Сучасні культурні практики

Виклики часу і державна стратегія

У сучасному світі культура все більше перетворюється на ключовий елемент суспільного, гуманітарного розвитку. Завдяки їй члени суспільства мають змогу реалізувати свій творчий потенціал, долучитись до всього духовного й художнього багатства світової цивілізації, зберігати і збагачувати власну історико-культурну спадщину у всьому її різноманітті.

Масштабні зміни у світових соціально-економічних, науково-технологічних процесах привели до переоцінки самої ідеї суспільного розвитку. Переосмислення ролі й місця культурно-мистецької сфери в житті сучасних суспільств породило оновлену концепцію людського (гуманітарного) розвитку. В європейській культурній традиції останніх двох століть розвиток трактувався в просвітницько-раціоналістичному сенсі, як синонім прогресу, тобто інтенсивного освоєння потенціалу людини й природи, зростання економіки, оновлення технологій, підвищення добробуту тощо. При цьому роль культури й мистецтва вважалася другорядною.

Проте внаслідок певного розчарування в науково-технічному прогресі, який не зробив людство цілком щасливим, на його місце прийшла гнучкіша концепція людського розвитку. Документ ЮНЕСКО "Наша творча різноманітність" (1996 р.) пропонує таку дефініцію людського розвитку: це "процес, який збільшує реальну свободу людей у досягненні будь-чого, що вони вважають за цінність". Оскільки ж уявлення про суспільні, нематеріальні цінності формує передусім культура, то вона посідає ключове місце в цій оновленій концепції розвитку. X. Перес де Куельяр у передмові до документа ЮНЕСКО пише про "поняття людського розвитку як процесу розширення можливостей, починаючи від політичних, економічних та соціальних свобод і аж по індивідуальні можливості бути здоровим, освіченим, творчо активним, підприємливим, користуватися самоповагою та правами людини".

У чому ж конкретно вбачається роль культури як складника людського розвитку, на яких напрямах може забезпечуватися піднесення цієї ролі? Таких головних напрямів окреслюється чотири:*

збереження культурно-історичної спадщини;*

забезпечення доступу до всього культурного надбання;*

розвиток творчого потенціалу суспільства;*

сприяння культурному різноманіттю в сучасних суспільствах. Відповідно відбувається й переосмислення відносин між культурою і

державою: сучасна держава повинна не просто гарантувати свободу творчості, не втручаючись у мистецькі процеси, як це постулював традиційний ліберально-демократичний підхід, і не обмежувати свою підтримку лише національною культурою у вузькому, мовно-етнічному розумінні, як передбачали традиційні підходи національного державотворення, а дбати про все різноманіття творчих проявів у суспільстві, про збереження й збагачення всього культурного, духовного потенціалу, про якнайширший доступ до нього, особливо молодших поколінь. При цьому в сучасну пост-індустріальну, інформаційну добу дедалі більшого значення починають набувати нові форми творчої діяльності, пов'язані з так званими креатив-ними (творчими) інтелектуальними індустріями, котрі виходять на провідні місця в економічному житті розвинених суспільств.

Новизна цього явища не тільки в тому, що культурна галузь індустріалізується, а й у тому, що багато провідних галузей економіки, від комп'ютерної до туристичної, "окультурюються", стають інтелектуальними і творчими. Із переходом найрозвиненіших країн у постіндустріальну стадію розвитку традиційна виробнича сфера забезпечує дедалі меншу частку національного доходу, поступаючись інформаційним (креативним) індустріям, які виробляють передусім "ідеї" та "образи". Мистецтво, доведене до товарного вигляду й поширюване головним чином через електронні мас-медіа, стає процвітаючою індустрією. Частка культурних індустрій (таких як видавнича справа, кінематографія, аудіовізуальні індустрії, музичний та шоу-бізнес, індустрія звукозапису, реклама, арт-ринок, мода, а також виробництво програмного забезпечення для комп'ютерів) в економіках західноєвропейських країн уже становить до 10 відсотків ВВП.

Якими є основні риси культурної ситуації у світі, специфіка світових гуманітарних процесів, які слід враховувати підчас розробки та реалізації державної стратегії в Україні? Вони різноманітні й суперечливі, та все ж можна виділити кілька ключових моментів.

По-перше, явище глобалізації (а його вплив відчувається у всіх сферах нашого життя) стало дедалі потужніше впливати на культуру, навіть визначати її обличчя.

По-друге, при переході найрозвиненіших країн до пості ндустріальної фази розвитку обличчя культурної сфери в цих країнах, як уже зазначалося, стали визначати високотехнологічні культурні індустрії.

По-третє, в сучасному глобалізованому світі почали формуватися зовсім нові уявлення про мету людського (гуманітарного) розвитку та роль культури в ньому.

Глобалізація означає той факт, що нині людство живе у світі, де все взаємопов'язане значно тісніше, ніж будь-коли. На початку третього тисячоліття це глобальне зростання взаємозалежності пройшло новий етап. Сформувалася глобальна економіка, що діє як єдине ціле, в реальному часі й у всесвітньому масштабі. Відбуваються значні зміни у світовому поділі праці, у структурі та географії міжнародної торгівлі й виробництва, у відносинах між національною державою та економікою. Формуються наднаціональні центри влади, глобальні електронні фінансові ринки. Внаслідок цих процесів національні уряди, втягуючись у глобальну конкуренцію за ринки та інвестиції, змушені адаптуватися, лібералізувати умови господарювання та фінансової діяльності, що зумовлює й загальну лібералізацію суспільного життя.

