Водночас розвивалася і внутрішня торгівля, яка на зламі I—II тис. н. е. уже відділилася від зовнішньої. Особливо помітним було зростання її рівня між великими міськими центрами.

У перші століття II тис. н. е. торгівля між регіонами стає більш інтенсивною. Активно розвиваються й зовнішні зв'язки. З цього часу основним партнером Південної Русі стає Візантія, куди, окрім традиційних хутра, шкіри, воску, меду, з кінця XI ст. починають надходити й деякі ремісничі вироби (в основному київських майстрів). Серед продуктів імпорту — вина та різна олія (в амфорах), а також скляні вироби, ткацька продукція тощо. Дещо пізніше збільшується обсяг імпортного художнього керамічного та металевого начиння, християнської атрибутики, зокрема книг.

Не припинялася і східна торгівля, але замість колишнього основного партнера — Хозарського каганату, якого не стало, з'явився новий — Волзька Булгарія. Наявність контактів між обома країнами засвідчують знахідки на Русі бронзових замочків у вигляді фігурок коня, барана, лева; намисто із гірського кришталю; сфероконуси для зберігання ртуті. Проте основою цих зв'язків була, насамперед, глобальна посередницька торгівля по одній із ниток Великого Шовкового шляху, що з'єднував цивілізації Сходу і Заходу.

Польові археологічні дослідження дали можливість реконструювати окремі ділянки маршруту і навіть виявити своєрідні караван-сараї на ньому. Встановлено, що з волзького регіону до Середнього Дніпра йшли каравани в'ючних тварин (коні, верблюди), а далі на захід товари (різноманітні хутра, шовкові тканини, ремісничі вироби, сіль) везли вже на возах. Кінцевим пунктом цього відтинку трансєвропейської магістралі був район міста Регенсбурга на Верхньому Дунаї, де добре знали купців із Русі. Звідти вони везли кольорові та дорогоцінні метали (цинк, олово, мідь, срібло), романське металеве начиння (дзвони, свічники, водолії, чаші, різьблену кістку), зброю та військовий обладунок.

Попри феодальну роздробленість продовжувала розвиватися і внутрішня торгівля. Вироби київських майстрів-ювелірів, галицька сіль, овруцькі пряслиця та інші товари поширювались далеко за межі тих регіонів, де їх виготовляли чи добували.

Під час торговельних операцій часто діяла схема "товар на товар", хоча й гроші уже стають важливим чинником економічного піднесення. На першому етапі існування давньоруської системи торгівлі основною грошовою одиницею був срібний арабський дирхем, який до початку XI ст. правив за світову "валюту". В цей час у невеликих обсягах на Русь потрапляли дрібна мідна арабська монета фельс, а також дирхеми хозарської чеканки.

Поряд з арабськими дирхемами в системі грошового обігу Русі певне місце посідав карб Візантійської імперії. Більшість монет IX—XIII ст. становили бронзові фоліси та золоті номісми. Іноді трапляються й монети Херсонеса (літописного Корсуня).

Певну роль у грошовому обігу на Русі відіграли й західноєвропейські динари, хоча їхня функція як платіжного засобу повною мірою виявилася лише на північноруських землях.

Після прийняття християнства (988 р.) київська великокнязівська адміністрація увела в обіг власну карбовану монету за золотим ("злотник") та срібним ("срібляник") номіналами. Наприкінці свого правління князь Володимир Святославич здійснив ще одну емісію срібних грошей. Срібляники випускали також його сини Святополк та Ярослав.

Заміна карбованої монети стандартизованими за вагою та формою зливками срібла у грошовій системі Русі відбулася в середині XI ст. Випуск цього

різновиду грошей — так званих гривень "київського типу" шестикутної форми — зумовлювався розвитком товарного виробництва, поширенням практики оптових закупівель, великих платіжно-кредитних операцій на внутрішніх та міжнародних торгах. Емісії "київських гривень" здійснювалися у двох номіналах (163, 73 г і 204, 66 г). Останнім часом удалося виділити ще один південноруський тип гривень — "чернігівський". Такі зливки вагою менш як 200 г мали ромбоподібну форму й розклепані довгі кінці (рис. 19). Подальший розвиток економіки неухильно стимулював збільшення товарної маси й розширення дрібної міської торгівлі (на селі, як і раніше, панував натуральний обмін). Водночас відчутно проявився й монетний "голод", що спричинило дефіцит монет чи зливків. За цих умов на Русі у XII—XIII ст. набуває поширення обіг шкіряних грошей. Це явище мало давні традиції — адже сприйняття хутра білок і куниць як загального еквівалента відоме ще у східних слов'ян додержавного періоду. Однак у Київській Русі нові "гроші" застосовувалися дещо інакше: в обіг вводилися лише шкури без хутра (тобто їхня товарна споживча вартість явно була меншою за номінальну мінову). Обіг цього грошового матеріалу підлягав фіскальній регламентації з боку держави (пломбувалася тільки певна кількість шкур, а до обігу потрапляли лише ті з них, які мали голови і лапи). Окрім того, встановлювався примусовий курс обміну шкіряних грошей на монетне срібло. Опломбовані шкури білки та куниці, що мали голови та лапи з пазурами й були позбавлені хутра, на Русі правили за своєрідні кредитні гроші.

