Скіфія і хлібороби лісостепової та лісової смуг

План

1. Пам'ятки

2. Матеріальна культура

3. На шляху державогенезу

4. Західна Волинь, Верхня Наддністрянщина та Закарпаття

Справжній залізний вік у лісостеповій смузі України настає за скіфського часу, коли повною мірою почав реалізуватися потенціал, закладений переходом до нової доби. На значних просторах — від Дністра до Дону — поширюється однотипна культура, що почасти було спричинено демографічним чинником. З'являються гігантські городища, великі курганні могильники. Цей злет, хоча він не був тривалим, припадає на другу половину VII— VI ст. до н. е., коли інтереси скіфів ще були прикутими до Передньої Азії, а на півдні нашої країни розгорнули кипучу діяльність елліни. Вже перші прибульці встановили контакти з місцевим населенням, у VI ст. вони значно активізуються. Яскравим свідченням цього є знахідка у заплаві р. Супою поблизу с. Піщане човна з 15 античними бронзовими посудинами.

Особливо тісними були зв'язки між еллінами і населенням Правобережної України — Наддніпрянщини та Надбужанщини. Березань, а потім і Ольвія стали не просто торговельними партнерами хліборобів, а й поєднувальною ланкою із середземноморським світом. То був золотий вік для лісостепового населення. Проте він швидко скінчився. Фатальною обставиною у стосунках греків із хліборобами була наявність степового коридору, що розділяв їх. І цим скористалися скіфи. Зайнявши його, степовики не лише перебрали на себе контроль за торгівлею, а й почали тиснути на хліборобів, змушуючи їх збільшувати обсяги торгівлі, щоб забезпечити себе ремісничою продукцією. В. Ю. Музін вважає, що саме на цьому ґрунті почалося зрощення кочовиків та осілого населення в один організм, який Геродот назвав Скіфією. Спроби хліборобів чинити опір цьому безцеремонному втручанню у їхнє життя виявилися безуспішними, і в IV ст. до н. е. їхня квітуча культура згасає.

Матеріалізована у різних проявах культура цього населення не має звичного кореляту у вигляді археологічної культури. В літературі воно фігурує як хлібороби лісостепової смуги скіфського часу. Йдеться не лише про інший спосіб життя, а й іншу — не іранську — етномовну його належність.

Пам'ятки

Городища. Зухвалість кочовиків добре відчули на собі ще хлібороби чорноліського часу, які почали зводити укріплені городища. За скіфського часу цей процес набуває безпрецедентних масштабів. Сотні й тисячі гектарів обнесено глибокими ровами і високими валами. Якщо нині висота валів чорноліських городищ сягає близько 3 м, то скіфських — 10 м. Система укріплень потужна і добре продумана. Кожне слабке з погляду рельєфу місце та в'їзд на городище зазвичай укріплювали додатковими лініями валів і ровів. Схили робили стрімкішими, підрізаючи їх (ескарпування).

Городища включають цитадель (одну чи декілька), розташовану у найвищому місці й захищену додатковими укріпленнями, та примикаючі обшири (напільна частина). Заселеною була зазвичай цитадель. Така структура городиш забезпечувала захист населення навколишніх селищ разом із худобою і давала можливість за умов облоги певний час підтримувати автономне існування.

Одним із найбільш ранніх у Середній Наддніпрянщині є Трахтемирівське городище, зведене у середині VII ст. дон. е. на стрімких кручах Дніпра навпроти м. Переяслава-Хмельницького. Його загальна площа — 500 га, цитаделі — 14 га. Дослідник Трахтемирова Г. Т. Ковпаненко вважає, що життя тут вирувало майже 150 років, а в VI ст. мешканці зненацька полишили його. Час зведення більшості городищ припадає на кінець VII—VI ст. до н. е. Серед найбільших городищ — Велике Ходосівське (2 тис. га) на Київщині та Мотронинське (220 га) у Потясминні. У верхів'ях Південного Бугу ровесником Трахтемирівського городища, а, можливо, й дещо ран Ішим, є Немирівське (110 га), у Посуллі — Басівське (близько 100 га). Та найграндіознішим є Більське городище понад Ворсклою — 4 тис. га (рис. 10). Житлово-господарчі комплекси концентруються тут переважно в межах трьох внутрішніх укріплень: Східного, Західного і Куземинського городищ. Дослідник Більського городища Б. А. Шрамко розглядає його як центр будіно-гелонської спільноти — м. Гелон Геродота (IV, 108).

Рис. 10. Більське городище. План та реконструкція укріплень

(за Б. А. Шрамком)

Є всі підстави стверджувати, що гігантські городища виконували роль своєрідних "столиць" регіонів. їхня міць спиралася на весь людський потенціал, розпорошений по менших городищах та селищах.

