Пріоритет культури і особистість

Ефективність переходу від тоталітаризму до демократичної суспільної організації та самоорганізації багато в чому залежить від визначення, мобілізації та використання стратегічних ресурсів. Невизначеність ресурсної бази суспільних трансформацій неодноразово зводила нанівець великі проекти, спричиняла значні суспільні колізії й громадянські зіткнення, відмежовувала від історії її героїв. Показовим прикладом такої невизначеності була спроба побудови комунізму "в одній окремо взятій країні".

Як відомо, історично провідну роль у суспільному поступі визначали такі ресурси, як знаряддя праці, земля, водні ресурси, корисні копалини. Промисловий переворот підняв роль знання, епоха науково-технічної революції актуалізувала стратегічну роль науки і техніки. Завдяки їм людство відкрило нові можливості енергетичних ресурсів, які у свою чергу сприяли виникненню високих технологій. В епоху інформаційного суспільства стратегічна роль поступово переходить до інтелектуального ресурсу, а в контексті його зрощення — до науки, освіти і культури, засобами яких формується насамперед людина. .

Першочергова увага, яку приділяють цим питанням провідні країни світу, є єдино можливою відповіддю на зміну чинників соціокультурної динаміки, єдиним виходом із ситуації, що склалася. Цими ж шляхами має рухатись і Україна. Сучасне суспільство покликане утвердити пріоритет освіти і культури, мобілізувати для їх розвитку всі внутрішні й зовнішні ресурси, виховати людину. Людина, її інтелектуальні, моральновольові якості, творча наснага і воля є саме тим основним стратегічним ресурсом, завдяки якому можливість означеного переходу стає дійсністю, реальним історичним процесом.

Глобалізація, утвердження інформаційного суспільства, ринкових відносин і дедалі відчутніша демократизація, яка поступово охоплює всі складові суспільного організму, потребують відповідного культурного забезпечення. Важливість інтелекту зростає. Він стає все більш вагомим і викликає зацікавленість з боку як виробничників, бізнесменів і владних структур, так і пересічних громадян.

Збільшилась частка людей, які прагнуть дати більш ґрунтовну (по можливості спеціалізовану) освіту дітям, залучити їх до культури і художньої творчості. Переконливим свідченням цього є конкурси вступників до вищих навчальних закладів сфери культури і мистецтва, зростання популярності таких вищих і середніх навчальних закладів.

Ці позитивні тенденції все ж стримуються комплексом соїцально-еконо-мічних негараздів, які накочуються на державу і народ потужними хвилями. Духовний простір суспільства переповнюють перманентні скандали, які постійно реанімуються; в ньому домінують сумнівні РК-технології на підтримку чергового кандидата в депутати; час від часу проводяться гучні компанії з дискредитації того чи іншого політика, державного діяча і навіть Президента України. Пересічний громадянин майже переконаний у "продажності ЗМІ", "суцільній корумпованості чиновника", "засиллі бандитів на всіх поверхах влади" й "відторгненні від неї людей порядних і справедливих".

Культура, інтелект у цьому просторі губляться. Нерідко здається, що Україна переживає період "лиха з розуму": лиха тому, в кого його немає, і одночасно — тому, в кого він є. Перший не розуміє того, що діється, а тому й живе як уміє — лукавить, краде, пиятикує, розважається (як писав А. Камю, "тікає від абсурду"); інший — бачить і розуміє глибоку прірву, яку не можна перескочити у два прийоми, подолати ірраціональне середовище, переконати інших. Прикро, але факт: "місця під сонцем" в Україні інтелект сьогодні поки що практично не має. Цей гіркий висновок, на жаль, має вагоме фактологічне підтвердження.

Низькою, якщо не мізерною (порівняно з тим духовним внеском, який ця когорта інтелектуалів вкладає в розвиток суспільства) є заробітна плата митця, бібліотекаря, клубного працівника, викладача школи естетичного виховання, працівника культури загалом. Все ще відчувається стара установка на ставлення до культури за принципом залишковості, визначення останньої як похідної від економіко-виробничого фактора. Науку, освіту і культуру лихоманить постійна нестача коштів на ремонт приміщень, відповідне обладнання, музичні інструменти, гастрольну та виставкову діяльність, підтримку традиційних народних жанрів.

Перебільшуючи негаразди, що охопили цю сферу, дехто прогнозує руйнацію і розпад потенціалу держави, і як результат — перетворення країни на трудовий і ресурсний придаток цивілізованого світу. Слід визнати: така загроза є. Отже, потрібні рішучі заходи для посилення життєздатності культурно-мистецької сфери, підтримки і нарощування духовного потенціалу суспільства, як того потребує загальноцивілізований поступ людства. Власне, розуміння необхідності рішучих дій у цьому напрямі в суспільстві є. Немає іншого — глибокого й обґрунтованого бачення того, яким чином усе це можна здійснити. З іншого боку, на перешкоді стоять групові та корпоративні інтереси: практично жодна із соціальних чи професійних груп не бажає поступитись власними інтересами на користь науки, освіти і культури.

