Середньостогівсько-хвалинська КІС,

усатівська культура

Ця спільнота була наймасштабнішим утіленням степового енеоліту (середина V — середина IV тис. до и. е.). До її складу входили скелянська, середньо-стогівська (стогівська), квітянська (постмаріупольська), дереївська та хвалинська на Волзі культури. Дещо пізнішу позицію щодо них займає рєпінська культура. Вважається, що згадані культури відповідають різним етнічним угрупованням скотарів. Загалом же вони відображають "ямну"лінію розвитку степового енеоліту, що завершилася зрештою утворенням ямної спільноти доби ранньої бронзи.

Вирішальну роль у становленні степового енеоліту відіграла скелянська культура (друга половина V — початок IV тис. до н. е.). її пам'ятки поширені у степовій Наддніпрянщині, Надазов'ї, басейні Сіверського Дінця та Нижній Донщині. Скелянська культура склалася на базі нижньодонської культури маріупольсько-сьєзженської області. Опорні пам'ятки — поселення Стрільча Скеля поблизу с. Волоське на Дніпрі (звідси й назва) та IV шар Раздорського поселення на Нижньому Доні. Скелянці, порушуючи традиції неолітичного населення, виходять із річкових заплав і починають освоювати вододіли. Вони відмовляються від практики колективних випростаних поховань і влаштовують індивідуальні поховання під кам'яними чи земляними спорудами. До скелянської культури віднесено також могильники новоданилівського типу. Втім, деякі дослідники (Д. Я. Телегін, В. Г. Збенович, А. Л. Нечитайло) вважають їх окремим типом пам'яток чи навіть культурою. Серед найвідоміших цвинтарів — Яма, Чаплі, Петро-Свистунове, Луганськ, Кривий Ріг. Типовими були фунтові поховання, часто обгороджені камінням, під невеликим курганним насипом або на підвищенні. Небіжчиків клали на спину, з підібганими ногами, колінами догори, орієнтованими на схід. Серед супровідних речей — велика крем'яна (рідше обсидіанова) ножеподібна платівка, а на попереку — разки перламутрових кружалець із мушлі. В деяких могильниках виявлено велику кількість кременевих знарядь (ножі, сокири, вістря списів та стріл) і мідних прикрас (багатовиткові браслети, підвіски, намисто). Поховання густо засипані вохрою.

Скелянське населення не обмежилося освоєнням Дніпро-Донського межиріччя й розпочало активну зовнішню експансію. Західна гілка скелянців, відома під назвою суворовської культурної групи, досягає Буджацького степу й просочується далі на Балканський півострів до ареалу Гумельниці. Внаслідок активних контактів степовиків із населенням культур Болград-Алдень та Трипілля АНІ — БІ скотарський ареал увійшов до Балкано-Карпатської металургійної провінції (БКМП), що забезпечувала мідними виробами та сировиною населення енеолітичної Європи. Серед дослідників енеоліту тривають гострі дискусії щодо характеру контактів скотарів із землеробами. Були це взаємовигідні торговельно-обмінні операції чи спустошливі воєнні набіги степовиків? Упевнено можна стверджувати лише, що стосунки ці були нестабільними й визначалися конкретною ситуацією та співвідношенням сил. Так чи інакше, деструктивний степовий чинник, як одну з можливих причин розпаду КІС Коджадермен — Гумельниця — Караново VI, спільно з культурою Болград-Алдень, відкидати не варто. На появу потужної сили в степу відреагувала й КІС Кукутені-Трипілля, відкоригувавши напрям колонізації Буго-Дніпровського лісостепового межиріччя різко на північний схід, у бік Поросся.

Господарство скелянців базувалося на розведенні овець, кіз, великої рогатої худоби, можливо, мав місце процес доместикації коня та м'ясного напрямку розвитку конярства. Для захисту худоби використовували собак. При цьому значне місце в господарстві відігравали мисливство (олень, дикий кабан), рибальство та збиральництво. Вражає значна кількість металевих знарядь у похованнях новоданилівського типу. Під час розкопок двох комплексів у Кривому Розі виявлено 2300 мідних намистин, багатовиткові скроневі кільця й браслети, шило, дві стрижнеподібні мідні заготовки та золоту рурку. Н. В. Риндіна виділила новоданилівський осередок металообробки, сировину для якого доставляли з Балкан. Новоданилівські майстри відливали вироби в холодних (ненагрітих) ливарних формах, що не практикувалося в інших регіонах БКМП. Проте набагато більше знарядь праці виготовляли з кременю та каменю. Джерелом сировини слугували поклади мінералів уздовж Сіверського Дінця. Відомі скарби кременевих виробів (Гончарівський, Королівський, Огрінський). З кременю виготовляли довгасті ножеподібні платівки, вістря списів, проколки, скребачки, пласкі сокири, свердла тощо. Серед відходів виробництва — крем'яні нуклеуси.

З кам'яних виробів, крім численних пласких сокир, світової слави зажили зооморфні скіпетри (рис. 7). Виготовлення їх безсумнівно пов'язане з теренами скелянської культури, хоча ареал знахідок був значно ширшим (від Південного Уралу та Північного Кавказу до Карпат і Родоп). Об'єктом зображення на скіпетрах був кінь, звідси й назва "кінноголові". За морфологічними ознаками скіпетри поділяють на пласкі і провушні, а за художніми — на умовні і "реалістичні". Серед останніх — Суворівський з Одещини та знайдений у м. Марганець Дніпропетровської області. Виявлені й інші знаки влади (клейноди): булава з двома виступами у скелянському похованні 24 Маріупольського цвинтаря; дерев'яний скіпетр варненського типу з Кривого Рогу, реконструйований за золотою руркою; рогові скіпетри. З кістки, рогу, ікол вепрів, мушель виготовляли знаряддя праці, амулети та прикраси.

