Ранньосередньовічні пам'ятки півдня України

Наслідком великого переселення народів стала зміна етнокультурної та . воєнно-політичної ситуації у Східній Європі, насамперед у Лісостепу. На історичну арену тут замість готів виходять слов'яни. Водночас не менш суттєві зміни відбуваються й на півдні. Потужні міграції гунської доби втягнули у свій потік кістяк "імперії Германаріха" — аланів і готів, які стрімко рушили на захід. На півдні України замість германських та іраномовних племен з'являються нові групи кочового і напівкочового населення тюркського й угорського походження.

Грандіозні події, що змінили долі народів та Імперії, справили неабиякий вплив на римських істориків, письменників, поетів. Амміан Марцеллін докладно описав поразку остроготів Подніпров'я, очолюваних королем Гермапаріхом, від гунів близько 376 р. За Йорданом, у 412 р. до гунського вождя Донати, ставка якого розмішувалася у степах Північного Причорномор'я, було направлено посольство Східної Римської імперії. Після завоювання Паннонії на чолі гунського об'єднання став Аттіла (445 p.). Широко відомий опис ставки Аттіли (448 p.), зроблений римським послом Приском Нантським. Крім власне гунів, Приск і Йордан називають чимало інших племен, що входили до гунського союзу. Більшість із них, судячи з назв, були тюркського походження. Відомості про смерть Аттіли, поразки гунських племен та їхніх союзників на Каталаунських полях і на річці Недао, що спричинили розпал гунського союзу в 450-х роках, наводить Йордан.

Автори доби Юстиніана І (527—565 pp.) Прокопій Кесарійський та Агафій Мірінейський вважали нащадками гунів кочовиків Приазов'я та передкавказького степу. Серед них Агафій і Захарій Ритор згадують болгар, авар, хозар. сабірів та ін.

У середині V ст. підтиском тюрків через Північне Причорномор'я на Подунав'я пройшли авари. В Степу утвердилася гегемонія Тюркського каганату. Згодом виникає нове об'єднання Велика Болгарія першої половини VII ст., яку за Феофаном і Никифором зазвичай локалізують у Західному Передкавказзі. Після 630 р. правитель Великої Болгарії Куврат підняв повстання проти аварів і переміг, установивши в причорноморському степу свою владу. Протягом 620—670-х років відбувався процес становлення нової держави — Хозарського каганату, що завершився після смерті Куврата і переселення болгар Аспаруха за Дунай наприкінці VII ст.

Деякі відомості про хозар, угорців та печенігів середини X ст. містяться у праці Константина Багрянородного, а також у початкових розділах "Повісті минулих літ", про що йтиметься у наступному розділі.

Історичні події, пов'язані з Кримським півостровом, описані докладніше, аніж ті, що відбувалися в інших регіонах України чи й усієї Східної Європи, оскільки Крим завжди перебував у сфері інтересів римської, а потім візантійської політики. Зокрема, цим подіям присвячено ряд розділів у працях Йордана і Прокопія Кесарійського. Пересування готських дружин протягом Скіфських воєн, експансія гунів та розгром ними готського союзу наприкінці IV ст. детально аналізуються Йорданом. Будівництво фортець і міст за часів Юстиніана 1 на південному узбережжі Таврики, якій належало значне місце у системі оборони Візантійської імперії, описане Прокопієм. Він же оповідає про кримських готів і аланів, що були федератами Імперії.

Римські автори приділяли увагу також хозаро-болгарським війнам і хозаро-візантійським стосункам у Криму VII IX ст., процесам християнізації кримського населення, подіям, пов'язаним із появою на півострові нових кочових і осілих прибульців.

Салтівська культура

Салтівська культура була поширена у степах та лісостеповій смузі Прикаспію, Нижнього Поволжя, Подоння та Східного Криму. На території

України її пам'ятки охоплюють переважно басейн Сіверського Дінця у межах Харківської, Донецької та Луганської областей (рис. 19).

Салтівська, або солтівсько-маяцька, культура стала об'єктом дослідження на початку XX ст., коли у басейнах Дона і Сіверського Дінця почали досліджувати Маяцьке городище, Салтівський катакомбний та Зливкинський ямний могильники (розкопки В. О. Бабенка, В. О. Городцова, М. О. Макаренка). Великий внесок у дослідження цих пам'яток зробили також Д. І. Ба галій, О. С. Федоровський та ін. У передвоєнний та повоєнний періоди були проведені розкопки на городищах: Правобережному і Лівобережному Цимлянських, Саркельському, Маяцькому, Верхньосалтівському (М. І. Артамонов, І. І. Ляпушкін, С. О. Плєтньова, Д.Т. Березовець); могильниках: Волоконівському, Нетайлівському, Дмитрієвському, Сухогомольшанському та інших пам'ятках у Подонні та Криму (С. О. Плєтньова, В. К. Міхєєв, І. А. Баранов, К. І. Красильников та ін.). На сьогодні відомо близько 1000 пам'яток. Серед них кочові та сезонні стійбища, постійні поселення, городища, оточені земляними валами і ровами, замки з кам'яними стінами, міста, а також підкурганні поховання, ямні та катакомбні могильники з інгумаціями та кремаціями.