Могильники. Ще однією прикметною рисою цього часу є виникнення великих могильників, до складу яких входили й монументальні насипи — заввишки майже 10 м, а в Посуллі — близько 20 м. Зазвичай вони об'єднують кілька десятків насипів, проте є й значно більші. Один із найбільших могильників (близько 1 тис. насипів) міститься поблизу Більського городища в урочищі Скоробор, дещо менший — поблизу городища Велика Гомольша на Сіверському Дінці (700 насипів). Великі могильники є в околицях Басівського городища, Люботинського, Караван тощо. Відомі й фунтові могильники.

Поховальний обряд був доволі строкатим. В улаштуванні могил широко застосовували дерево. Найпростішою поховальною спорудою була яма, перекрита деревом, що спиралося на край могили, а інколи — й на опорні стовпи. Іншим різновидом є склепи — ями із дромосом у вигляді бокового похилого входу-спуску. Ями і склепи нерідко облицьовували деревом або влаштовували у них зруб. Небіжчиків клали у випростаному, рідше скорченому стані на дерев'яний настил, кору, траву, зрідка у гробовища. Переважає західна орієнтація. Ховали небіжчиків також у дерев'яних склепах, зведених на поверхні. Інколи їх перекривали шатроподібними конструкціями. Після завершення похорону їх підпалювали й починали зводити насип. Вогонь відігравав важливу роль у поховальному ритуалі, і сліди його дії часто помітні в могилах. Зрідка трапляються справжні кремації — небіжчиків спалювали, а прах зсипали в могилу чи, рідше, в урну.

Поховальний обряд лісостепового населення постає доволі самобутнім, хоча й має деякі спільні риси зі скіфським. Продовжуючи традиції попереднього часу, він, на відміну від поховальних традицій кочовиків (поширення підбоїв і катакомб), не зазнав суттєвих змін. Щоправда, з V ст. до н. е. поховальний обряд хліборобів спрощується: зменшуються розміри могил та асортимент супроводу, переважають могили у вигляді ям, перекритих деревом. Масштабні спалення замінюють розведенням невеличкого вогнища на перекритті, поміщенням у могилу деревних вуглинок, шматочків крейди та фарби.

Матеріальна культура

Культура скіфів справила великий вплив на лісостепове населення. Зброя, оснащення коня, речі у звіриному стилі були спільними для обох світів. Більше того, саме у хліборобському середовищі скіфська культура доби архаїки виражена яскравіше й повніше. У похованнях лісостепової смуги виявлено чудові зразки навершів, кам'яних блюд, люстерок, бойових сокир, списів, жертовних ножів, наборів вуздечок (рис. 11). Однак це середовище зберегло також чимало самобутніх рис. Це стосується, насамперед, посуду.

У кераміці панують різновиди, що з'явилися ще за часів чорноліської культури, хоча вони й зазнали певних змін. Так, тюльпаноподібні горщики поступаються місцем більш профільованим (з округлим плічком) та банкоподібним, валик із защипами чи ямками від пальця переміщують із тулуба під край вінець. На нього наносять наскрізні проколи або наколи зсередини, які зовні утворюють горбочки (перлинний орнамент). Починаючи із IV ст. основною формою стає горщик з роздутим тулубом та гладенькими відігнутими вінцями, хоча оздоблення ямками від пальця та валиком також трапляються.

Побутують і всі різновиди лощеного посуду: корчаги, кубки, черпаки, миски. Різні за формою корчаги, оздоблені прокресленим орнаментом та наліпами-шишечками, є прикметною рисою пам'яток VII—VI ст. до н. е. Неорнаментовані зразки зрідка трапляються й серед матеріалів V ст. Лінію розвитку місцевого посуду відбивають і черпаки, які у VII—VI ст. набувають витончених форм. Вони представлені двома основними різновидами: черпачками з мілкою, інколи повністю орнаментованою чашечкою та високою петле-подібною ручкою з виступом, і грушовидними, що сягають нерідко розмірів кухлів. Характерними для архаїчних пам'яток є також кубки — невеликі кулясті посудини з увігнутою шийкою. Однак найпоширенішими серед столового посуду були миски — здебільшого конічної форми із загнутим краєм, оздоблені на перегині вінець із середини рядочком наколів, який іззовні проступав перлинами.

Рис. 11. Поховання архаїчного часу. Курган Реп'яхувата Могила

(за О. І. Тереножкіним та В. А. Іллінською)

Таким чином, продовжуючи місцеву лінію розвитку, за скіфського часу посуд зазнає певних змін. Це стосується не лише форми, а й орнаментації. Пік розвитку геометричної орнаментації припадає на жаботинський час, коли колорит насичених орнаментальних смуг посилювали затиранням білою пастою. За скіфського часу такі композиції спрощуються, зникає звичай затирати їх пастою. Лише окремі черпаки та кубки пишно орнаментовано по всьому тулубу, але вже за іншим принципом. Основу таких композицій становлять радіальні лінії, що відходять від центра денця до шийки. Вільні поля поміж ними чергуються із заповненими візерунком або доповнюються горизонтальним зигзагом. Уже в V ст. такі традиційні для хліборобів форми, як корчаги, черпаки й кубки, виходять з ужитку. Вони лише якоюсь мірою компенсуються появою кружок, кухлів, ваз на високій ніжці, оскільки такий посуд