Квітянську (постмаріупольську) культуру датовано 3800—3500 pp. до н. е. за каліброваними радіовуглецевими датами. Матеріали розкопок найдавніших курганів у межиріччі Орелі і Самари, здійснених археологами Дніпропетровського університету в 70-ті роки минулого століття, дали підстави І. Ф. Ковальовій виділити постмаріупольську культуру. Вона звернула увагу на неолітичні (маріупольські) витоки останньої, що простежуються у поховальному ритуалі. Надалі ці матеріали переосмислив Ю. Я. Рассамакін, який запропонував точнішу, на його погляд, назву — квітянська культура. Квітянські пам'ятки поширені переважно у північностеповому регіоні Надчорномор'я між Прутом і Доном. Поселення відомі у Надпоріжжі (балка Квітяна). Проте виразніший матеріал дають підмогильні поховання. Небіжчиків ховали у вузьких ямах, випростаними, головами на схід. Якщо випростана позиція небіжчиків є розвитком маріупольської традиції, то спорудження курганів засвідчує вплив на квітянців іншої (скелянської) традиції.

Господарство мало традиційно тваринницький ухил. Розводили квітянці переважно велику рогату худобу. Під курганами виявлено жертовні поховання тварин. У гончарстві переважали загалом середньостогівські традиції гостро-донного посуду. Якихось принципово нових форм місцеві керамісти не продукували. У контексті цієї культури виявлено найдавніші комплекси майстрів-ливарників (острів Самарський та Верхня Маївка поблизу Дніпропетровська). Метал надходив із трансільванських родовищ. Дослідники давньої металургії пропонують виділити окремий придніпровський осередок металообробки, але вже у складі не БКМП, а циркумпонтійської металургійної провінції доби ранньої бронзи, що орієнтувалася як на балканські, так і на кавказькі джерела сировини. Квітянці відливали у двобічних формах сокири з провухом, виготовляли багато дрібних бронзових прикрас. Набули поширення фігурні вироби з підфарбованого каоліну та вохри, кам'яні свердлені молоти, рогові келепи. Останні два типи речей сприймаються як клейноди в похованнях еліти.

Рєпінська культура (кінець IV — початок III тис. до н. е.) дістала назву за поселенням поблизу хутора Рєпін на Дону, розкопаного І. В. Синіциним. Протягом тривалого часу рєпінські пам'ятки розглядалися в системі ямної спільноти як найдавніші серед "ямних". У 1980 р. інший російський археолог А. Т. Синюк виділив їх в окрему культуру. Пам'ятки її поширені в Лісостеповій та Степовій Донщині, північно-західних районах Прикаспію, у степах Поволжя, Східної України та на півдні Українського Лісостепу. Формування культури відбувалося на Середньому Дону за участі носіїв середньодонських та маріупольських традицій. Серед досліджених поселень — Університетське І та III у Воронежі, Олександрія на Осколі, Світличне, Велика Тополяха, Сердюкове на Сіверському Дінці, Роздольне на Кальміусі. Посуд із домішкою товченої мушлі в тісті розвивався від гостродонних до круглотілих круглодонних горщиків із жолобчастим із середини вінцем. Орнамент прикрашав верхню частину посудини. Це відбитки гребінця, мотузки, наколи, перлини та защипи. Елементи орнаменту утворюють ряди, зигзаги та лінії. Відомі мідні вироби (ніж, шило). Поховальний обряд еволюціонував від ґрунтових некрополів до підмогильних поховань у скорченому стані, на спині, орієнтованих на схід. Частина небіжчиків була забарвлена вохрою. Рєпін ці розвивали конярство (80 % коней у череді). Помічено рух рєпінців на початку III тис. до н. е. на Лівобережну Україну, коли вони досягли Нижнього Дніпра.

Підсумовуючи розвиток середньостогівської спільноти, слід зазначити, що розмаїття культур і типів скотарського господарства в Степу протягом майже 1500 років не завуальовує послідовну лінію розвитку степового енеоліту. Вже за доби бронзи цей розвиток логічно став передумовою формування більш сконсолідованої ямної культурно-історичної спільноти.

Азово-Чорноморська лінія розвитку степового енеоліту

Азово-чорноморську лінію розвитку першим дослідив В. М. Даниленко. Його спостереження дістали розвиток у працях сучасних археологів. Для племен, що вписуються в цю лінію розвитку, характерною є південно-східна (кавказька) орієнтація зв'язків як кримського напряму, так і довкола Азовського моря. Кавказький вектор контактів давнього населення України розробляє А. Л. Нечитайло.

Нижньомихайлівська культура доби енеоліту (3800—3500 pp. до н. е., за каліброваними радіовуглецевими датами) виділена В. М. Даниленком, поширена на значній території південної смуги степів від Донщини до Подунав'я. Епонімна пам'ятка — нижній культурний шар поселення Михайлівка на Дніпрі, на півночі Херсонщини. Представлена незначною кількістю поселень із напівземлянковими житлами з відкритими вогнищами. Характеризується своєрідним складом матеріальної культури. Керамічний посуд був ліпленим, але, на відміну від культур "ямної" лінії розвитку, плоскодонним. Цей посуд із темною підлискованою поверхнею і доволі високої якості набув поширення в середовищі скотарів Степу, поступаючись хіба що трипільському. Керамічні форми вирізняються розмаїтістю (корчаги, горщики, кубки). У скромному оздобленні посуду використовували шнур. З племенами нижньомихайлівської культури пов'язують подальший розвиток курганного будівництва в Степу та виготовлення перших антропоморфних стел. Померлих ховали в кам'яних скринях, нерідко розмальованих фарбами, та ґрунтових могилах. Характерною спорудою є могила 14 поблизу с. Любимівка на Херсонщині, де поховання у кам'яній скрині було перекрите потужним кам'яним панциром (майже 4 м заввишки), стягнутим по колу кам'яною крепідою. Вертикально встановлені вапнякові брили креп іди перевищували зріст людини (рис. 9).

