Філософський оптимізм Шефтсбері, який ґрунтувався на наївній вірі в те, що, задовольняючи свої природні інтереси, людина мимоволі працює в інтересах усього суспільства і, навпаки, дбаючи про загальне благо, вона цілком природно задовольняє і розвиває свої потреби, критикувавсь як з позицій християнської етики, так і з демократичних позицій. Письменник і лікар Бернард де Мандевіль у своїй "Байці про бджіл" висував таку ідею: рушієм історичного прогресу є не краса і добро, а навпаки, фізичне і моральне зло. Згодом цю думку розвинув Г. Гегель: зло, яке треба знищити, активізує сили добра. Загалом оптимізм Шефтсбері не типовий для світогляду XVII ст.

Починаючи з XVI ст. завдяки Шекспіру і плеяді драматургів до та після нього Англія — перша країна в галузі літератури, драматургії і театру.

Цікавим "документом" епохи став роман "Робінзон Крузо" Даніеля Дефо (близько 1660—1731 рр.). У ньому письменник виступив типовим ідеологом буржуазії, бо обстоював найголовнішу цінність буржуазної свідомості — образ людини, яка "всім завдячує самій собі". Треба було висадити Робінзона, корабель якого зазнав аварії, на безлюдний острів і примусити його почати в буквальному розумінні з нуля, щоб досягти максимального ефекту і день за днем, крок за кроком спостерігати його успіхи у пошуках, прирощуванні майна і життєвого комфорту, в гарантуванні безпеки. Самітницький різновид нового типу людини-буржуа виник якраз своєчасно, в епоху молодого капіталізму та експансіоністсько-колоніальних апетитів. Робінзон іде в море, щоб розбагатіти, і книга закінчується здійсненням снів про золото. Звичайно, це робить Робінзона виразником загальних прагнень XVIII ст., але багато що в книзі, безперечно, виходить за рамки епохи. її ідеал самодостатності, боротьба самотньої людини з природою — це вічні теми. Роман люблять і досі, хоча слабка естетична культура його автора очевидна.

Сучасник Дефо — Джонатан Свіфт (1677—1745 рр.), хоч і носив рясу священика, не визнавав жодних релігійних забобонів (про це свідчить його книга про церковників "Казка бочки"). Будучи настоятелем найбільшого собору в Ірландії, Свіфт займався не стільки церковними справами, скільки політикою. Але ім'я його прославив роман "Мандри Гулівера". У влучній, часом алегоричній формі Свіфт висміяв усе в сучасній йому англійській дійсності: політичні порядки, ворогуючі релігійні табори і партії, "чисту науку", здичавілих від жадібності і користолюбства людей.

На відміну від стилю Дефо, у Свіфта наявні різноманітність сатиричних прийомів, чудова фантазія, бездоганна мова.

У середині XVIII ст. виступив ще один видатний майстер англійського роману — Генрі Філдінг (1707—1754 рр.). Високоосвічена людина, він писав гострі політичні п'єси ("Суддя у пастці", "Дон Кіхот в Англії") — саме через його п'єси в Англії було запроваджено сувору театральну цензуру. Найпопулярніший його твір — роман "Історія Тома Джонса, знайди".

XVIII століття в англійській поезії — це шотландський поет Роберт Берне, життєрадісний, дотепний, часом пустотливий. У театрі панує комедія нравів, "весела комедія".

Школа "веселої комедії" підготувала прихід найвидатнішого англійського драматурга XVIII ст. Річарда Брінслі Шерідана (1751—1816 рр.). Всі його комедії зажили успіху, та найбільше — "Школа лихослів'я". У ній викрито головний моральний порок тогочасного англійського суспільства — лицемірство.

В образотворчому мистецтві цього століття домінує тенденція розкриття нюансів почуттів і настроїв, ліризму і водночас аналітичної спостережливості (часом нещадної). Звичайно, це збагатило можливості мистецтва, але при цьому була втрачена універсальна повнота зображення духовного життя, як це бачимо у Рубенса, Веласкеса, Рембрандта.

Розвиток образотворчого мистецтва в Англії довго стримувався феодальними війнами та Реформацією. Пуританський рух XVII ст. з його іконоборчими ідеями аж ніяк не сприяв формуванню власної художньої традиції.

Англійське Просвітництво, як уже говорилося, йшло першим за часом, його гуманістичні ідеї (хоч і не такі революційні, як у Франції), вплинули на культуру, починаючи з 40-х рр. ХУЛІ ст.

Розквіт національної школи живопису пов'язаний з ім'ям художника Уїльяма Хогарта(1697—1764 рр.). Його гравюри зображали сучасне йому життя Англії, висміюючи всі його негативні сторони: розпусту, продажність суду, розклад армії тощо. Цілі серії живописних полотен на ці теми створив митець: "Історія повії" (6 картин), "Історія розпусника" ("Кар'єра марнотрата"), "Модний шлюб". Біографія сільської дівчини Меряо, яка стала багатою утриманкою і померла у в'язниці, перегукується з долею героїні роману Дефо "Молль Флендерс". Композиція творів Хогарта нагадує драматургію. Деталі картини зв'язують її з попередньою і наступними. Картини Хогарта повчальні як недільна проповідь. Вони близькі до англійської сентиментальної літератури, до тих самих романів Дефо.