Прикладом потужної фортеці є Верхньосалтівське городище, розташоване поруч із могильником площею 120 га і великим неукріпленим посадом. Воно поділялось на дві частини й було обнесене земляним валом та ровом. Цитадель у південній частині городища мала прямокутну форму. її розміри — 140 х 100 м. Очевидно, стіни цитаделі з кам'яними баштами сягали 10—12 м у висоту і 4 м у ширину. З обох сторін вони були облицьовані прямокутними плитами вапняку.

Своєрідним салтівським форпостом на слов'янській території було Битицьке городище, про що йшлося вище. Значна кількість знарядь, прикрас і зброї представлена речами волинцевських і салтівських типів. Городище було також центром гончарного виробництва: саме тут виготовлялися горщики "волинцевського типу" з високими вертикальними вінцями, прикрашені пролощеними і врізними лініями.

Салтівські житла поділяються на три групи: юрти, напівземлянки та наземні. Юрти, характерні для степових районів Приазов'я та Подоння, мають круглу основу діаметром 3-4 м, заглиблену в землю на 0,2—0,5 м. Уздовж стін простежуються ямки від каркаса, у центрі — сліди вогнища. Напівземлянки, поширені у Лісостепу та на Нижньому Дону, мають прямокутну форму, їх площа не перевищувала 20 м2, стіни зводилися з плоту чи дощок на стовпах. Обігрівалися вони печами або вогнищами. Стіни наземних прямокутних будівель обмащувалися товстим шаром глини, всередині влаштовані одне-два вогнища. У Криму, Приазов'ї та Дагестані відомі також споруди з сирцевої цегли на кам'яних цоколях.

Безкурганні могильники нерідко сягають значних розмірів. Серед них найкраще вивчені Салтівський і Дмитрієвський. Зокрема, у Верхньому Салтові досліджено близько 300 катакомб (всього у могильнику налічується не менш як 30 000 поховань). Салтівські поховання поділяються на два основні типи. Катакомбні мають довгий дромос і купольну поховальну камеру. У кожній катакомбі ховали від одного до шести небіжчиків. Супроводжувальний інвентар — прикраси, деталі одягу, інколи зброя або знаряддя праці. Від ритуальної їжі залишилися кістки тварин, глиняний посуд. Трапляються й поховання коня, нерідко зі збруєю.

На ґрунтових могильниках, на відміну від катакомбних, поховано більше вершників із кінською збруєю, прикрашеною срібними бляшками. Прикметною рисою Нетайлівського могильника є так звані вторинні поховання, в яких спостерігається відсутність скелетів в анатомічному порядку. Можливо, ритуальна руйнація скелетів зумовлювалася страхом перед покійником. Відомі також підкурганні поховання та тілоспалення. Останні досить широко представлені на могильнику у Сухій Гомольщі.

Більшість салтівської кераміки виготовлена на гончарному крузі, проте використовувався і ліпний посуд. Опуклобокі кухонні горщики прикрашені лінійним та хвильовим орнаментом, рифлінням, відбитками штампу. Столову кераміку представляють різноманітні глечики, кухлі, миски, кубушки з червоно-або сіролощеною поверхнею, прикрашеною пролощеними лініями (рис. 28), тарну — великі піфоси і глеки, а також імпортні амфори кримського або малоазійського виробництва.

Добре відомі осередки гончарства з двоярусними випалювальними печами і металургії із залізоробними колбоподібними горнами так званого ютанівського типу, а також майстерні з ковальськими горнами, інструментами та напівфабрикатами. Вироби із заліза представлені широким асортиментом знарядь землеробства і обробки дерева (лемехами, череслами, серпами, косами, мотижками, теслами, різцями, кліщами тощо), побутових предметів, зброї, кінського спорядження. Серед останніх категорій слід згадати шаблі, бойові сокири, наконечники списів та дротиків, вудила і стремена, пряжки. Використовувалися також кам'яні жорна і бруски, пряслиця із глини, черепків, кістки та каменю. З кістки та рогу виготовлялися яйцеподібні обушки, пряжки, проколки, руків'я ножів, футляри для голок, горла для бурдюків.

Із бронзи та срібла виготовлені салтівські прикраси, що походять переважно з поховань: каблучки, персні, сережки, браслети, підвіски, пряжки, бубонці, бляшки для поясів та кінської збруї, намиста. Поширеними були амулети з кісток та зубів лисиці, зайця, вовка, а також підвіски, пов'язані з солярним культом. Можливо, функції останніх виконували також круглі металеві люстерка з різноманітною рельєфною орнаментацією, що досить часто супроводжували небіжчиків.

В усьому ареалі культури трапляються написи, виконані рунічним письмом і сотні тамгоподібних знаків, малюнків-графіті на цеглі, обробленому камені, кераміці, кістці.

У похованнях Нетайлівського, Дмитрієвського та Верхньосалтівського могильника знайдено арабські дирхеми, причому з останнього походить близько 100 монет. Ці знахідки, а також речові аналогії дають можливість визначити період існування салтівської культури у межах середини VIII— початку Хет. (рис. 29). Інколи окремо виділяють період формування культури — від середини VII до середини VIII ст. Питання походження салтівської культури ще не вирішене остаточно, хоча більшість фахівців вважає, що районом формування культури був Північний