Рис. 19. Київські гривні

Культура Київської Русі

Культуру слід розглядати як єдиний процес розвитку духовних і матеріальних її складових. При цьому типологічні особливості давньоруської культури можуть бути зрозумілими лише за встановлення ролі тенденцій і новаторства в культурно-історичному процесі східнослов'янського суспільства. З одного боку, на нього органічно впливав сам розвиток цього суспільства починаючи від часів формування державності, а з іншого — зовнішній чинник, що стимулював внутрішні творчі імпульси (Скандинавія, Візантія, Схід, Західна Європа).

Однією із складових, що характеризували рівень культури Київської Русі, стала писемність. Вона була відома слов'янам ще до зародження держави, коли вони використовували так звані "черги і різи". Це підтверджується й археологічними знахідками: на деяких із них — пряслицях, уламках посуду чи кістках тварин, фіксуються написи у вигляді рисок, знаків тощо. Іноді на одному пряслиці напис міг поєднувати такі знаки й кириличні літери.

Проникнення християнства сприяло виникненню письма, якого потребували і держава, і церква. За основу було взято грецький алфавіт, хоча це мало й певні незручності. Робилися спроби доповнити його спеціальними знаками з метою досконалішого передавання особливостей слов'янської фонетики. Спочатку в слов'янській чи руській азбуці додаткових літер було не 19, як у пам'ятках книжної писемності XI ст., а значно менше. Азбука, виявлена С. О. Висоцьким на стіні київського Софійського собору, складалася із 27 літер, із них 23 були грецькими, а решта призначалася для вираження слов'янських звуків (Б, Ж, Ш, Щ).

Після впровадження християнства набуло поширення удосконалене слов'янське письмо — кирилиця, яке витіснило стару писемність. Новими письменами створені видатні книжкові пам'ятки, але відомі й давніші написи на багатьох археологічних знахідках — пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього ужитку. Трапляються вони й на металевих виробах, цеглі, стінах багатьох церков. Так, на одному з уламків із Київського Федорівського монастиря продряпано: "ОХО НАМО ПОПОМО" (ох, нам полам). Важливими пам'ятками писемності, знайденими в основному в північнослов'янських містах, є берестяні грамоти (на березовій корі давні автори робили різноманітні написи). На території сучасної України, у зв'язку з несприятливими кліматичними умовами, вони зафіксовані лише у Звенигороді на Львівщині. Про грамотність населення Київської Русі свідчать численні знахідки писал-стилів із заліза чи бронзи, якими виводилися знаки на дощечках, покритих воском, на бересті або штукатурці. Й хоча сліди писемності зафіксовані в основному в міських шарах, знахідка уламка горщика XII ст. на поселенні Автуничі з проханням допомогти рабу М... (Миколі, Ми-кулі?) свідчить, що грамотними були й дехто із сільського люду.

Оповідаючи про музику й театральні дійства слід звернути увагу насамперед на фреску "Скоморохи" у київському Софійському соборі, на якій зображено старовинний оркестр та акробатів із жердиною. Музиканти розташовані групами, відповідно до наявних інструментів. У прикладному мистецтві Київської Русі добре відомі зображення гуслярів і танцюристів на пластинчастих браслетах із Києва, Чернігова та інших міст, на срібній чаші XII ст. із Чернігова, а також на мініатюрах Радзивіллівського літопису.

Характеризуючи мистецькі твори того часу, зауважимо, що археологічні дослідження свідчать про істотний розвиток станкового живопису вже у XII ст. Зокрема, на території київського Михайлівського монастиря була досліджена спалена у 1240 р. майстерня художника, де виявлено набір маленьких горщечків для фарб, розтиральник, шматки бурштину — обов'язкового компоненту домішок до оліфи.

Ювелірне мистецтво посідало особливе місце у культурі Київської Русі X— XIII ст. Твори художньої металообробки за своєю інформативністю значно перевищували усі інші види мистецтва, в тому числі й архітектуру, живопис, скульптуру. Прийоми обробки кольорових металів уже розглядалися нами в сюжетах, присвячених ремісничому виробництву, як і різьблення по каменю, кістці та інших матеріалах. А перелік самих лише художніх виробів, чи бодай окремих зразків, зайняв би не один том (рис. 20).

Рис. 20. Браслети-наручі

Чимало знахідок входило до складу