Серед специфічних культурних пластів радянського періоду слід виділити й такий підрозділ, як вигнана культура, створювана вченими, художниками, митцями, що за різних обставин опинилися за межами країни. Причина їх вигнання очевидна: її носи — пересічні художники і поети, музиканти і літературознавці, архітектори і вчені, загалом, відомі й невідомі особистості в тій чи іншій формі виявили свою незгоду з існуючим устроєм, домінуючою ідеологією, загальним порядком речей, і особливо — незгоду з "правилами гри", заданими партійною диктатурою, тоталітарним режимом і неприйняття їх. Вони, як правило, не приймали соціалізм і комунізм у їх ленінсько-сталінському варіанті й водночас поділяли загальну ідею соціальних перетворень, ліквідації експлуатації людини людиною, національного визволення. Опинившись за межами країни, більшість вигнанців не лише не розірвали своїх зв'язків з вітчизняною культурою, а й активно сприяли її розвитку. Звичайно, про "соціалізм" і марксистсько-ленінську партійність у їх творчості, як і раніш, не могло бути й мови. "Вигнана" культура була поза- і надпартійною, загальнолюдською, і як така стала загальнокультурним надбанням цивілізації* "Вітчизняний дух" цієї культури спонукав її повернення до своїх вихідних основ. Творчість вигнанців повертається до рідного народу, займаючи в його культурі особливе місце.

Не менш помітним у радянські часи був і феномен тіньової культури. Щоправда, в літературі він майже не аналізувався. Про нього говорили поспіхом, як правило, лише з тим, кому довіряли як людині надійній, незрадливій. Джерелом означеного пласту культури була тіньова діяльність радянської людини. Носії (суб'єкти) тіньової культури збирались, як правило, у вузькому колі, у квартирах, "на кухнях", читали несанкціоновані художні твори (власні або написані вигнанцями), співали заборонених пісень, обговорювали альтернативні політичні проекти тощо. Цей підрозділ тіньової культури отримав назву horn art (домашньої культури). З неї починали Б. Окуджава і В. Висоцький, В. Стус і Л. Костенко, В. Чорновіл і багато інших майбутніх визнаних, вигнаних або репресованих діячів культури, вчених, політиків.

До частково тіньової культури ми відносимо й таке явище, як елітарна культура — субкультура "еліти" колишнього СРСР. Оскільки її склад був надто суперечливим — від секретаря обкому партії, прокурора і "кінозірки" до завідувача гастроному, товарної бази і власника підпільного цеху (цеховика) — це явище мало надто суперечливий характер. Його суб'єкти (народ означив їх в'їдливою характеристикою — "слуги народу") вважали для себе обов'язковим відвідування закритих переглядів популярних на Заході, але заборонених у СРСР, художніх фільмів, відпочинок на престижних вітчизняних і зарубіжних курортах. Вони хизувались одне перед одним близькістю до "генерального", "члена політбюро" або популярного кіноактора, витонченими прикрасами, демонстрація яких у широкому загалі вважалось ознакою "поганого тону". У строгому розумінні слова цей пласт культури "елітарним" можна назвати лише умовно. Насправді це була спроба легітимізації людиною своїх влади, грошей або талантів, якщо й не публічно, то принаймні у колі собі подібних, причому особливим способом: відмінним від опозиційного, але (обов'язково!) лояльним щодо офіційного державного курсу і партійної ідеології. Дещо подібне спостерігається і в сьогоденній Україні.

Серед особливих пластів колишньої "соціалістичної культури" досить помітним був компонент молодіжної субкультури, який, з одного боку, існував як відлуння й продовження офіційної (комсомольські новобудови, студентські будівельні загони, молодіжні народні дружини тощо), а з іншого — як його альтернатива, причому не стільки політична, скільки масова.

Панки, рокери, металісти, хіпі тощо — подібні об'єднання та рухи молоді набули масового характеру, сформували свою ієрархію цінностей, символічний світ і навіть мораль, відмінну від офіційної. Багато в чому масова молодіжна культура існувала як відлуння західного впливу, як реакція на технізацію життя і зневагу до людських цінностей, неприйняття тоталітаризму і "офіціозу", в яких би привабливих формах він не нав'язувався.

Існування означених культурних пластів свідчить про суперечливий характер культури, створеної за роки радянської влади, про наявність у ній різноманітних течій, суперечливих тенденцій. Спроби нівелювати їх у недалекому минулому спотворювали вигляд нашої культури, призводили до її вульгаризованої моделі, відірваної від земної основи.

Однак численні проблеми є і нині. Соціологічні дані свідчать, що за останні десятиріччя катастрофічно зменшилася, зокрема, кількість кіно-відвідувань. Старшокласники загальноосвітніх шкіл майже не відвідують музеї. Значна частина жителів малих та середніх міст, не кажучи про сільських жителів, практично не буває у театрах, не користується послугами бібліотек, не відвідує клубні установи. Книжковий фонд бібліотек в останні роки майже не поповнювався. Через брак коштів та фахівців, які покидають сферу культури, значна частина клубних установ перебуває в занедбаному стані. У багатьох із них домінує атмосфера "вульгарної тусовки", низькопробної організації дозвілля. Частка часу, яку витрачає середньо-статистичний житель на відвідування закладів культури, коливається між 2 і 5 відсотками.

