тому.

Прихід зі Східного Середземномор'я в Європу Homo sapiens археологи фіксують поширенням так званої оріньяцької крем'яної індустрії (від печери Оріньяк у Піренеях) (рис. 5). Археологічні матеріали свідчать, що 35—28 тис. років тому остання розвивалася в Європі поряд з крем'яними технологіями, носіями яких були класичні неандертальці.

Ранні Homo sapiens відрізнялися від сучасних людей масивнішою статурою, розвиненою мускулатурою, значними розмірами черепа та зубів. У Європі вони дістали назву кроманьйонців (від печери Кро-Маньйон у Франції, де ще 1868 р. виявлено кілька їхніх поховань). З часом неоантроп став стрункішим, вищим на зріст, утратив певну частину волосся на тілі. Зменшилися розміри обличчя за рахунок збільшення мозкової частини черепа.

Антропологічний тип перших неоантропів не був однорідним і складався з кількох підтипів, у яких дослідники вбачають прообрази майбутніх рас. Унаслідок природно-кліматичних впливів на популяції ранніх неоантропів природний добір лишався потужним чинником антропогенезу. Людський організм пристосовувався до кліматичних особливостей різних регіонів. За умов холодного прильодовикового клімату формувалися кремезні, широколиці кроманьйонці Європи — пращури сучасних європеоїдів. У спекотній екваторіальній Африці почали формуватися адаптовані до вологих і спекотних тропіків темношкірі негроїди. Певні негроїдні риси простежуються у грімальдійському (від поховання в печері Грімальді в Італії) антропологічному типі півдня Європи, який відомий також у Східній Європі за похованням з Маркиної гори на Дону. В умовах різкоконтинентального клімату пустель Центральної Азії формувалися монголоїди, найдавніші рештки яких відомі з верхніх шарів печери Джоу-Коу-Тянь під Пекіном. Бушмени пустелі Калахарі в Африці є реліктом одного з найдавніших різновидів Homo sapiens, який через Близький Схід, Південну Азію, Індокитай розселився до Австралії. Тож певні антропологічні паралелі поєднують бушменів та австралійських аборигенів із раніше згадуваними найдавнішими неоантропами з печер Схул і Табун Близького Сходу.

Прогресивний розвиток людського суспільства призвів спочатку до обмеження, а наприкінці палеоліту — до фактичного припинення дії природного добору, на зміну якому приходить соціальний. Наприклад, досконалий одяг і прогрес у домобудуванні ізолювали людське тіло від безпосереднього впливу природно-кліматичних чинників і наприкінці льодовикової доби процес расо-утворення різко загальмувався. Тим самим становлення людини сучасного типу (антропогенез) у цілому завершилося, хоча трансформація організму сучасної людини, пов'язана з процесами грацилізації, брахікефалізації, акселерації, триває.

Таким чином, генні дослідження останніх років зумовили остаточний перехід більшості фахівців від прямолінійно-стадіальних уявлень до усвідомлення багато варіантності шляхів біологічної історії роду Homo. Зокрема, дослідники дійшли висновку, що неандертальці не були нашими безпосередніми пращурами. Вони є тупиковим відгалуженням на дереві антропогенезу, оскільки не лишили нащадків. Однак ці революційні зміни в поглядах на антропогенез відбулися зовсім недавно. Тому поки що не варто вважати їх істиною в останній інстанції. Дослідження тривають, що неминуче призведе до подальшої кореляції основних положень концепції походження людини.

Підсумовуючи розгляд проблем походження людини, зазначимо провідну роль Африки в антропогенезі. Схоже, вже остаточно доведено, що батьківщиною людства був схід Африканського континенту. Саме тут, унаслідок аридизації клімату і деградації лісів, лісові людиноподібні мавпи перейшли до наземного способу життя та прямоходіння. У Східній Африці з'явилися перші людські істоти, котрі близько 2,5 млн років тому почали виготовляти найдавніші знаряддя праці з каменю. Звідси, за новітніми даними, походять найдавніші пітекантропи і перші Homo sapiens, що пізніше переселилися на сусідні континенти — в Європу, Азію, Америку.

Представлену картину походження людини не варто вважати остаточною. Дослідження тривають, і з появою нових фактів та наукових методик сучасна схема антропогенезу може бути суттєво доповнена.

Тема 3. Ранній та середній палеоліт

Палеоліт (давньокам'яна доба) — найдавніша епоха історії людства, що розпочалася з появою перших людських істот (3—2,5 млн років тому) і завершилася наприкінці льодовикової доби (10 тис. років тому). Протягом палеоліту людські істоти пройшли тривалий шлях від свого народження до формування людини сучасного типу, а мавпяче стадо трансформувалося в суспільство людини розумної. За часів палеоліту виготовлено перші знаряддя праці, одяг, опановано вогонь, споруджено перші житла. Релігія, міфологія, мистецтво та інші сфери духовної культури також народилися за доби палеоліту. Іншими словами, визначальні елементи людського суспільства своїм корінням сягають палеолітичної епохи, без вивчення якої неможливе повноцінне розуміння сьогодення.

Список літератури

1. Айбабин А. И. Этническая история ранневизантийского Крыма. Симферополь, 1999.

2. Алексеев А. Ю., Мурзин В. Ю., Роме Р. Чертомлык. Киев, 1990.

3. Алексеев В. П., Перший. А. И. История первобытного общества. Москва, 1990.

4. Андрух С. И. Нижнедунайская Скифия в VI — начале I в. до н. э. Запорожье, 1995.

5. Анохин В. А. Монеты античных городов Северо-Западного Причерноморья. Киев, 1989.

6. Античные государства Северного Причерноморья. Археология СССР. Москва, 1984.

7. Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев, 1985, 1986. Т. 1-3.

8. Археологія Української РСР: У 3 т. Київ, 1971. Т. 1-3.

9. Археологія. 1993. № 3 (до 100-річчя відкриття трипільської культури).

10. Баран В. Д. Давні слов'яни. Київ, 1998.

11. Баран В. Д., Козак Д. II., Терпиловський Р. В. Походження слов'ян. Київ, 1991.

12. Березанская С. С. Северная Украина в эпоху бронзы. Киев, 1982.

13. Березанская С. С, Отрощенко В. В., Чередниченко Н. И., Шарафутдинова И. Н. Культуры эпохи бронзы на территории Украины. Киев, 1986.

14. Березанская С. С, Цвек Е. В., Клочко В. И., Ляшко С. Н. Ремесло эпохи энеолита — бронзы на Украине. Киев, 1994.

15. Бессонова С. С. Религиозные представления скифов. Киев, 1983.

16. Бессонова С. С, Скорый С. А. Мотронинское городище скифской эпохи. Киев, 2001.

17. Бліфельд Д. Давньоруські пам'ятки Шестовиці. Київ, 1977.

18. Болгов Н. Н. Закат античного Боспора. Бєлгород, 1966.

19. Бонгард-Левин Г. М., Грантовский Э. А. От Скифии до Индии. Москва, 1983.

20. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. Київ, 1968.