Глобалізаційні процеси виявляються також у культурній сфері. На ідеологічному рівні дедалі більшого поширення набувають породжені розвитком вільноринкового демократичного суспільства ідеологія та цінності активного індивідуалізму та раціоналізму, ліберальної демократії, світоглядного плюралізму, а також постмодернізму як критичної переоцінки всіх ідеологій та естетик, що існували донині.

У культурній інфраструктурі наслідки глобалізації визначаються повсюдністю електронних мас-медіа (передусім супутникове телебачення, Інтернет), до яких отримують доступ дедалі більше людей, що призводить до певної уніфікації культур і дозвіллевих практик сучасного людства, а через них — і до зростання частки спільного культурного багажу, до появи "глобальної" (значною мірою космополітичної) культурної ідентичності.

Гостро постають питання свободи торгівлі культурно-мистецьким продуктом у міжнародному масштабі, доступу до національних культурних ринків (квоти та інші обмеження на імпорт, стимулювання національного культурного виробника, зокрема квоти на вітчизняну музику, фільми тощо в радіо- та телеефірі).

На рівні культури повсякденного життя глобалізаційні процеси виявляються в розростанні стандартизованого всесвітнього ринку культурних послуг і товарів. Цьому сприяє розвиток електронних технологій, загальна доступність побутової аудіо-відеотехніки, комп'ютерів з периферійними пристроями розважального призначення.

Внаслідок змін у способі життя, у формах проведення дозвілля, традиційні етичні та культурні норми стали втрачати свою роль регулятора відносин між особистістю та суспільством. Звичайно, це відбувається під впливом не лише мас-медіа, а й загальних процесів дезінтеграції традиційного соціального життя.

Втім, породжена глобалізацією тенденція до стандартизації способів та культурних норм життя в сучасному світі, до руйнування раніше сформованих ідентичностей, аж ніяк не є панівною. її супроводжує дедалі більше різноманіття світової культури — і не лише як реакція на "макдональди-зацію" світу, а і як прямий наслідок інтенсифікації міжкультурних контактів.

Для українського суспільства загалом і для сфери культури зокрема роки незалежності стали часом глибоких трансформаційних процесів. У культурі перехідні процеси виявились, з одного боку, в розпаді радянської ідеологічної машини, кризі традиційної системи цінностей та успадкованої від радянської доби мережі культурних установ. З іншого боку, поступово формується нова національна культурна інфраструктура, а в ширшому плані — поволі окреслюється якісно нова національна культура незалежної, демократичної, європейської України.

Втім, ці процеси важко назвати цілком позитивними, несуперечли-вими.

Напередодні незалежності, в 1989—1990 рр., багатьом в Україні здавалося, що розпочинається нове, потужне національне культурне відродження за схемою культурного відродження 1920-х років, тільки без тодішнього трагічного завершення. На користь цього свідчили й небачене зростання тиражів українських часописів, і нова хвиля української молодіжної музики, піднята фестивалем "Червона рута", і боротьба за утвердження української мови — зокрема прийнятий ще 1989 р. Закон про мови в Українській PCP, що діє й донині.

Однак виявилося, що після здобуття державної незалежності українська культура опинилася перед кількома серйозними викликами.

Перший — виклик зміни суспільного ладу. Розвал тоталітарного СРСР та його планової економіки, в рамках яких десятиліттями мусила розвиватися національна культура, виявили її неготовність до існування без щоденної державної опіки, адміністративної та фінансової, до ринкової боротьби за читача, слухача, глядача.

Гідна відповідь на цей виклик передбачала вирішення подвійного завдання: з одного боку, слід було сформувати інфраструктуру, в тому числі управлінську, пристосовану до вільноринкових умов; з іншого — не допустити розвалу наявної мережі державних та комунальних закладів культури і мистецтва (хоч очевидно, що певні втрати при цьому, спричинені економікою кризою, були неминучі).

За роки незалежності зроблено чимало, аби сфера культури й культурна політика держави адаптувались до нових умов і завдань. Розроблено і прийнято чимало нових законів та підзаконних актів, розпочато адміністративну реформу в галузі, помітні зміни відбулись у системі підготовки кадрів для культури.

Зусиллями держави та місцевого самоврядування, всього культурно-мистецького середовища вдалося на початок XXI ст. в основному зберегти успадковану мережу державних та комунальних закладів культури (театрів, музеїв, бібліотек, клубів і будинків культури, шкіл мистецтв, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів культурно-мистецького профілю), національні мистецькі школи. За останні два — три роки кількість цих закладів практично не зменшувалась, поступово стабілізувались їх фінансування та загальна чисельність працівників галузі, яка протягом 1990-х років невпинно скорочувалась.

Поруч із державно-комунальною мережею в більшості регіонів України, особливо у великих містах, існують і розвиваються в складних господарських умовах сотні недержавних культурно-мистецьких організацій (театрів-студій, музеїв, видавництв, аудіовидавничих фірм, продю-серських центів, дистриб'юторських фірм, мистецьких