Хогарт створив ряд портретів — групових, так званих розмовних ("Родина Вудз Роджерс", "Родина Строуд"), портретів парадних ("Єпископ Хоудан"), зображень людей світу мистецтва ("Девід Гаррік з дружиною"), власних портретів ("Автопортрет з собакою"). Найбільшої слави зажила "Дівчина з креветками", чудовий живопис якої, за визначенням дослідника, вільно існує в нашому столітті не як скарбниця минулого, а як велика удача сьогоднішнього майстра.

Хогарт був єдиним художником англійського Просвітництва і першим живописцем-просвітителем в Європі. Він багато зробив для впровадження у практику художніх виставок (перша публічна виставка 1760 р.).

Головне досягнення англійського живопису XVIII ст. — портретний жанр. Цей жанр посідає одне з головних місць і в стінах Королівської академії мистецтва — національної художньої школи, відкритої в 1768 р. і більш незалежної (як первісток буржуазної культури), ніж європейські академії на континенті.

Першим президентом Академії був Джошуа Рейнолдс (1723—1799 рр.), живописець і теоретик, який обстоював класицизм, хоча в роботах тонко реагував на віяння часу, захоплювався колоритом Тиціана і Рубенса, багато чого в них навчився. Чимало робіт створив на історичні і міфологічні сюжети ("Немовля Геркулес, який душить змія" — картина замовлена у 80-х рр. Катериною II, прославляє перемоги Росії).

Художник Просвітництва, Рейнолдс наголошував у персонажі не на його майновому стані, а на особистих якостях, духовному змісті. Внутрішня динаміка картин досягається певним кольоровим складом: напруженим, звичайно золотаво-червоним, золотаво-брунатним колоритом з вкрапленням плям інтенсивно-синього, зеленого або ясно-гарячого кольорів.

Рейнолдсу англійський живопис завдячує світовою славою. Цьому сприяли і громадська просвітительська діяльність, і його праці з теорії естетики.

Другий великий портретист Англії XVIII ст. — Томас Гейнсборо (1727—1788 рр.). Якщо Рейнолдс показав раціоналістичну сторону просвітительської естетики, то Гейнсборо — емоційну. Тонке відчуття природи, музикальність художника визначили одухотвореність, мрійливість, тиху замисленість його персонажів. Гама сіро-голубих, зеленкуватих відтінків стає визначальною рисою його живопису. Він не підкреслює суспільної ролі героя (портрет Сари Сіддонс). У його репрезентативних портретах є інтимність і меланхолія. Ліричному обдаруванню Гейнсборо близький сентименталізм, який в цей час формувався в англійській літературі, але, як і кожний великий майстер, він не вміщується в рамки одного стилю.

У портретах Гейнсборо дуже важливий пейзаж. Це пагорби і долини, могутні дуби його рідного краю ("Містер Бндрюс з дружиною"), що надає ліризму його портретам. Парковий пейзаж так само ніжний і витончений, як і душевно тонкі, поетичні, інтелектуальні моделі ("Блакитний хлопчик", "Місіс Грехем", "Сквайр Халлет з дружиною", "Ранкова прогулянка"). Живописна техніка Гейнсборо — мазки різної густоти і форми синьо-блакитних, зеленкуватих, сріблястих тонів — наче створена для передачі вологого повітря, в якому розчиняються обриси пагорбів і котеджів, — усієї поезії старої Англії.

Зростання незаперечного впливу буржуазії викликало інтерес до голландського реалізму. І художник Жан-Батіст Сімеон Шарден (1699— 1779 рр.), працюючи вже в руслі нових естетичних ідей, створив по суті нову систему живопису.

Почав він з натюрморту із здобиччю у голландському або фламандському стилі, але потім знайшов свою тему: предмети кухонного начиння — казани, каструлі, бачки ("Мідний казан"), які живуть своїм "тихим життям". Ці предмети позбавлені будь-якої претензійності і сповнені живописної майстерності ("Натюрморт з голубим кубком"). У жанровому живопису—

на противагу аристократичним галантним святам і пастушим ідиліям—

Шарден, виражаючи смаки буржуазії, відтворив поміркованість, порядок, затишок ранньобуржуазного побуту ("Молитва перед обідом", "Праля", "Жінка, яка миє каструлі"). По суті він прославив добропорядність, працьовитість, вірність домашньому вогнищу — справді бюргерські цінності. Ці картини стали маленькими шедеврами.

У Жана Батіста Греза (1725—1805 рр.) — теж співця скромного побуту третього стану — дещо інший підхід. Він близький до сентиментальної драми, яка саме виникла в цей період. "Оце справді мій художник!" — проголошував Дідро, присвятивши Грезу не одну сторінку своїх "Салонів". Як і сентиментальна міщанська драма, творчість художника зазнала величезного впливу руссоїстських ідей, проповіді патріархальної ідилії. Це віяння поширилося по всій Європі. Але у Греза немає шарденівських міри