Дефіцит культури, як наслідок тривалої неуваги до цієї сфери, негативно позначається на стані справ у суспільстві. Культури не вистачає і на виробництві. Виробниче безкультур'я виливається в екологічну проблему, кризові, катастрофічні явища. Культурний дефіцит позначається на політичній і правовій практиці (нескінченні образи парламентарів, нехтування прийнятими рішеннями, зневажливе ставлення до закону). Культури не вистачає соціальній сфері, побуту, освіті, вихованню. Дефіцит культури є одним із фундаментальних чинників міжнаціональних сутичок і конфліктів.

Сьогодні майже кожному зрозуміло: поза культурою ні про яке оновлення суспільства, становлення державності, впровадження демократичних і ринкових відносин не може бути й мови. Лише культура збагачує народ національними і загальнолюдськими цінностями, прилучає людину до творчості, виховує в ній господарсько-ділові та морально-етичні якості. Саме тому розвиток культури має розглядатися в такому статусі, як і економіко-політична проблематика. На жаль, і нині в цій сфері панує залишковий принцип. Більше того, не спостерігається якихось радикальних спроб поліпшення стану справ.

Відродження й збільшення культурного потенціалу — необхідна умова організації та самоорганізації суспільного поступу, повернення країни до цивілізаційних засад суспільно-історичного розвитку людства. Першочерговими в цьому плані є такі основні завдання:

а) повернення людини до своєї історії, викорінення історичного безпам'ятства українського народу, розвиток його самосвідомості до рівня усвідомлення себе як народу історичного, самобутнього, державо- і куль-туротворчого. Людина, яка втрачає пам'ять, втрачає й саму себе. Вона перетворюється на сліпого виконавця чужої волі, "субстрат", додатковий матеріал чужої соціальної творчості, політичних маніпуляцій. Те саме стосується й народу. Лише той народ має майбутнє, який пам'ятає свою історію, не втратив зв'язок зі своїм корінням, постійно звертається до витоків і одночасно творить нову історію цивілізованими засобами і за законами культури;

б) вилучення із суспільної свідомості й поведінки людей почуття національної меншовартості й безпідставної сором'язливості, психології лизоблюдства, безвір'я у власні сили й інтелектуально-творчий, виробничо-потужний потенціал нації. Як показують дослідження, в Україні сьогодні є досить помітний прошарок населення, зневірений у власних можливостях і здібностях. Багато таких людей вважають свою націю "третьосортною", як правило, висловлюють сумнів щодо вагомості надбань українців у галузі науки і культури, плазують перед громадянами зарубіжних країн, висловлюють недовіру до державотворчих здібностей народу, господарських керівників і політичних лідерів. Вихід з історично зумовленої культурної кризи потребує викорінення рабської психології, "хохлянської розляпаності й сахаринності" (М.Хвильовий), формування інтелігентності у найширшому розумінні цього слова, виховання самоповаги й потреби самоствердження;

в) звільнення залишкового потягу українців до підпорядкування іншій державності, особливо російській, звільнення людей від благоговіння перед іншонародною "твердою рукою", подолання залишкової ностальгії за минулою тоталітарною всеєдністю "народів слов'янського кореня" (як і "єдиного радянського народу") і формування твердої незалежницької позиції, світогляду, культури;

г) викорінення пустоцвіту відчужено-казенного, знеособленого ставлення до природи, її надр, праці та її результатів, до власності і влади, до людей і гуманістичних цінностей. Виховані на засадах державної (не своєї) власності, декілька поколінь українців у буквальному розумінні виявились інфікованими байдужістю до справи. Звичними, дуже поширеними (якщо й не масовими взагалі) стали випадки розкрадання власності, особистого майна громадян. Укорінялась зневіра до державного як "казенного", чужого, не свого. Все це руйнує культуру, природу людини взагалі. Тому треба якомога швидше позбутися означених вад, утвердити доброзичливі стосунки між людьми у сфері виробництва і споживання, розподілу та обміну як на "верхніх поверхах" життя, так і в побуті, сім'ї, системі товариського спілкування тощо. Найголовнішою проблемою відродження виробничої культури українського народу є виховання почуття господаря, відповідальності за стан справ у сім'ї, місті, державі;

д) нейтралізація, а згодом ліквідація загалом притаманних певній частині населення так званого ортодоксального націоналізму, націонал-патріотизму, українського національного шовінізму, спричинених ними установок на заперечення "всього неукраїнського" як менш цінного, якісного, корисного, ворожого ставлення до нього. Як відомо, націоналізм — складне й суперечливе поняття. Його не можна інтерпретувати однопланово, у парадигмі "добро чи зло". Воно потребує багатопланових характеристик і визначень, лише інтегрована єдність яких більш-менш виважено охопить те, що відбувається в практиці. Скажімо, націоналізм, підпорядкований завданням визволення нації, створення держави й