Нижньомихайлівська культура склалася й розвинулася під значним впливом трипільської та північнокавказьких енеолітичних культур. Основою господарства було тваринництво. Переважало розведення дрібної рогатої худоби (65,5 %). Велика рогата худоба становила 16,3 %, кінь та свиня — по 7,3 % загальної кількості череди. Певну роль відігравало також землеробство (пшениця-двозернянка, ячмінь, просо).

Рогачицька культура вписується в азово-чорноморську лінію розвитку степового енеоліту. В її формуванні значну роль відіграло населення нижньомихайлівської культури. Відповідний тип пам'яток виділено О. Г. Шапошниковою після розкопок поселень Нижній Рогачик та Михайлівка (середній шар) на півночі Херсонської області у 50-ті роки минулого століття. Вже на початку XXI ст. Л. А. Спіцина поставила питання щодо виділення Рогачицької культури, її пам'ятки поширені в Нижній Наддніпрянщині та Надпоріжжі й далі на Захід, до Південного Бугу, та на Схід, до Степового Криму. Заглиблені житла фіксують нижній будівельний горизонт середнього шару Михайлівки, а наземні — верхній. Ліпний посуд вирізнявся високими вінцями, пологими плічками, опуклим тулубом, що переходив в округле, інколи — сплощене дно. Лише зрідка трапляються високі круті плічка, характерні вже для доби ранньої бронзи. Серед виявлених ємностей переважають горщики, декоровані спочатку переважно гребінчастим штампом, а пізніше — шнуровим та наколами у верхній частині. Поховання влаштовували у фунтових ямах під могильними насипами за обрядом інгумації, у скорченому стані, з несталою орієнтацією небіжчиків. Серед супровідних речей — маленькі круглодонні горщики, схожі на великі з поселень.

Населення, що залишило пам'ятки животилівсько-вовчанського типу (3500— 3000 pp. до н. е.), також продовжувало нижньомихайлівські традиції, але під сильним впливом фінальнотрипільських та майкопських племен Північного Кавказу. Цей тип пам'яток відомий за впускними похованнями до енеолітичних могил. Небіжчиків укладали у скорченому на боці стані, в супроводі пізньотрипільського посуду, глиняних статуеток животилівського типу, підвісок-гачків та дрібних прикрас. Водночас у цих комплексах трапляється також майкопський посуд. Такі поховання виявлено вздовж нижніх течій річок від Дністра до Дону. Репрезентанти животилівсько-вовчанської культурної групи рухалися із заходу (ареал городсько-касперівської / гордінештської групи на Дністрі) на схід. Можливо, що саме вони були провідниками майкопських впливів на терени України.

Рис. 9. Матеріали нижньомихайлівської культури:

1. Любимівка мог. 14 план та перетин мегалітичної споруди; 2, 3 — Любимівка, мог. 14 пох. 7; 4 – Облої мог. 2, пох. 4,5 – Михайлівське поселення, нижній шар; 6 – Орджонікідзе, Чкалівська гр., мог. 3, пох. 32, 7- Облої, мог. 2, пох. 16; 8-Волинське, мог. 1, пох. 32

(за Ю. Я. Рассамакіним)

Усатівська культура

Цілеспрямовані дослідження, розпочаті М. Ф. Болтенком у 1921 р. з розкопок у селі Усатове поблизу Одеси, привели до виділення усатівської культури О. Ф. Лагодовською. Серед інших дослідників цієї культури — А. В. Добро-вольський, Е. Ф. Патокова, В. Г. Збенович, В. Г. Петренко. Вивчені селища, могили, фунтові цвинтарі у пониззі Дністра та Буджацькому степу. Поселення розташовані на мисах плато. На Маяках поблизу гирла Дністра виявлено захисний рів. Установлено два типи наземних жител з широким використанням каміння. Небіжчиків ховали в курганах та на фунтових цвинтарях, у скорченому стані з багатим речовим супроводом. Посуд різноманітних форм, з розписним та шнуровим орнаментом, жіночі фігурки своєрідного кубістичного стилю з глини, вироби з металу. Кинджали усатівського типу з кістяними руків'ями відлиті з миш'яковистої бронзи (рис. 10). У господарстві переважав скотарський напрям. Розводили здебільшого дрібну рогату худобу, меншою мірою — велику рогату худобу та коней. Фіксуються зв'язки з населенням Східного Середземномор'я та Північного Кавказу. Усатівський феномен став другим, після Болград-Алдень, досвідом міграції групи землеробських племен до степової зони й спробою пристосуватися до незвичних для них умов життя. Окремі