Матеріальні та духовні надбання людей є ні чим іншим як предметним утіленням їхніх здібностей, сутнісних сил і відносин. Ці надбання — зовнішня форма існування культури. Дійсним (внутрішнім) змістом її існування є розвиток людини як суспільної істоти, тобто вдосконалення її творчих сил, потреб, здібностей, форм спілкування тощо. Отже, як сфера олюднення природи, гуманізації соціуму і соціалізації особистості культура виступає якісною характеристикою створюваної людством дійсності, що є предметною сферою культури настільки, наскільки вона "дозволяє побачити в ній міру нашого власного людського розвитку, за якою ми визначаємо довжину пройденого нами історичного шляху" (В. Межуєв). У строгому розумінні поняття культура виступає своєрідним зрізом суспільно-історичного процесу з боку його людинотворчого змісту, сферою, де об'єктивні закони, не втрачаючи об'єктивності, підкоряються людським цілям для задоволення людських потреб.

Зазначений зріз характеризують принаймні три умови, за межами яких про культуру у філософському значенні слова говорити не можна. Перша з них стосується участі предмета (речі, ідеї або відношення) в розвитку сутнісних сил і здібностей людини. Можна досить упевнено стверджувати, що культурою є лише те, що сприяє утвердженню людини як людини, розвиває її сутнісні сили і здібності, звеличує особистість. Друга умова стосується глибини освоєння людиною загальнокультурного змісту предмета. Незрозуміла, неосвоєна річ (ідея, процес, відношення), своєрідна "річ у собі" не є предметом культури, не може бути використаною адекватно до її культурного призначення. Третя умова пов'язана з включенням предмета в контекст загальнолюдської практики. Ті чи інші предмети, що внаслідок різноманітних чинників опинились поза межами практики, втрачають (нерідко назавжди) загальнокультурний зміст. Нормальне функціонування культури вимагає безпосередньо-життєвої реалізації, чуттєвої відкритості цінностей для суб'єкта. Як немає людини без діяльності, так не може бути культури без людини, її суспільно-особистісних зв'язків і стосунків, практично-творчої діяльності. Культура стає істинною тоді, коли "входить у життя, у звички особистості, виявляється у всій сукупності й' соціальної діяльності, в її повсякденній поведінці" (Л. Каган).

Культура уособлює загальну творчу діяльність у предметах для людини, є втіленням створених людьми матеріальних і духовних цінностей, постає як опредметнена сутність людини. Міра розвитку культури визначається мірою розвитку людини.

Культура є вираженням досягнутого людиною (людством) рівня історичного прогресу. І навпаки, як писав Й. Гете, міра культурного світу є тріумфом виключно людського, все має значення лише остільки, оскільки воно гуманне. Інтеграл культури — людина і людяність. Культура — це культ людського буття, творення людини із "наявного матеріалу". Створюючи людину, вона творить і саму себе. Культура завжди є самотворчіс-тю, не є сталим буттям — це процес становлення буття людини як людини, злету його до людяних (гуманістичних) форм існування.

За існування суспільних антагонізмів єдність людини та культури є умовною. Людина начебто й втілює у витвір свої розум, почуття, майстерність, інші сутнісні сили, однак майже завжди, відразу і назавжди втрачає над цим витвором власний контроль. Результати її діяльності належать іншому — як правило, тому, хто має капітали. Творення культури є одночасно процесом творення предметів, які якщо й не протистоять творцеві, то принаймні вже й не служать йому у своїй практичній, естетичній, духовній і будь-якій іншій сутності. Тут усе обертається на свою протилежність, міняється місцями: історія, що мала б бути історією існування людей, перетворюється на самостійну надлюдську субстанцію, засоби стають цілями (бо ціль "виправдовує" засоби), а цілі постають у ролі простих засобів; людина часто втрачає людське єство, а мірою її багатства (замість дійсних якостей) стає обсяг її приватної власності.

Замість того, щоб одержати насолоду від створеного власними руками та розумом, від спілкування з культурою, людина вимушена витримувати її тиск, тому що культура стає чужою, іншою, відчуженою. В такій системі загальна ситуація позначається категорією "відчуження". Людинотворча сутність культури набуває відчужених форм. Культура нерідко втрачає гуманістичний характер і фактично перетворюється на антикультуру, бо замість того, щоб піклуватися про людей, підноситься над ними як чужа їм сила.

Досить тривалий час створений за радянської влади тип культури, який дістався нам у спадок, називали найвищим, найгуманнішим, а його можливості у плані формування та розвитку особистості — найбільш широкими. Весь дожовтневий період розвитку людства трактувався як передісторія цивілізації. Нову культуру позначали як соціалістичну, інтернаціоналістську за змістом та багатоманітну за національними формами. Основне джерело її формування вбачали у культурній революції, матеріальну основу — в суспільній власності на засоби виробництва, духовно-ідейну — в соціалістичній ідеології.