Важливою складовою нарощування духовного потенціалу суспільства є підтримка талановитої молоді, створення можливостей для її зростання.

Молодість — це не лише період становлення людини, а й доба мистецького, соціального творення. Вважається, що найвагоміші мистецькі здобутки чи наукові відкриття людина робить у період молодості. І це зрозуміло. Молодість не обтяжена старим досвідом. Вона ще не має авторитету, соціальних зв'язків, зобов'язань перед історією. Їй нічого втрачати. Вона не боїться ризиків і, чого гріха таїти, не завжди і не повною мірою передбачає соціальні наслідки, до яких можуть привести їх творчі завоювання. Це створює можливості прориву до нового, незвіданого, незрозумілого. Підтримка молоді є саме тим механізмом впливу на творчий потенціал нації, яким організоване суспільство сприяє його употужненню, практичній спроможності, конкурентоспроможності. Зрозуміло, найефективніше цей механізм працює за умови інтеграції зусиль молоді з досвідом висококваліфікованих фахівців, відомих діячів культури і мистецтва.

Досить ефективно зарекомендували себе такі заходи, як встановлення грантів Президента України для молодих митців; збільшення розмірів оплати за звання дійсного члена (академіка) та члена-кореспондента Академії мистецтв України; заснування пенсій для видатних діячів культури і мистецтва, які досягли 70-річного віку; збільшення розміру пенсійного забезпечення працівників культури загалом тощо.

І все ж зробленого ще замало. Культура в найширшому розумінні цього слова ще не стала в Україні дієвим чинником державо- і людинотворення, як того потребує сучасна модель цивілізацій ного поступу людства. її підтримка, а головне — створення можливостей для самореал ізації є, мабуть, тим незамінним осердям, яке інтегрує всі інші чинники, що в оптимальному співвідношенні і взаємодоповненні забезпечить сталий людський розвиток українського суспільства уже в найближчі десятиріччя.

Значення культури, інтелекту загалом як стратегічного ресурсу владно диктує потребу прискореного й універсального розвитку особистості, що здійснюється насамперед засобами освіти, культури і виховання. У зв'язку з цим розвиток культури постає як умова і засіб входження держави до когорти розвинених держав світу. Від її якості уже сьогодні багато в чому залежить авторитет, місце країни і народу у міжнародному поділі праці. Ще більш вагомо ця залежність виявиться в майбутньому. Уже в найближчі 10—15 років світ постане перед проблемою нового стратифікаційного поділу. Першість і авторитет у ньому будуть мати інтелектуально потужні країни і народи. Інші, очевидно, мають змиритися зі статусом людського і природо-ресурсного придатку, тобто постачальником дешевої сировини і робочої сили.

Інтелект, раціональна складова людини є важливими, необхідними, але, звичайно, далеко не єдиними складниками її розвитку як суб'єкта й провідника організованого суспільства. Вони часто безсилі, особливо в ситуації багатоманітності та співрозмірності факторів, що обумовлюють вибір. І тоді на допомогу їм приходить почуття, що виховуються високою культурою й практично безпомилково підказують спосіб мислення, і дії, співрозмірні загальному розумінню людського. Культура, таким чином, є незамінним чинником утвердження стратегії сталого людського розвитку, духовно-матеріальним фундаментом організованого суспільства, а в більш широкому розумінні — способом його буття як людського, цивілізаційного.

На рівні побутової свідомості всім добре відомо: щоб бути організованим, треба бути культурним — дотримуватись правил і норм суспільної поведінки, прийнятих у державі законів, керуватись загальнолюдськими цінностями і власним розумом, який, за влучним висловом І. Канта, у будь-якій ситуації підкаже алгоритм вибору добра. Але як цього досягти?

Мабуть, жодне з понять, якими оперує філософська наука, не має такої різноманітності визначень, як поняття культури. Але у загальних, основних рисах воно залишається практично незмінним: культура є надбанням людства (народу, нації); це поняття фіксує людське ставлення (відношення) до природи, рівень загальнолюдської значимості речі (предмета), її здатності нібито випромінювати з себе людський сенс, прислуговувати людині як її власне відображення. "Культура є втіленням людського ставлення до природи, втілення людяності — універсальності цього ставлення. І міра цієї людяності (універсальності), виявлена стосовно природи, є мірою культури, її іманентний критерій, міра відповідності культури своєму власному поняттю людяності (універсальності) ставлення до природи і відповідно до будь-якого визначення самої людини" (Ю. Давидович).

Основою і джерелом виникнення культури є людська діяльність. Однак не будь-яка діяльність є культуротворчою — такою є лише та, що здійснюється адекватно до закономірностей предмета (природи), завдяки чому він спонтанно розкриває внутрішні зв'язки, властивості, залежності. Людина може і повинна перетворювати природу за законами природи, а не супроти них. Культура є процесом і результатом реалізації в природі людських цілей за законами природи, сферою освоєння природи та