Кераміка скелянської культури як і середньостогівської КІС загалом помітно поступалася трипільській за якістю й принципово відрізнялася від неї відсутністю плоского дна. Саме такий, гостродонний, посуд дає можливість простежувати "ямну" лінію розвитку всіх культур цієї спільноти. Посуд скелянської культури мав відігнуті назовні вінця, плавку шийку та яйцеподібний тулуб. Декорували вінця, шийку та плічка комбінаціями відбитків гребінки на мушлі. В керамічному тісті присутня домішка товченої мушлі — технологічний прийом, запозичений від степовиків трипільцями, які експортували скелянцям високоякісний столовий посуд.

Назва середньостогівської (стогівської) культури, як і спільноти загалом, походить від трьох скель (стогів) у м. Запоріжжі, де А. В. Добровольський нижче греблі Дніпрогесу розкопав епонімне поселення Середній Стіг II. Нижній шар його (Середній Стіг І) залишило населення неолітичної дніпро-донецької культури. Серед інших поселень — Кодачок, Хортиця, Золота Балка, Дурна Скеля, Огрінь VIIІ. На поселенні Стрільча Скеля шар середньостогівської культури перекривав скелянський. Стогівці зберегли свої позиції у Дніпро-Донському регіоні. Досліджено також цвинтарі поруч із поселеннями з невиразним супроводом (Огрінь). На них виявлено індивідуальні поховання з обрядом інгумації на спині з підібганими ногами, часто забарвлені вохрою. Господарство середньостогівської культури зберігало тваринницький напрям. Розводили велику та дрібну рогату худобу, можливо, коней та свиней. У керамічному виробництві, що мало домашній характер, розвивалися традиції скелянської культури.

Рис. 7. Кінноголові скіпетри та найдавніша булава з поховань скелянської культури: 1 — Марганець (за А. Г. Плешивенко); 2— Суворове ІІ, мог. І, пох. 7; 3 — Маріупольський цвинтар, пох. 24 (за Ю. Я. Рассамакіним)

Посуд набув стрункіших обрисів, за збереження гострого дна, Й вирізнявся дещо розмаїтішим декором верхньої частини (рис. 8). Поряд із гребінчастим штампом почали використовувати відбитки мотузки — декоративний прийом, що набув поширення вже за доби бронзи. На той час затухає Діяльність новоданилівського осередку металообробки. Стогівці звузили ареал своїх зовнішніх контактів, зосередивши їх на трипільському населенні Правобережної України.

Помітні зрушення в господарстві та побуті на півночі Степу й у Південному Лісостепу пов'язані з населенням дереївської культури. Ареал її охоплював частково Лісостепову Наддніпрянщину та басейн Сіверського Дінця. Формування культури було викликане рухом стогівських племен на північ та міксацією їх із групами ще неолітичного населення дніпро-донецької культури. Епонімне Дереївське поселення та могильник розкопані Д. Я. Телегіним на правому березі Дніпра в Кіровоградській області. Тут виявлені два прямокутні у плані житла з господарчою спорудою. Серед речей — високогорлі гостродонні посудини, оздоблені у верхній частині гребінцевим, шнуровим та іншим орнаментом, бойові молоти з рогу оленя, тесла, мотики, кочедики для плетення рибальських сіток, дрібні крем'яні вироби, глиняні статуетки людини, фігурки кабана, риби тощо. Інші поселення — Молюхів Бугор у Наддніпрянщині та Олександрія на Осколі. У побуті дереївці використовували трипільський столовий посуд періоду ВІІ—СІ та СІ. Глиняна пластика, виявлена на одному з поселень, свідчить про те, що дереївська культура дожила до фінального (СІІ) періоду Трипілля.

Особливу увагу привертає господарство Дереївки, оскільки вона постає найдавнішою культурою конярів. Відповідні спостереження й висновки зробив український палеозоолог В. І. Бібікова. Коні становили 55,7 % череди домашніх тварин, тоді як велика рогата худоба — 20,6 %, дрібна — 14,4 %, а свині лише 9,3 %. Конярство мало м'ясний напрямок — забивали молодих тварин та жеребців зрілого віку.

Рис. 8. Керамічний посуд степового енеоліту:

1—4 скелянська культура; 5—7 середньостогівська культура; 8—10 - квітянська (постмаріупольська) культура; 11—13 — дереївська культура; 14—16 — репінська культура

1—3 — Стрільча Скеля; 4 — Олександрія; 5 — Середній Стіг; б — Хортиця; 7 — Огрінь-8; 8 — Новоолександрівка, мог. 1, пох. 16; 9 — балка Квінта; 10 — балка Майорка; 11—13— Дереївка; 14 — Соколове 111, мог. 3; 15, 16 — Верхня Маївка XVIII, мог. 1, пох. 7, 9 (1—7, 9—13 — (за 10. Я. Рассамакіним); 8, 14—16 (за І. Ф. Ковальовою)

Припущення щодо використання дереївських коней як тяглової сили чи навіть для верхової їзди (Д. Телегін, Д. Ентоні) не підтвердилися. Так звані рогові "псалії" виявилися застібками або ж кочедиками. Ми змушені акцентувати увагу на цьому факті, оскільки