Сьогодні оцінки створеного в радянські часи типу культури дещо змінилися. Соціальна практика кінця XX ст. викрила глибоку кризу псевдосо-ціалістинної цивілізації та культури, що виявилось у таких потворних явищах та процесах, як відчуження людини від власності та влади, соціальних відносин та загальнолюдської моралі, товарний дефіцит, інфляція, зростання злочинності, міжнаціональні конфлікти та екстремізм. Поширеними стали аморальність і споживацтво, бюрократизм та блюзнірство, пияцтво та крадіжки, містицизм та войовничо-вульгарна недбалість щодо істинно духовних цінностей.

Це не означає, що нічого справді культурного у країні не було створено. Подібні твердження є такою ж крайністю, що спотворює дійсність, як і абсолютизація досягнень минулого. Сімдесятирічна історія розвитку культури знала все: високий злет волелюбного творчого духу народу і тоталітарне гноблення, фантастичні прориви в майбутнє і безвихідь жорстко ідеологемного мислення, всесвітньо визнані завоювання і глибинні деформації. Ймовірно, "радянську культуру" можна означити як суперечливе явище. Вона включає різнорідні й одночасно взаємопов'язані пласти, що взаємодіють, доповнюючи й заперечуючи один одного у процесі функціонування (насамперед у плані забезпечення відтворення гуманістичної людяності), визначають статус цього типу культури, його місце в історії розвитку людської цивілізації. Крім того, варто пам'ятати, що поняття "радянська культура" не є синонімом поняття "соціалістична культура". Взагалі поняття "соціалістична культура", "капіталістична культура" є значною мірою умовними, оскільки за ними немає соціальних суб'єктів.

Культура, що дісталась незалежній Україні у спадок від радянських часів, мала багатовимірну структуру. Першим із її найпомітніших автономних пластів стала так звана офіційна культура, розвиток якої практично однозначно обумовлювався державними структурами, партійними настановами, панівною ідеологією. В літературі минулих років феномен офіційної культури позначався поняттям "загальна культура". Вважалось, що її основу становить освіта (трактована як універсальна система інформації), яка озброює людей основами наукових знань і водночас забезпечує їм загальну естетичну підготовку та етичне формування. Загальна культура, зазначали вчені, характеризується головним чином процесом освоєння культури, системою розподілу, поширення і споживання культурних цінностей, її рівень залежить від досягнень наукового і художнього просвітництва мас, рівня їх залученості до всіх досягнень культури.

Подібна характеристика є надто загальною й приблизною. Вона охоплює цей пласт лише зовнішньо. Внутрішні, сутнісні характеристики залишаються за межами теоретичного аналізу. Звернення до них дає змогу розпізнати зміст того, що вивчалося в школах, що створювалось (як культурне надбання) і до чого залучалась особистість як до фундаменту свого особистого (культурного) зростання. Зрозуміло, за змістом цей пласт культури був "одержавленим". Все в ньому — від науки і освіти до морально-естетичної складової й виховання, не кажучи вже про політичну культуру чи право — однозначно обумовлювалось "державними стандартами" і "партійними настановами", тобто всеохопною офіційною ідеологією, відхід від якої в той час переслідувався і карався.

Зрозуміло, всю культуру, створювану людьми в процесі так званого соціалістичного будівництва, аж ніяк не можна звести лише до її "офіційного" прошарку. Людина живе не лише сьогоденням, а й історією. Вона спадкоємно залучається і сама створює (відтворює) могутній пласт народної (національної) культури. Він передається від покоління до покоління, від матері до дитини, із вуст в уста зі звичками і традиціями, побутом, способом життя. Як показують історичні дослідження, могутній пласт національної культури існував і в культурі колишнього СРСР. Кожен народ, який входив до його складу, мав національну культуру, пишався нею, однак вимушений був підпорядковувати її культурі офіційній, державній, ідеологічно усталеній. Саме тому, через різні чинники національно-народна складова загальної культури суспільства виявилась пригніченою, занедбаною, а подекуди й деформованою. Національне, часто трактоване в ті часи як "націоналістичне" (а отже — вороже), заміщалось інтернаціональним, в яке за установкою В. Леніна входить тільки частина (підкреслено нами. — Авт.), а саме: лише послідовно-демократичний і соціалістичний зміст кожної національної культури. Певна річ, "частина" ніколи не заміщує собою ціле. Побудована лише на "частинах" цілого, інтернаціональна (офіційна) культура була збідненою, непереконливою, казенною. її життєвість підтримувалась штучно. Народна культура жила власним життям, різними засобами захищалась від розчленування й,